Втікачі - Власюк Анатолій

Якщо чесно, Матвій її не хвилював, але була невідомою доля тих нещасних, які знаходилися в колишньому монастирі. Та ж медсестра з непереборним страхом на обличчі (складалося враження, що СБУ приставило її до Юлії Володимирівни, аби та не робила зайвих кроків) сказала, що вже добу Матвія не видно й не чути. Найперше, що Юлія Володимирівна запитала у медсестри, чи їли щось пацієнти колишнього монастиря, але відповіді не отримала. Вона побігла до брами, за якою мав бути Матвій, гукала його, але той не озивався.

Не наважуючись викликати когось, аби розбив браму, Юлія Володимирівна зателефонувала начальникові міського відділу СБУ і сказала йому про відсутність Матвія.

— Можливо, він втратив свідомість або помер, — обережно припустила вона, але почула в слухавці сміх.

— Дякую вам за пильність, Юліє Володимирівно, — єхидно сказав начальник міського відділу СБУ, — але Матвія не було майже добу, бо він виконував особливе завдання, а ви аж тепер помітили. В'язні могли з голоду померти. Вибачте, пацієнти.

Запала глуха пауза, пов'язана, звісно, зі словом "в'язні".

— Нічого з Матвієм не станеться до самої його смерті, — весело сказав начальник міського відділу СБУ, хоча Юлія Володимирівна прекрасно розуміла штучність подібних веселощів. – За те, що помітили його відсутність, дістане на горіхи. Якщо ви ще постоїте хвилину-другу біля брами, то неодмінно побачите Матвія. Міцного вам здоров'я, Юліє Володимирівно!

Вона не встигла нічого відповісти, бо почула короткі гудки. Видно, її "дякую" тому панові не було потрібно.

Поки очі Юлії Володимирівни звикали до темряви, вишукуючи за брамою Матвія, той несподівано з'явився за її спиною і попросив відійти убік, аби він міг відчинити браму. Звісно, Юлія Володимирівна розхвилювалась і перше її запитання було логічним:

— Де ви були, Матвію?

Але той, здається, взагалі не реагував на Юлію Володимирівну, даючи зрозуміти, що це її абсолютно не стосується. Вона по-своєму витлумачила його мовчанку, але настирливо запитала:

— Чи їли щось за цю добу пацієнти?

Матвій задоволено усміхнувся. Він був уже по той бік брами.

— Люди, яких ви так назвали, вчасно отримують їжу. – Матвій виразно глянув на Юлію Володимирівну, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. І справді, вона більше його не цікавила. Він зник у темряві. Юлія Володимирівна змирилася з думкою, що зараз марно вимагати від Матвія, аби він допустив її усередину, щоб вона могла на власні очі переконатися, що з пацієнтами все в порядку.

Юлія Володимирівна це зробила лише наступного ранку. Видимих ознак голодування на обличчях пацієнтів не було, а запитати у них про це у присутності Матвія вона не наважилась. Та й що їй могли відповісти нещасні люди?

У наступні дні Юлія Володимирівна відчувала, що Матвій їй щось хоче сказати, але стримується. Так і виявилося насправді. Він довго дивився їй у спину, і вона відчувала цей погляд, а потім сказав:

— Не треба вам було телефонувати в контору.

— В яку контору? – спочатку не зрозуміла Юлія Володимирівна, а коли докумекала, що мав на увазі Матвій, той уже розчинився в лабіринтах колишнього монастиря.

Слова Матвія про контору Юлія Володимирівна сприйняла як погрозу. Відтоді вона навідувалася до колишнього монастиря лише в разі нагальної потреби. Це явно сподобалося Матвію, і він якось з усмішкою на вустах сказав їй:

— Щось ви рідко стали до нас заходити, Юліє Володимирівно.

Вона вимушено усміхнулась йому у відповідь і сказала щось на кшталт того, що має багато роботи. Як би там не було, але відтоді Юлія Володимирівна стала тримати дистанцію й відчувала, що Матвій отримує задоволення від цього.

Якщо Юлія Володимирівна навіть приблизно не здогадувалася про те, що ж насправді відбувається в колишньому монастирі з в'язнями-пацієнтами, то Віктор Андрійович був уже за крок до того, аби розкрити таємницю. Матвій навіть думав про те, як брутальним способом зупинити його цікавість, отримавши добро від контори, але тут трапилася втеча санітара з пацієнтом, на носі були президентські вибори і на зміну Вікторові Андрійовичу прийшов Віктор Федорович.

Матвій знав про Віктора Федоровича те, а, своєю чергою, Віктор Федорович знав про Матвія те, чого було достатньо, аби правильно вибудовувати стосунки між собою. Щоправда, при цьому не було ясно, хто начальник, а хто підлеглий. Матвій знав, що у Віктора Федоровича дві судимості – один раз за крадіжку шапок, а вдруге за зґвалтування неповнолітньої, що він закінчив лише два курси медінституту, з якого його поперли за пиятику і за нездатність засвоїти навчальний матеріал, але повноцінний диплом, та ще й з відзнакою, у нього був, що він так само розумівся в психіатрії, як, скажімо, сам Матвій у балеті. Віктор Федорович знав, що Матвій чи то майор, чи то підполковник КГБ, нехай і колишній, але цього було достатньо, аби особливо не випендрюватися.

