Втікачі - Власюк Анатолій

Вона навіть не помітила відчаю в очах медсестри, коли та колола їй якусь гидоту. Вже за мить хотіла пручатись, зрозумівши, як її безсовісно обдурили, але ніби падала на м'які перини, чи то пак перелітала з хмарки на хмарку, і все людське буття видавалося їй таким примарним, що вона навіть не впізнала Віктора Андрійовича, чиє обличчя замиготіло перед нею.

45

Юлія Володимирівна знала, як має визволити Олю з ув'язнення. Вона усвідомлювала, що мова йде саме про ув'язнення, а не лікування пацієнтки, бо від Відьми годі було очікувати на щось позитивне в цьому процесі. Вона могла лише загробити дівчину, з неї станеться. В Юлії Володимирівни ще не було чіткого плану визволення Олі з ув'язнення, але вона відчувала, як цей план поволеньки народжується в її голові. Він ще не був окреслений конкретними словами, лише вимальовувався пунктирними лініями у мозкових звивинах її хворої голівки, але Юлія Володимирівна знала, що врешті-решт цей план чітко викристалізується, вона зможе втілити його в життя, а Оля буде на волі.

Вона вже з годину сиділа вдома і ніби медитувала. Це не була класична медитація, та й Юлія Володимирівна не володіла її прийомами. Це радше була підготовка до чогось більш важливого, дуже-дуже важливого, і просто медитація тут у жодному разі не могла допомогти. Юлія Володимирівна намагалася ні про що не думати, аби зосередитись на головному, і це їй вдавалося. Вона боялася зайвий раз глибше вдихнути, аби удача, мов сполоханий птах, не відлетіла від неї, і вже відчувала, як гаряча й щира молитва вливається в неї. Це ще не були слова, бо вони взагалі могли не народитись, і Любов до Бога не вимагає конкретних слів, бо й саму Любов практично неможливо описати словами, а те, що ми намагаємося робити, зображуючи свою Любов до Бога, є лише блідою земною копією космічного оригіналу.

Юлія Володимирівна й раніше, ще до того, як потрапила на лікування в приватну психіатричну лікарню, молилася Богу, але це були пустопорожні слова, які не йшли від душі й зникали відразу в космічному просторі, розчинялися в ньому, не доходячи до головного адресата. Молитва, вимовлена словами, але нещиро, формально, — не здатна заспокоїти душу, внести в неї рівновагу й мир. Іншої молитви – частіше, власне, без слів – вона навчилася в однієї жіночки, з якою лікувалась у приватній психіатричній лікарні. Юлія Володимирівна розуміла, що її сусідка є невиліковно хворою, що навряд щось зможуть вдіяти з нею навіть світила медицини, але разом з тим давала собі звіт і в тому, що ця жінка володіє незбагненною силою впливу на інших. Здається, це визнавали всі в приватній психіатричній лікарні – від головного лікаря до медсестри і санітарки. З цією незбагненною силою впливу на інших ніхто навіть не намагався боротись, бо це було рівнозначним боротися з самим Богом, заперечуючи Його існування, хоча в самому запереченні вже визнавалося, що Бог усе-таки існує, бо нема сенсу заперечувати те, чого нема.

Юлія Володимирівна достеменно не могла би сказати, коли і як у ній відбулися зміни, пов'язані з інакшим ставленням до Бога. Це все-таки був процес, і визначальну роль у ньому відіграла її сусідка з приватної психіатричної лікарні. Але Юлія Володимирівна усвідомлювала також, що без неї самої, без внутрішньої роботи душі цього би теж не сталося. Вона розуміла, що вже ніколи не зможе досягнути висот тієї жінки, яка ще надовго, якщо не на все життя, залишиться лікуватись у приватній психіатричній лікарні, але для неї головним було інше. Вона знала, що словами молитви, а радше молитви без слів, зможе змінювати не лише свій внутрішній світ, а в іншому світлі бачити факти й події, поступки людей, визначати фальш і підлість, чесність і щирість. Юлія Володимирівна розуміла, що тепер має часточку здатностей Бога змінювати світ навколо себе. І цю добру енергію їй треба було зараз використати на звільнення Олі з ув'язнення.

Зарядившись незбагненною енергією, Юлія Володимирівна поспішила до психіатричної лікарні. Вона розуміла, що зараз усе залежатиме від того, скільки цієї незбагненної енергії вона розплюскає по дорозі. Це були виправдані втрати незбагненної енергії, бо навколишній світ усе поглинає, але справді все залежало від того, скільки цієї незбагненної енергії залишиться і чи вистачить її для того, аби визволити Олю з ув'язнення. По дорозі до психіатричної лікарні Юлія Володимирівна намагалася думати лише про те, що має звільнити Олю з ув'язнення, механічно брала квиток у трамваї, дивилась у вікно, але нічого не бачила, зосереджена на одній, найважливішій зараз на світі думці, автоматично вийшла на потрібній зупинці й упевнено попрямувала до закладу, який свого часу виніс її на вершину, а потім безжально втоптав у землю.

Коли Юлія Володимирівна з'явилась у кабінеті Відьми, та припечаталась до крісла і не могла поворухнути ні руками, ні ногами. Переляк застряг у горлі, ніби до Інги Германівни навідалася сама Смерть. Якби в них обох запитали, а що ж насправді відбулося в той момент, коли Юлія Володимирівна завітала до Відьми, що відбулося потім і з якого дива Оля таки опинилася на волі, — мабуть, ніхто з них не зміг би дати нормальної відповіді. Принаймні пояснення цих подій у жінок була би різним.

