На крилах пісень - Леся Українка

Поранній зорі…

Вже пролетів, немов пташка зальотна,

Весняний той час,-

Осінь холодная, осінь вільготна

Панує у нас.

Тихо спускається нічка осіння,-

Година сумна;

Місяць холоднеє кида проміння;

Здалека луна

Пугача віщого крик - гук єдиний;

Діброва - німа.

Де ж соловейко? де ж спів солов’їний?

Ох, де ж він? нема!

В вирій полинув, де вічная весна,

Натхненний співець.

Вічно красує там рожа чудесна,

Там теплий вітрець.

Глухо і смутно кругом на просторі.

Мій гаю сумний!

Кинув співець тебе в тузі та в горі,

Тебе й край рідний.

Тиша така тепер всюди панує.

Лиш в листі сухім

Вітер зітха, мов дріада сумує,

Із жалем глухим.

Чом я не маю огнистого слова,

Палкого, чому?

Може б, та щира, гарячая мова

Зломила зиму!

І розлягалась би завжди по гаю

Ясна-голосна

Пісня,- й розквітла б у рідному краю

Новая весна.

Та хоч би й крила мені солов’їні,

І воля своя,-

Я б не лишила тебе в самотині,

Країно моя!

На весіллі бринять чарочки,-

Хай здорові живуть молодята!

Хай живуть, як в гніздечку пташки,

Хай кохаються, мов голуб’ята!

На весіллі хтось чарку розбив,-

Молода на посаді сумує,

Молодий смутно чоло схилив,-

Не журіться, то щастя віщує!

На весіллі музика гучна,

Тож-то шпарко та весело грає!

Ох, я знаю, комусь-то вона

Безталаннеє серденько крає!..

І розбилось від жалю свого

Серце смутне… Чи хто теє чує?

Чи не скаже хто часом того,

Що розбитеє серце віщує?

З вітром весняним сосна розмовляла,

Вічно зелена сосна,

Там я ходила і все вислухала,

Що говорила вона.

Ой, не «зеленого шума» співала

Вічно смутная сосна…

Ні, не «зеленого шума»!

Чулася в гомоні тяжка зимовая дума.

Ранком зимовим діброва мовчала,

Наче замерла сумна,

Тільки рясним верховіттям шептала

Вічнозелена сосна;

Там я ходила і все вислухала,

Що говорила вона,-

Та не веселая дума

Чулася в гомоні того «зеленого шума»!

Якщо прийде журба, то не думай її

Рознести у веселощах бучних,

За столом, де веселії друзі твої

П’ють-гуляють при покликах гучних.

Ти не йди в пишний дім, де музика бринить,

Де танцюють веселії пари,-

Там ще гірше серденько тобі заболить,

Чоло вкриють ще тяжчії хмари.

І в людську течію ти не важся іти,

Де юрба стоголова, як море,

Йде, хвилює, шумить,- в ній поринеш і ти,

Не розійдеться ж там твоє горе.

Краще йди в темний гай, у зелений розмай,

Або в поле, де вітер гуляє,

На дозвіллі із лихом собі розмовляй,

Може, там його вітром розмає.

Або пісню утни голосну, не смутну,

Щоб, мовляв, засміялося лихо,

Проженеш тоді, певне, потвору страшну,

І на серденьку знов стане тихо…

Над хвилями моря, на скелі,

Хороша дівчина сидить,

В лавровім вінку вона сяє,

Співецькую ліру держить.

До пісні своєї сумної

На лірі вона приграє.

І з піснею тою у серці

Велика їй туга встає.

В тій пісні згадала і славу

Величну свою, красний світ,

Лукавих людей, і кохання,

І зраду, печаль своїх літ,

Надії і розпач… Дівчина

Зірвала лавровий вінець

І в хвилях шумливого моря

Знайшла своїй пісні кінець.

(Елегія)

Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувать думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Картина повстає: зібравсь гурточок,

Провадить речі, і співа, й гука,

На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

Чиясь весела виграва рука.

Та хто се плаче там, в другій хатині?

Чиє ридання стримане, тяжке?..

Несила тугу крить такій малій дитині,

Здавило серце почуття гірке.

Чого я плакала тоді, чого ридала?

Тоді ж кругом так весело було…

Ох, певне, лихо серцем почувала,

Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

Коли я смуток свій на струни клала,

З’являлась ціла зграя красних мрій,

Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

Прощай же, давній, любий друже мій!

Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні широкії крила.

Погасли вечірні огні;

Усі спочивають у сні.

Всіх владарка ніч покорила.

Хто спить, хто не спить,- покорись темній силі.

Щасливий, хто сни має милі!

Від мене сон милий тіка…

Навколо темнота тяжка,

Навколо все спить, як в могилі.

Привиддя лихі мені душу гнітили,

Повстати ж не мала я сили…

Зненацька проміння ясне

Од сну пробудило мене,-

Досвітні огні засвітили!

Досвітні огні, переможні, урочі,

Прорізали темряву ночі,

Ще сонячні