Кожного тижня – щосереди – Віктор Федорович ішов до спеціального відділення психіатричної лікарні. В руках він неодмінно мав пакет. Пробувши хвилин тридцять-сорок у приміщенні колишнього монастиря, Віктор Федорович повертався до свого кабінету. Пакета в руках у нього вже не було. На початках співробітники гадали, що ж могло бути в тому пакеті. Вони не знали, що найближчим до істини був санітар Андрій, якого щойно прийняли на роботу вже за Віктора Федоровича. Той казав, що у пакеті була пляшка горілки і закуска для Матвія. Санітар Андрій помилявся лише в одному: там була не проста, а вишукана закуска. Коли вперше після свого призначення у психлікарню на знак поваги до Матвія та його колишнього кагебівства Віктор Федорович приніс у пакеті пляшку горілки та вишукану закуску, той похвалив свого формального начальника і попросив, аби так було щотижня. Хіба міг Віктор Федорович відмовити в такому проханні почесному в'язневі-пацієнту?

Отримуючи черговий подарунок від Віктора Федоровича, Матвій любив з ним спілкуватися на різні теми. Особливо його цікавила міжнародна ситуація, бо у колишньому монастирі, звісно, не було ні радіо, ні газет, ні телевізора. Коли Віктор Федорович викладав усе, що знав, Матвій невдоволено махав рукою: мовляв, ех ти, політінформаторе, не міг підготуватися належним чином. Знесилений, Віктор Федорович ішов геть, відчуваючи, як свердлить йому спину своїм поглядом Матвій, і постійно очікуючи кулю в потилицю. А Матвій ще довго спостерігав за Віктором Федоровичем, і коли той зникав з поля зору, озирався навкруги, ніби боявся, що хтось може йому завадити випорожнити все те, що є в пакеті.

До своїх дванадцяти пацієнтів-в'язнів він уже звик і, здається, не звертав на них жодної уваги. Звісно, вони не складали йому жодної конкуренції. Відколи Матвій знаходився тут, у приміщенні колишнього монастиря, завжди очікував, що прийде хтось, хто відчинить браму і наводитиме порядки, але вже без нього, Матвія. Він розумів, що рано чи пізно таке неодмінно станеться, і навіть, мабуть, був готовий до цього, хоча бажав, аби це розтягнулося в просторі й часі та відбулось якомога пізніше. А поки цього нема, Матвій насолоджувався життям і правом господаря вершити долі інших.

Ніхто не знав, що в далекому закутку колишнього монастиря знаходиться тринадцята келійка, схожа на ті, в яких перебували дванадцять в'язнів-пацієнтів. Мабуть, її теж облаштовували для такого ж нещасного, але з невідомих причин не довели справу до кінця. Вона була маленькою, що не можна було випростатися на повний зріст, але тут були відсутні грати, так що людські ноги спокійно могли виходити назовні до загального коридору. Це містечко й облюбував собі Матвій, оберігаючи його, як зіницю ока, від усіх керівників психіатричної лікарні, яких йому довелося пережити. А ті, своєю чергою, не задавали дурних запитань на кшталт того, де проводить дні й ночі Матвій, хоча було очевидним, що не в загальному коридорі. Схоже, не цікавило це питання й контору, але Матвій розумів, що, можливо, з іншої причини: мабуть, тут були понатикані відеокамери, які відстежували кожний його крок, але він навіть не намагався встановити, де вони приховані, зате вів себе так, аби пристойно виглядати і ніхто по той бік камери взагалі не міг його в чомусь звинуватити.

Матвій любив свою келійку, яка стала йому справжнім домашнім притулком на багато десятиліть. Чого тут тільки не відбувалось і скільки жінок тут не побувало. Бідні, вони так ніколи і не взнавали, що за задоволення треба платити вічністю, бо Матвій не збирався через якийсь статевий акт відкривати таємницю власного прихистку для оточуючих. Особливої снаги йому додавало усвідомлення, що за їхніми любовними сценами спостерігають люди з контори, і саме для них він влаштовував подібні спектаклі, хоча, за великим рахунком, міг би обійтися без жінок узагалі. Всі ці нещасні були поховані недалеко від приміщення колишнього монастиря. Міліція припиняла будь-які пошуки вбивці, коли дізнавалася, що жінок і дівчат востаннє бачили саме тут. Для них, простих смертних, колишній монастир був забороненою зоною, а легенди, одна страшніша іншої, робили це місце містичним.

Нічого особливого в келійці у Матвія не було. Старе армійське ліжко на пружинах, яке він акуратно застеляв щоранку, невеличкий столик і крісло. На столику було декілька книг, яких Матвій ніколи не розкривав. На стіні цвяхом була прибита фотографія молодої жінки. Якби в Матвія запитали, хто це, навряд чи він зміг би відповісти.

Виклавши на стіл усе, що передав Віктор Федорович, Матвій насамперед розкоркував пляшку горілки й прямо з горла видудлив половину вмісту. Всередині й на душі стало тепло. Сльози щастя з'явилися на його очах. Він розламав чорний, як життя, бородінський хліб, спочатку його занюхав, а потім став їсти, відщипуючи потрошки від буханки і глибоко замислившись. Важкі думи були ні про що, але якби хтось збоку глянув тієї миті на Матвія, то подумав, що він мріє про щось глибинне і сокровенне. Алкоголь владно запановував його тілом, але Матвій не пручався цьому. Раз на тиждень він давав собі право розслаблятись, і ніхто не смів йому в цьому заперечувати. Кожної середи він був вільним – навіть від тих довбаних начальників у конторі, яким формально підпорядковувався, але яких глибоко зневажав.