Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь
Дітям: Вебону дав Східний,
Шавондазі дав Південний,
А Північний вітер дикий
Злому дав Кабібоноцці.
Молодий, прекрасний Вебон!
Він се ранок нам приносить,
Він пускає срібні стріли.
Проганяє морок ночі
По шпилях і по долинах.
Се його палають щоки
Золотим рум’янцем вранці,
Він се з ліжка піднімає
Польовничого і звіра.
Самітний на небі Вебон!
Хоч йому пташки співали
І квітки лили в долинах
Дивні пахощі для його,
Хоч йому річки шуміли,
Темний гай лунав піснями,
Та сумний був завжди Вебон,
Самітний він був на небі.
Раз удосвіта, уранці,
В час, коли село ще спало
І туман, як білий привид,
Понад річкою проходив,
Він угледів, що в долині
Ходить дівчина - ламає
Очерет і довгий півник
Понад річкою в долині.
Вебон, дивлячись на землю,
З того часу бачив очі,
Тільки очі бачив вранці,
Як два озера блакитних
В очереті - вони сяли,
І красу очей небесних
Полюбив прекрасний Вебон
Через те, що був такий же
Він самотній серед неба,
Як і дівчина в долині.
Став він усміхом-промінням
Їй всміхатись, гріти сонцем,
Зачаровувать словами,
Заколихувати ніжно
Тихим шелестом і шумом,
Ледве чутним співом лісу,
І її він взяв на груди,
Пригорнув до серця ніжно,
І вона на грудях в його
Загорілася зорею.
Так і досі нерозлучно
В небесах вони проходять.
Вебон поруч з Вебон-Аннонг -
Вебон і Зоря Світання.
На крижаних горах-кручах,
В царстві трусика Вабассо,
Жив собі Кабібонокка.
О, се він, маляр невтомний,
Восени кладе на листя
Фарби жовті і червоні.
О, се він приносить хуги,
По лісах свистить і виє,
Стелить кригу на озера
І жене на теплий Південь
Чайку, чаплю і баклана
В очерет густий на гнізда,
На лимани - тихі води.
Вийшов раз Кабібонокка
Із своїх палат крижаних,
Поміж горами-ярами,
Полетів він геть на Південь,
Понад тундрами німими.
І його волосся чорне,
Наче хвилі в час зимовий,
Наче річка каламутна,
По землі за ним неслося.
В осоці між очеретом
На замерзлих білих тундрах
Мешкав Шінгебіс відважний.
Він самотньо в білих тундрах
Зимував всю зиму люту,
Бо брати його десь грілись
У країнах Шавондазі.
І розгніваний на його
Закричав Кабібонокка:
«Хто посмів мене зневажить?
Вітра Півночі зневажить?
Хто насміливсь тут остатись,
Як і Вава, і Шух-шух-га,
Як і дика гуска, й чапля
Вже давно сидять на Півдні?
Зараз я піду до його
І вігвам його зруйную».
І до ворога по тундрі
Йде вночі Кабібонокка,
Насипа намети снігу,
Виє в комині вігваму,
І трясе його, і люто
Розрива запонки дверні.
Не боявся і не слухав
Шингебіс Кабібонокки!
Червонів огонь в вігвамі,
Смачно їлась сита риба,
І лилася вільно пісня.
А коли Кабібонокка
На порозі показався
І наповнив всю оселю
Своїм подихом крижаним,
Шингебіс лише поліно
Злегка в огнищі поправив,
Щоб огонь горів ще дужче
Та рясніше сипав іскри,
І почав він знову пісню.
З лоба, з кіс Кабібонокки,
З кіс, покритих білим снігом,
Стали капать краплі поту,
Як з дерев або із хати
Краплі капають весною.
Переможений сим жаром,
Роздратований сим співом,
Знявся він і кинувсь в поле
Через багна та озера.
І над тундрою лукаво
Звав він ворога, щоб битись.
Та безбоязно, спокійно
Вийшов Шінгебіс боротись.
І над тундрою до ранку
З Вітром Півночі він бився,
Бився кігтями до ранку,
Всю ніч з ворогом боровся.
І без сил Кабібонокка
Повернув в свою країну
І ганебно біг по тундрах
В царство трусика Вабассо,
А за ним услід неслися
Регіт, посміхи і пісня.
Шавондазі, ситий, сонний,
Жив далеко геть на Південь,
Де в дрімотнім блиску сонця
Цілий рік панує літо.
Се весною він на Північ
Посилав пташині зграї,
Посилав Авейсо, Шошо,
Посилав Опечі, Ваву,
Посилав тютюн і дині,
Виноград в рожевих гронах.
Дим із люльки Шавондазі
Злегка парою-туманом
Обгортав шпилі і гори,
І розкошами без краю
Напував повітря тепле.
Блиск тремтячий дав озерам
І приніс з собою літо
В тихий світлий місяць квітень.
Безтурботний Шавондазі!
Та були хвилини чорні
І в житті його ясному.
Раз дивився він на Північ,
На степи пустельні, дикі.
Там він дівчину угледів
На весь степ одну, самотню.
Стан гнучкий, стрункий, високий...
Сяє зеленню убрання,
Коси сяють блиском сонця.
День за днем дивився потім,
День за днем зітхав він палко,
День за днем все більше серце
Розпалялося коханням,
Та занадто був лінивий,
Нерішучий Шавондазі.
Так, лінивий, надто ситий,
Щоб благати в неї щастя
І кохання домагатись.
Тільки здалека він палко
Міг дивитись і зітхати.
Дні ж плили, і ось він глянув,
Раз на Північ глянув вранці
І угледів, що посіклись
Русі кучері у неї...
Наче перший сніг, біліють.
«О мій брате із Півночі,
З краю тундр, з країн Вабассо,
Ти се в мене взяв кохану,
Заманив її казками,
Закохав, Північний Вітре».
Так нещасний Шавондазі
Виливав свої страждання
І зітхав, нудився світом,
І блукав - Південний Вітер.
І наповнилось
