Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Нещодавно.

– Але ж замки… – розгублено знизував плечима старший сержант. – Всі на місці.

– Дивіться, що ми знайшли в одній із ніш, – сказав капітан Попенко, розтуляючи кулак. На долоні його лежав майже зовсім вичавлений сріблястий тюбик з-під якогось крему чи пасти.

– Вміст тюбика свіжий, бачите… Вичавлюється. Отже… – сказав Григорій Тарасович. – І біолокатор на нього реагує. От що цікаво!

– Можна? – Женя взяв тюбик із долоні капітана. – Ой! А холодне яке!

– Як морозиво! – торкнувшись рукою тюбика, вигукнув Вітасик.

– Ой! Дивіться! – Женя смикнув руку, мало не впустивши тюбик.

На їхніх очах тюбик враз почав зморщуватися, скоцюрблюватися, зменшуватися, перетворився на кульку, яка зашипіла і вмить випарувалася, зникла.

– Оце штука! – вражено мовив капітан Попенко. – Анігіляція, чи що?

– А біолокатор все одно реагує! – вигукнув Григорій Тарасович.

– Хай Бог милує! – перехрестився старший сержант Бодня.

Женя й Вітасик тільки роти пороззявляли.

І чи то їм вчулося, чи справді з підземелля долинув тихий зойк.

Розділ XIX

"Шукати будуть – не скоро знайдуть"

Степан Іванович Горбатюк провів у міському управлінні всю другу половину дня аж до вечора.

На жаль, встановити особу соліста Ангела Богова, – він же слюсар-сантехнік Василь Рябошапка, – не пощастило. Стало тільки ясно, що й Василь Рябошапка – не справжнє його ім'я. За вказаною в анкеті адресою такий не проживав. Тобто такої адреси навіть не було. Вулиця була, будинок був, а номера квартири вісімдесят сім не було, бо всього квартир було вісімдесят чотири.

А от у картотеці карного розшуку Василь Степанович Рябошапка, 1973 року народження, місто Золотоноша, слюсар-сантехнік, фігурував. Але фігурував як… мертва душа. Рік тому Василь Степанович Рябошапка був убитий інкасатором під час збройного нападу на касу універсального магазину.

"От кадри! Приймають на роботу по липовій трудовій книжці! – з досадою думав капітан. – І паспорт не перевіряють! Як його тепер знайти? Морочся тепер із Льовою. Виуджуй у нього по краплі інформацію. А час іде. Обіцяна катастрофа має статися вже завтра. Невже погроза справжня? Але – для чого? Для чого?"

Біля "Центрального" було пожвавлення. Вже збиралася вечірня публіка. Юрмилися біля входу святково вбрані чоловіки, жінки, юнаки й дівчата. З квітами в руках. Збуджені і галасливі. Чи то бенкет, чи то весілля. З зали лунала музика. І раптом… почувся чоловічий спів.

"Невже так швидко знайшли заміну?" – подумав капітан, мимоволі біжучи сходами нагору. Якесь підсвідоме почуття змушувало його поспішати.

Він з'явився у дверях зали й завмер на порозі.

Зала була освітлена призахідним сонцем, яке наче навмисне кидало косий сніп проміння просто на сцену, де стояв співак. На ньому були джинси і джинсова жилетка на голе тіло. То було тіло атлета, культуриста. Могутні м'язи грали під засмаглою шкірою.

Льова одразу помітив капітана і, далі граючи на електрогітарі, рвучко підняв плечі та зробив великі очі. Жодних сумнівів. Це був Ангел. Неймовірно!

Піду втоплюся у річці глибокій,

Шукати будуть – не скоро знайдуть,

Ти будеш плакать – спливатимуть роки,

Мене до смерті не зможеш забуть,

– співав Ангел. Тобто не співав, звичайно, лише розтуляв рота під фонограму, але робив це справді так артистично, що було абсолютне враження, наче співає саме він. І те, що він, красень, співав про нещасливе кохання, справляло особливе враження. Публіка висловлювала своє захоплення голосними вигуками. Хоча Ангел був у темних окулярах, капітан уловив мить, коли Ангел звернув на нього увагу. Треба було діяти негайно.

