Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

У них там зараз якісь неприємності в магазині… А син у нього є. Років тринадцяти-чотирнадцяти. Це точно, тут нічого не зробиш. Але…

Він опустив очі. Потім швидко зиркнув – спершу на Горбатюка, далі на Попенка. І отієї обов'язкової фрази "на терористичний акт не здатен!" чогось не сказав.

Капітани мовчки перезирнулися…

Розділ XIV

"Треба порадитися зі Степаном Івановичем та Анатолієм Петровичем!"

Тато розбудив хлопців о п'ятій. Так домовилися ще звечора. Щоб встигнути до автобуса забігти на кладовище і подивитися на ті дивні "непідйомні" кросівки.

Нашвидку поснідали і вирушили.

Небо було безхмарне, високе і чисте. Сонце викочувалося з-за обрію і золотило хрести на церковних банях.

У зеленому шумовинні цвинтарного гаю весело базарювало птаство.

Вони наблизилися до каплиці.

– Ну, де ж ті ваші таємничі кросівки? – спитав дід.

Кросівок не було.

– Значить, забрав, – розгублено сказав Женя.

– А може, зовсім не було? – примружився тато. – Може, здалося?

– Були! – вдарив себе в груди Вітасик.

– Не могло зразу обом здатися, – твердо сказав Женя.

– Хтозна, – похитав головою дід. – От усім же чотирьом учора в голові гуло. А чого, питається?

– Ех! І чого ви підійшли?! – вкотре вже дорікнув Женя. – Ми ж домовилися! Ви ж обіцяли!

І вкотре вже смиренно похилили голови тато й дід.

– Винні!.. Але ж якби ви не скрикнули… – почав дід.

– Не треба! Не треба! – виставив уперед долоню Женя. – Спершу ви підійшли, а скрикнули ми вже потім. Не треба!

– Ну, ти ж зрозумій! Все-таки кладовище… Темно. І вас не чути… Хіба могли ми спокійно стояти? Хто ж знав! – тато розвів руками. – Але як він нас почув?! – здвигнув плечима дід. – Ми ж підійшли навшпиньках і сиділи тихенько як мишки.

– Ну, все це врешті не так важливо, – сказав тато. – Головне, що він сказав. І чого саме вибрав наших хлопців?

– Бо геройські хлопці! – підморгнув дід. – Шурика ж, бач, забракував. "Ненадійний".

– Геройські то геройські, але самим їм братися до цієї справи нічого. Раз вони кажуть, що на жарти це не схоже, треба й поставитися до цього з усією серйозністю. Я вважаю, що треба порадитися зі Степаном Івановичем і Анатолієм Петровичем.

– Абсолютно згоден! – підхопив дід. – Мати таких друзів і не скористатися – смішно.

Хлопці не заперечували. Вони самі вже думали проте, що без капітана Горбатюка і капітана Попенка їм не обійтися.

По дорозі – і в автобусі, і в електричці – всі були задумані й мовчазні. Тільки зрідка перекидалися окремими репліками (як це називав дідусь-драматург).

– "Імпульси ідуть звідти…" Що це значить? – знизував плечима Женя.

– І разом із тим: "Я не знаю, про що заявляти…" Головоломка-крутиголовка якась, – сказав Вітасик.

Тато і дід промовчали. Після паузи Женя знову:

– І чого це він думає, що міліція не зможе нічого?

– А хто ж тоді зможе? Ми з тобою? – спитав Вітасик.

– Нічого ви самі не зможете, – подав голос дідусь.

– Бо ніхто вас туди самих не пустить, – докинув тато.

Знову помовчали.

– І ліхтарики ж справні. Зараз горять. А тоді… – Женя кілька разів увімкнув і вимкнув по черзі всі три ліхтарики.

– Тож-бо й воно! – мовив тато.

– Не інакше як маємо справу з аномальним явищем, – казав дід.

– То що ж він – екстрасенс якийсь? – спитав Вітасик.

– Не виключено, – відповів дід. – Серед дітей екстрасенсорні здібності трапляються навіть частіше, ніж серед дорослих.

– То чого ж він сам не може впоратися з тими злочинцями? Йому ж легше… Ех, чому ми не екстрасенси! – зітхнув Женя.

