Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Спрямувати слідство на манівці. Щоб устигнути сховати кінці у воду. От чого Нолик звернувся саме до вас? Чого? Випадково? Не думаю… Шурик знає, що ви знайомі зі мною? Знає. Весь клас знає. А я веду справу крадіжки у магазині, де працює його тато. Не будемо ігнорувати цього факту. Ставка на те, що ви обов'язково розкажете мені…

– Але хто такий Нолик? – спитав Женя.

– Цього ми поки що не знаємо. І це обов'язково треба з'ясувати. От чого він з'являється саме на кладовищі біля склепу, яким ви цікавитеся, бо там підземний хід і вам дуже кортить розгадати таємницю монастирських підземель?

Хлопці почервоніли.

– Ви вважаєте, що все це пов'язано між собою? – пробурмотів Женя.

– Я поки що міркую, фантазую разом із вами. А вважати будемо, коли матимемо факти, докази. І перш за все, мабуть, треба обстежити підземелля.

– Ой! – прохопився Женя.

– Ми б… нам… – благально глянув на капітана Вітасик.

– Стривайте, я ще сам не маю транспорту. Моя машина в ремонті, службові всі в розгоні, – Степан Іванович зняв трубку і вже набирав номер. – Алло! Капітан Попенко? Здоров, Толю!.. Ти вчора говорив, якщо буде крайня потреба, я можу… Так от, здається, така потреба виникла… У мене зараз хлопці. Женя й Вітасик. Так-так, по-моєму, знову неймовірний детектив. Вони просто запрограмовані на різні неймовірності… Я буду тобі дуже вдячний… Чекаю…

– Ну що? – з надією спитав Женя.

– Капітан Попенко обіцяв виручити. Правда, він трохи порушує дисципліну. Та в нього зараз запарки нема, справи посуваються успішно, швидше ніж унормовано, може собі дозволити… Але, хлопці дорогі!.. А що ж будемо робити з вашими батьками? Де дозвіл на відрядження? Без батьківських віз нічого не буде. Це, хлопці, не жарти, це кримінальна справа. – Степане Івановичу! – приклав руки до грудей Женя.

– Подзвоніть! Будь ласка! – скривився Вітасик.

Капітан примружився, зітхнув і взявся рукою за телефон. Із Жениним татом домовилися досить швидко. Він був у курсі справи і тільки попросив, щоб Женя поки що мамі нічого не говорив – не хвилював даремно.

А от з Вітасиковим татом зв'язатися довго не могли. Він не брав трубки. Капітан хотів подзвонити мамі, але Вітасик грудьми кинувся на телефон:

– Ні-ні! Ні в якому разі! Мама не пустить! Нізащо! Після того мого зникнення, після тієї історії з Граціанським… Ні-ні! Тільки татові.

Нарешті Степан Іванович додзвонився до Віталикового тата, і після тривалих пояснень і переговорів дозвіл було одержано. Як тепер кажуть, рейтинг капітана Горбатюка у батьків був високий.

І тільки Степан Іванович поклав трубку, як двері кабінету рвучко відчинились і зайшов капітан Попенко:

– Привіт, хлопці!.. Ну що – по конях?… Спершу заїдемо, Стьопо, на автовокзал, віддамо гроші, а тоді – на курс!

Розділ XVII

"Тато не винен! Це все Ангел!"

Але вийти з кабінету вони не встигли. Задзвонив телефон. Степан Іванович зняв трубку.

– Капітан Горбатюк слухає!

І враз без привітання, без звертання почув відчайдушне хлоп'яче:

– Тато не винен! Це все Ангел! Ангел!

– Який Ангел? – здивовано спитав Горбатюк.

– Той, що у "Центральному" співає. Але я вам нічого не говорив, – хлопчик схлипнув і поклав трубку.

– Ти вже й з ангелами балакаєш? – усміхнувся капітан Попенко.

Степан Іванович переказав щойну розмову.

– Та-ак! – зосереджено насупив брови Анатолій Петрович. – Снаряди лягають все ближче. Знову "Центральний". Значить, і Боря… А відтак і Дармовис… – Це Шурик дзвонив! – вигукнув Женя.