Насправді Юлія Володимирівна сказала, що знає про всі витівки Інни Германівни в Росії, коли та з пацієнтів робила "овочів". Вона казала, що за нею плаче в'язниця, що в Україні їй не дадуть здійснювати подібні експерименти і точно посадять. Якби в Юлії Володимирівни в той момент запитали, звідки у неї з'явилися такі думки, втілені в слова, навряд чи вона могла би щось відповісти. Але ці слова стовідсотково влучили в ціль, паралізувавши Відьмі залишки її сили волі. Здається, Юлія Володимирівна навіть не говорила про Олю, але так виходило, що без нещасної дівчини вона звідси не піде.

Далі все відбувалося, немов у тумані, причому затуманеними були всі дійові особи цього епізоду. Медсестра привела Олю, санітарка принесла її одяг. Дівчина переодягнулась у кабінеті Інни Германівни. Юлія Володимирівна взяла її під руку й обережно по сходах повела на волю. Її не цікавило, що далі робиться в кабінеті Відьми, як та пояснюватиме визволення Олі й інші дрібниці буття. Головне, що це їй вдалося. Чи не вперше в житті Юлії Володимирівні вдалося силою думки, слова, молитви змінити світ. І коли вона це усвідомила, то зрозуміла, що злі сили ще все можуть переграти. Треба було здогадатися, щоби під осоружним закладом стояло замовлене нею таксі, і Юлія Володимирівна розцінила це як знак Божий, коли побачила автівку перед входом, — привезли чергового пацієнта.

Вони їхали до неї додому й насолоджувалися свободою – кожен по-своєму. Здається, Оля, яка ще не відійшла від таблеток і уколів, не усвідомлювала, що діється. Зате Юлію Володимирівну розпирало від радощів за себе, кохану, що все так безболісно сталося. Втім, вона вчасно себе стримала, бо розуміла, що це гріх – радіти за себе, коли не ти спричинився до цього, а Бог. Вона лише почула Бога, і з цього мала би радіти, адже могла й не зрозуміти того, чого хоче Бог.

Поїздка втомила Олю. Юлія Володимирівна постелила їй на своєму ліжку, й дівчина швидко заснула. Юлія Володимирівна ще трохи насолоджувалася плодами своєї праці й зателефонувала Вікторові Андрійовичу:

— Оля у мене.

46

Ніхто достеменно не знав, хто такий Матвій і звідки він узявся. Подейкували, що це колишній кагебіст, який дослужився до капітана чи майора або й до підполковника. Потім у голові ніби у нього щось клацнуло, і він потрапив до психлікарні.

Вилікували його чи ні, але колишніх кагебістів не буває, тому й залишили служити при закладі, довіривши колишній монастир з особливим контингентом не то хворих, не то ув'язнених – уже точно ніхто не знав і не допитувався.

Скільки Матвій працював у закладі – невідомо. Юлія Володимирівна казала, що він їй дістався у спадок від колишнього керівника психлікарні, а той казав, що Матвій працював і перед ним. Складалося враження, що він був тут вічно, хоча, звичайно, такого бути не могло, бо виглядав він відносно молодо, проте ніхто не знав, скільки йому насправді років. Особової справи у відділі кадрів не було. Коли Юлія Володимирівна приступила до виконання своїх обов'язків, її особисто відвідав начальник міського відділу СБУ. Він заявив, що Матвій виконує у закладі особливу роль, так що у Юлії Володимирівни не повинно бути до нього жодних питань. Формально він підпорядковуватиметься їй, але на території колишнього монастиря залишатиметься головним начальником. Юлія Володимирівна все зрозуміла і сумлінно виконувала те, про що їй розповів цей симпатичний чоловік з холодним блиском в очах.

Особливих проблем з Матвієм Юлія Володимирівна не мала. Щоправда, одного разу медсестра з непереборним страхом на обличчі повідомила їй, що Матвій запустив до колишнього монастиря велику групу людей. Юлія Володимирівна побігла туди. Матвій стояв по той бік зачиненої брами, ніби знав, що начальниця обов'язково з'явиться тут. Вона ще не встигла щось йому сказати, як за спиною у Матвія виріс той самий начальник міського відділу СБУ:

— Все нормально, Юліє Володимирівно! Ми ж з вами домовилися…

Начальник міського відділу СБУ був наче розчарований поведінкою Юлії Володимирівни. Вона не те що заспокоїлась, але зрозуміла, що втручатися не варто. Юлія Володимирівна так і просиділа в своєму кабінеті десь годину, ні про що особливо не думаючи, аж поки та ж медсестра з непереборним страхом на обличчі сказала їй, що гості вже пішли із колишнього монастиря.

Звісно, Юлія Володимирівна так ніколи і не дізналася, що могло зацікавити есбеушників у спеціальному відділенні психіатричної лікарні. Двічі вона хотіла запитати про це у Матвія, але наштовхувалася на його суворий непроникний погляд і розуміла, що відповіді не буде.

Одного разу, коли вона відвідувала колишній монастир, Матвій заговорив до неї:

— Юліє Володимирівно, ви не хвилюйтеся, все буде добре. Наші люди цим пацієнтам нічого поганого не зроблять.

Залишалося вірити йому на слово, хоча Юлія Володимирівна вже не раз переконувалась у своєму житті, що чим більше такі люди говорять на подібні теми, тим менше їм слід вірити.

Минуло чимало часу, і якось Юлія Володимирівна була сильно стурбована.