– Мабуть, є в нього серйозні причини, раз він звернувся до нас, – сказав Вітасик.

На цьому репліки увірвалися.

Далі їхали мовчки.

Розділ XV

"Заходьте-заходьте, дорогі друзі!"

Капітан Горбатюк сидів за столом у своєму кабінеті, перебирав папери у справі про пограбування магазину, але ніяк не міг зосередитися. Все згадував учорашній вечір у Троянді.

Після розмови з Борею Ультразвуком вони вирішили зустрітися з Дармовисом. Але не одразу – щоб Боря не зв'язав це зі своїми свідченнями. Вони не виказали аніякісінької зацікавленості словами Борі про Дармовиса, вислухали до кінця всі його характеристики (а їх було чимало), подякували, попрощалися і пішли.

Відчуваючи потилицями пильний Борин погляд, вони попрямували спершу до симпатичного підстаркуватого подружжя пенсіонерів, що, зігнувшись, длубалися на городі, поговорили з ними про погоду, про ціни, про сесію Верховної Ради, потім пройшли далі, підійшли до сухореброго чоловіка у плавках і капелюсі, що з цвяхами у зубах невміло грюкав молотком, лагодячи паркан, знову поговорили про політичну ситуацію, про сесію Верховної Ради, про виступи депутатів, попрощалися і вже намірилися йти до Дармовиса, аж тут назустріч їм вийшли на стежку двоє – кремезний лисий дідуган і довготелесий худорлявий дядечко в окулярах і з борідкою.

Дідуган ковзнув по Горбатюкові гострим поглядом – і раптом спинився:

– О! Степане Івановичу! Яким вітром? Що робите у наших краях?

Горбатюк примружився – обличчя було начебто знайоме, але…

– Не впізнаєте? Ай-яй-яй! Я старий, і то… А ви!.. Слідчий називається!

Горбатюк згадав:

– А-а… Добрий день!

Два місяці тому він їхав у Москву в одному купе з цим дідуганом.

– Олександр Васильович? Не переплутав?

– Так точно. Не переплутали. Хоча впізнати мусили спершу ви, а тоді я… Знайомтесь – мій племінник, Васючок, тобто Василь Мартинович, кандидат історичних наук.

– А це мій друг, капітан Попенко.

…То була невесела поїздка до Москви. Два місяці тому їздив Степан Іванович з приводу реабілітації свого рідного діда – татового батька, сільського вчителя Микити Яковича Горбатюка, репресованого у тридцять восьмому році і безслідно зниклого. Багато років не було ніякої відповіді – чи його справа згоріла підчас війни, чи то хто його зна… І от нарешті знайшлися кінці. Відшукався Микита Якович Горбатюк у списках розстріляних у 1942 році на далекій Колимі. їхав Степан Іванович – як із похорону. Купейних квитків не було, довелося взяти СВ – спальний вагон, двомісний. І на другому місці виявився оцей дідуган, Олександр Васильович Силенко, полковнику відставці. Коли люди їдуть удвох, хоч-не-хоч, а доводиться балакати. І, ясна річ, зайшлося про ті страшні сталінські репресії. Не міг Степан Іванович мовчати. Наче свіжа рана була після отого "вища міра соціального захисту – розстріл". Соціальний захист! Аж тремтів Степан Іванович, кидаючи гнівні слова проти тої нелюдської сталінської системи. Олександр Васильович не сперечався: "Так, так, звичайно… Я не виправдовую. Але все-таки… Хоч порядок був. Працювали, боялися. Навіть злочинці. А зараз… Ніхто нічого не боїться. Ніхто не хоче працювати. А злочинність!.. Страшно подумати! І що та міліція може? Що ви можете? Які у вас можливості?" Говорили довго, до глибокої ночі.

Прощаючись, обмінялися адресами, телефонами… Але хто коли дзвонив ні з того ні з сього до випадкових супутників?…

І от раптом…

– У вас що тут – дача? – спитав Горбатюк.

– Уже десять років, – сказав Олександр Васильович. – А ви до Дармовиса?

Капітан Горбатюк мовчки здивовано глянув на нього. Відставний полковник усміхнувся:

– Ну, ви ж ведете їхню справу. Невже це секрет? А він мій сусіда. До речі, щойно поїхав, кілька хвилин тому. Забрав сина, тещу і поїхав. А збирався начебто ночувати…

Горбатюк перехопив погляд відставного полковника, і в тому погляді було наче торжество.