У вестибюлі стояв сержант. У "Центральному" увечері завжди чергував міліціонер зі служби охорони.

– Негайно викличте по рації патрульну машину, – стиха сказав сержантові капітан. – Зброя в порядку?

– Аякже. А що таке, пане капітан? – поцікавився сержант, викликавши патруль.

– Боюсь, що навіть удвох можемо не впоратися. Дуже вже здоровий.

– Невже… він? – вражено смикнув головою вгору сержант.

Капітан кивнув:

– Треба перекрити запасний вихід.

– Привід для затримання? – спитав сержант.

– Фальшиві документи. Він улаштувався в оркестр під чужим ім'ям.

– Ясно.

Сержант пішов.

Музика нагорі припинилася. Капітан напружився в чеканні. "Невже втече?"

Минуло хвилини півтори, які здалися Горбатюку вічністю. І от під'їхала патрульна машина.

Перекинувшись кількома словами з прибулими, залишивши двох у вестибюлі, а двох пославши до запасного виходу, Степан Іванович почав підніматися нагору, стримуючи себе, щоб не бігти.

Першим, кого він побачив, був Боря Ультразвук, який спускався сходами йому назустріч. Помітивши капітана, Боря завмер, не донісши ногу до східчика.

– Де Ангел? – тихо спитав капітан, наблизившись до нього. – Тільки без паніки, не привертайте уваги людей.

– Так, так, так, – машинально закивав головою Боря.

– Де Ангел? – повторив капітан.

– Н-не знаю, – безпомічно розвів руками Боря.

– Ходімте.

Боря покірливо, намагаючись не відставати, поспішив за капітаном.

На сцені Ангела вже не було.

Оркестранти сиділи на своїх місцях, принишклі, у напруженому чеканні.

– Куди він пішов? – тихо спитав капітан Горбатюк у вкрай переляканого Льови.

Льова мовчки кивнув позад себе, за сцену. Там був хід у буфет і на кухню.

Як швидко поширюється інформація!

Офіціанти, бармени і навіть кухарі вже щось знали, бо позирали на капітана з недоброзичливою цікавістю.

Досвідченим оком капітан ковзнув по приміщеннях буфетної, роздачі, кухні і, переконавшись, що тут сховатися ніде, попрямував далі, до складських приміщень, де стояли шафи й холодильники.

Борі поряд із ним уже не було. Коли і як він зник, Горбатюк не встежив, оскільки увага його була зосереджена на іншому. Та Боря капітанові був зараз і непотрібен.

Степан Іванович став посеред кімнати і завмер, прислухаючись. Йому чогось згадалося дитинство, гра у піжмурки. Може, його доля визначилася саме тоді. Він любив не стільки ховатися, скільки жмуритися, шукати. Хлопці дивувалися його здатності знаходити і казали: "Ну ти Шерлок Голмс! Будеш сищиком!" У нього вже тоді був гострий зір, тонкий слух, пильна спостережливість і якась надприродна інтуїція, яка підсвідомо вела його саме туди, куди слід.

От і зараз…

Після паузи він підійшов до однієї з шаф і рвучко відчинив дверцята.

Внизу шафи, скоцюрбившись і накрившись мішком, сидів навпочіпки Ангел.

– "Шукати будуть – не скоро знайдуть…" – проспівав капітан і засміявся.

Ангел брутально вилаявся. Але опору чинити не став. Уже в патрульній машині він раптом бурхливо розрядився. З усієї сили почав бити себе кулаком по голові і скрипіти зубами:

– Фраєр паршивий! "Фанеру" жалко стало. Забрати хотів. А тоді останню гастроль вирішив дати. Під завісу. От і одержав – "завісу"!

Капітан дивився на нього навіть співчутливо.

Розділ XX

Скандал у Троянді

– Ну що ж, – сказав капітан Попенко. – Треба, мабуть, поїхати в Троянду. Перевірити імпульси, про які говорив ваш таємничий Нолик. "Імпульси йдуть звідти", – так він, здається, казав?