– Схоже, – погодився капітан Горбатюк. – Треба негайно розшукати того Ангела.

– Якщо він іще не в небесах! Не летить міжнародним рейсом, – сказав капітан Попенко.

– В усякому разі встановити його особу необхідно.

– Авжеж.

– Доведеться розділитися. Ти з хлопцями гайнеш у Троянду, у Завалійки. А я… Тільки під землю сам не лізь. Підключи місцеві кадри, старшого сержанта Бодню, ще когось…

– Звичайно.

І тут знову задзвонив телефон.

– Алло! Степане Івановичу! Слава Богу, ще не поїхали… Це Григорій Тарасович Дорошенко, тато Вітасика.

– А-а, здрастуйте-здрастуйте, Григорію Тарасовичу.

– Я вас прошу, візьміть і мене, якщо можна. Все-таки хлопці… У мене якраз є можливість. Може, я вам і в пригоді стану.

– Ви знаєте, ваше прохання дуже доречне. Бо я поїхати раз не зможу. Анатолій Петрович, я думаю, з задоволенням скористається з вашої пропозиції. Передаю йому трубку.

– Григорій Тарасович! Я вас вітаю! – весело загукав у трубку капітан Попенко. – Знову доля зводить нас в одну оперативну групу. Дуже радий. Кажіть адресу, зараз за вами заїдемо.

…Ресторан "Центральний" щойно відчинився. Відвідувачів майже не було.

Побачивши капітана Горбатюка, Боря Ультразвук зблід і втягнув голову в плечі.

– Ви сьогодні з музикою? – привітавшись, спитав капітан.

– 3… з музикою, – прошелестів Боря.

– Ангел співає?

– Ангел?… – ледь чутно, самими губами перепитав Боря.

– Ангел, – кивнув капітан.

– Ні! – якось панічно заперечливо похитав головою Боря.

– Чому?

– А… а він у нас уже не працює.

– Як? Давно?

– 3… з учорашнього дня.

– Чого раптом? – Не знаю. У лабухів спитайте. Он якраз на сцені Льова Левандовський з апаратурою возиться. Керівник оркестру.

Льова Левандовський скривив, опустив губи і підняв брови:

– Ангел? Звідки я знаю? Нічого я не знаю. Мав учора бути й не був. І нікого не попередив. Я гадаю, щось "серйозне". Яка-небудь краля з бабками. Ангел – це ж король.

– Король?

– Козирний! А ви його що – не бачили?

– Ні.

– Га! То що з вами говорити! Рембо! Супермен!

– І добре співає?

Льова зам'явся:

– Ну… Співає… Під фанеру.

– Під фанеру?

– Ну, під фонограму. Але так натурально. Ви б ніколи не сказали. Артист!.. До речі… Між нами, дівчатами… Ви тільки нікому не кажіть… фанера навіть не його… Я навіть не знаю чия… Хтось йому "плюс" записав.

– Яке його справжнє прізвище?

– А як ви догадалися?… Авжеж – хто б став слухати Васю Рябошапку! А так – Ангел Богов. Усі думають, що він болгарин.

У відділі кадрів капітан уважно розглядав анкету.

Рябошапка Василь Степанович. 1973 року народження. Золотоноша. Освіта середня. ПТУ Працював слюсарем, сантехніком, кочегаром, у трудовій книжці пропуски. Останній запис півтора року тому. Сантехнік. І раптом – соліст ансамблю під керівництвом Льови Левандовського.

– А як ви його взяли, сантехніка, без музичної освіти? – спитав капітан Льову.

– Ай, до чого тут освіта? Хто зараз дивиться на освіту? Головне – діло, робота. А він прийшов і сказав: "Хлопці, я вам зроблю бізнес, от побачите, не пошкодуєте". Ми його попробували. І він нам підійшов. Бо справді було ефектно. Такий кадр! Публіка шаленіє. Особливо дівчата… Жаль, якщо він зовсім злиняв. Що не кажіть, а люди люблять дивитися на красу – і жіночу, і чоловічу… А чого це ви ним цікавитесь, якщо не секрет? – здивовано примружився Льова на капітана, наче тільки тепер ця думка виникла в його голові.