"Що ви можете, міліція? Які у вас можливості?" – згадалися раптом слова, сказані полковником тоді у поїзді.

Це вже була несподіванка. Прикра.

Було над чим думати зараз капітанові, перебираючи папери… Раптом у двері постукали.

– Будь ласка! Заходьте! – гукнув капітан. Двері прочинилися.

На порозі стояли Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко.

– Можна?

– А-а! Заходьте-заходьте!

Розділ XVI

Капітан Горбатюк "фантазує"

Степан Іванович слухав Женю й Вітасика так уважно й напружено, що навіть краплини поту виступили в нього на чолі.

А коли вони закінчили розповідь, капітан перевів подих і сказав:

– Ви не уявляєте, хлопці, як ви вчасно прийшли. На півгодини б запізнилися – і мене б не застали. Я збирався йти. А мені ваша інформація отак-о потрібна!.. Дуже цінна інформація, навіть не цінна, а безцінна. Я ж саме цією справою займаюся.

– Якою? – здивовано перезирнулися хлопці.

– Про можливу катастрофу… І хоч не дозволяється сторонніх втаємничувати під час слідства у суть справи, але ви мої давні друзі й помічники, та й навіть колеги. Отже… – і капітан розповів їм у загальних рисах і про лист, і про телефонний дзвінок, і про вчорашнє відвідання Троянди.

Єдине, що приховав капітан, – коли і де має статися катастрофа. Знаючи своїх юних друзів, вирішив не привертати до цього їхньої уваги. Щоб, не дай Боже, не подалися туди.

Почувши прізвище Дармовиса, хлопці аж роти пороззявляли.

– Дармовис?! – вигукнув Женя.

– Так це ж батько того Шурика, про якого ми говорили, однокласника нашого, який із Ноликом поперед нас познайомився. Прізвище ж Шурика – Дармовис. Ми хіба не казали?

Тепер уже Степан Іванович роззявив рота.

– Не казали, – капітан засміявся. – Отакої! Ну, це вже, браття, зовсім… яку кіно.

Та враз капітан спохмурнів:

– Негаразд вийшло. Якби знав, не згадував би Дармовиса. Він же під підозрою. А ви Шурику можете ненароком…

– Ні-ні! – двічі стукнув себе в груди Женя.

– Що ви?! – підхопив Вітасик. – Не бійтеся.

– Ми… – Женя заперечливо похитав головою.

– Та вже нікуди не дінешся, – зітхнув капітан. – Справа ускладнюється тим, що, дізнавшися, мабуть, про наш приїзд, Дармовис разом із Шуриком поквапливо зірвався вчора й поїхав кудись машиною. Не додому, бо дома його нема. А збирався ночувати на дачі.

– Точно! Збирався! – вигукнув Женя.

– Шурик про це якраз говорив: "Тато збирається сьогодні ночувати", – вигукнув Вітасик.

– От бачите, – похитав головою Степан Іванович. – Снаряди лягають все ближче, як каже Анатолій Петрович. А що за хлопець ваш Шурик?

Женя й Вітасик перезирнулися.

– Я не знаю… – знизав Женя плечима.

– Нормальний, по-моєму, – сказав Вітасик.

– Не фантазер? Не вигадник?

– Та ні! Який там фантазер! – Женя махнув рукою. – Навіть коли треба, збрехати не вміє. Як уроку не вивчить, одне й те саме плете: "Мама захворіла, в аптеку бігав".

– А чого ви питаєте? – поцікавився Вітасик.

– Ну… міркую просто, фантазую… Про те, як Нолик однією рукою залізобетонний блок переставляв, він вам сказав? Ви ж самі не бачили? – Не бачили, – погодився Женя.

– То, може, цього й не було? Вигадка.

– А для чого? – спитав Вітасик.

– От давайте поміркуємо разом… А що як Шурик і Нолик з однієї, так би мовити, компанії? І мета їхня, ну, не зовсім їхня, а тих, хто їх інструктує, в тому, щоб відвернути увагу слідства від крадіжки в особливо великих масштабах.