Женя й Вітасик дружно закивали головами.

– Біолокатори перевіримо, – сказав Григорій Тарасович. Як кожен аматор, він не міг приховати гордості, що саме його спроби дали певний результат.

Майже вся Троянда була на річці.

Лише деінде в садках порпалися поодинокі дідусі й бабусі. У Дармовисів теж безлюдно – так і не приїхали.

Хлопці повели дорослих у садок Дармовисів до того залізобетонного блока, який пересував, за словами Шурика, таємничий хлопець.

Григорій Тарасович узяв у руки біолокаційні рамки і наблизився до залізобетонної брили.

– О! Бачите! Бачите! – тихо прошепотів він, наче боявся сполохати.

Біолокатор показував безперечну наявність енергетичного поля.

– Розумієте? Де б він не з'являвся, лишається напруга. Дивно! – Григорій Тарасович знизав плечима.

– Кахи-кахи! – почулося з-за кущів, з сусідньої через дорогу ділянки. – Доброго здоров'я!

Там, спершися на сапку, стояла якась бабуся. З гострим цікавим носом і круглими незмигними пташиними очима.

– Доброго здоров'я! Драстуйте! – привіталися вони.

Бабуся підійшла ближче і, приставивши до рота долоню й рвучко озирнувшись, змовницьки прошепотіла:

– Ви, бува, не з органів?

– А що? – поцікавився капітан Попенко.

– Та тут таке було годину тому!

– Що саме?

– Скандал!.. Думала, кров проллється.

– Що ви кажете?… А що ж таке?

– Та живе тут у нас один дід. Гординя. Відлюдкуватий. Ні з ким не спілкується. Нещасний чоловік. З реабілітованих. Двадцять років у сталінських таборах просидів. Інколи до нього приїздять такі ж, як він. От і вчора увечері приїхав. Гуляли вони. А сьогодні вранці поправлялися, мабуть. І таке вчинили. Зчепилися. Той кричить: "Пусти! Я його уб'ю, падлюку! Це він! Він! Пусти!" А той: "Не смій! Мало тобі! Знову захотів? Мене бий, якщо вже не можеш". І в руках сокира. А в того ніж. І нікого з чоловіків близько. А тоді той плюнув: "Ех ти!" – і пішов.

– А через кого такі пристрасті? – спитав капітан.

– Та когось побачили. Саме там, де ви стоїте. По-моєму. Бо той весь час туди сварився. Хоча там нікого не було. По-моєму.

Вони перезирнулися.

– От тобі й Нолик!.. – задумливо мовив капітан Попенко.

– Що ви кажете? – спитала бабуся.

– Та ні, нічого, то я так… – заспокійливо помахав їй рукою Анатолій Петрович. – А де той ваш дід Гординя?

– Щось не видно. Після того як той пішов, він теж кудись подався. Взагалі-то він цілими днями на річці. Рибу ловить.

Але як не шукали вони діда Гординю на річці – так і не знайшли.

Кількість питань збільшувалася, відповіді поки що не було жодної.

Розділ XXI

Тринадцятий Апостол озивається знову

"Ех ти! Салага! Метушишся, а толку ніякого. Я задоволений. Я переконався, що ні фіга ви не можете, сучасні менти. Не дригайся! Я пожартував. Спи спокійно, дорогий пане Горбатюк.

Тринадцятий Апостол".

Степан Іванович тримав у руках лист, який щойно одержав із ранковою поштою, і думав, що це має означати. Справді відбій тривоги, щире визнання Тринадцятого Апостола, що то був жарт, розіграш, чи, може… Чи, може, він злякався викриття, побачив, що вони йдуть правильним шляхом?…

Тринадцятий Апостол… Ангел…

З одного арсеналу. Але це ще не доказ.

Справжнє ім'я Ангела було Едуард Максимович Кириченко. Дактилоскопія підтвердила це.

Він "розколовся" на першому ж допиті.