– Та так… хотів поговорити. – Ох, ці мені розмови! Коли міліція хоче поговорити, так і знай, що десь є труп, або грабунок, або ще якась неприємність. Може, він іще з'явиться… Я згадав, що він обіцяв мені принести одну річ. А він хлопець гордий. Не думаю, щоб він мене обдурив.

– Якщо він з'явиться, подзвоніть мені, будь ласка. От вам телефон.

– Які можуть бути питання, пане Горбатюк! Я ж вас прекрасно пам'ятаю. І глибоко поважаю. Ви ж самі не знаєте, як мене колись виручили.

– Виручив?

– Авжеж. Ви пригадуєте рекетира Шипулю?

– Певна річ.

– Він же мені життя не давав. Він же висмоктував з мене усі соки. Коли ви його взяли, у мене було свято. Я частував увесь оркестр, усіх офіціантів. Спитайте у Борі…

"Навряд чи Ангел з'явиться, – думав капітан по дорозі в міськ-управління. – Перш за все треба переглянути базу".

Розділ XVIII

"Енергоінформаційний потік є!" Загадковий тюбик

– Що це у вас таке? – простодушно спитав капітан Попенко Григорія Тарасовича, побачивши в його руках якийсь Г-подібний предмет, загорнутий у папір. – Нова секретна зброя?

– Та ні, – Григорій Тарасович трохи знітився, вмощуючись на передньому сидінні. – То біолокаційні рамки. Біолокатор.

– Овва! І давно ви цим займаєтесь?

– Та з минулої осені. Після тих наших неймовірних пригод. Хіба я один? Зараз хто тільки не займається… Тільки й чуєш: астральне тіло, ментальне тіло, чакри, мікролептони… Екстрасенси на кожному кроці. Та й не дивно. Бо й справді… – Григорій Тарасович недоговорив, махнув рукою.

– Згоден, – сказав капітан. – І дивна річ. Ще якихось років п'ятнадцять-двадцять тому все було начебто зрозуміло – діалектичний матеріалізм, дарвінізм, еволюція, розум – властивість високорозвиненої матерії… І раптом вся ця струнка матеріалістична система похитнулася, зарипіла, дах поїхав, і все стало незрозумілим – самі дива, загадки і таємниці…Женя і Вітасик мовчки перезирнулися. Приємно відчувати себе нарівні з дорослими, коли вони так само чогось не розуміють, як і ти. І взагалі, яка то щемка насолода – їхати назустріч таємниці! Особливо разом із татом і мужнім, одчайдушним капітаном міліції. Уява хлопців уже малювала захопливі картини – підземний коридор, глухі таємничі звуки, несподівана тінь майнула перед ліхтарем…

Але їх чекала прикра несподіванка.

Коли вони, заїхавши за старшим сержантом Боднею, зупинилися біля кладовища, капітан Попенко сказав:

– Ви, хлопці, не ображайтесь, але вам доведеться почергувати біля машини. Пильнуватимете, щоб ніхто сторонній не поліз за нами у підземелля. І взагалі…

Хлопці спробували писнути:

– Та ми… Та що… Та як… – але і старший сержант Бодня, і Григорій Тарасович одностайно підтримали Анатолія Петровича, із протесту нічого не вийшло.

Дорослі спустилися в підземелля, а хлопці лишилися нагорі.

Чекати довелось досить довго, майже годину. Як не дивно, ніхто зі сторонніх так і не з'явився. Хоча машину Попенка бачило, мабуть, чимало людей. Але – чи то звикли у Завалійках до приїжджих, чи то в кожного був свій клопіт і ніхто не мав часу цікавитися. А дітлашня була на річці. Бо ж погода саме для купання.

Нарешті почулися приглушені голоси, і в склепі з'явилися по черзі капітан Попенко, Григорій Тарасович і сержант Бодня. Капітан і старший сержант тримали в руках ліхтарі, Григорій Тарасович – Г-подібні біолокаційні рамки. Обличчя у них були серйозні й заклопотані.

– Ну що? – кинулися до них хлопці.

– Енергоінформаційний потік є! Причому потужний! – вигукнув Григорій Тарасович із неприхованим торжеством.

– Проблема! – почухав потилицю капітан Попенко. – Хтось таки там був.