Втікачі - Власюк Анатолій

А гіршого, ніж зараз, здавалось, уже й бути не могло. Проте сама згадка про Віктора Андрійовича діяла заспокійливо на Сергійка. Він, здавалося, навіть задрімав, прихилившись на плече ненависного санітара, а коли усвідомив це уві сні, відразу ж прокинувся і згадав усі несправедливості щодо себе з боку цього чоловічка. Здавалося, що той мстив Сергійкові лише за приязне ставлення до нього Віктора Андрійовича. Натомість лікар був грубим з санітаром і вимогливим до нього, і це всі бачили, але не могли зрозуміти, чому м'який і справедливий Віктор Андрійович поступає з ним саме так.

Від різкого гальмування всі мало не попадали з сидінь, а подільник Сергійка прокинувся. З'ясувалося, що водій мало не переїхав чоловіка, який перебігав дорогу в невстановленому місці, але, на щастя, все обійшлося. Людина, яка ще недавно вважала Сергійка своїм сином, дивилася на оточуючих поглядом звіра, котрого загнали в глухий кут. Він розумів, що тепер йому навряд чи найближчим часом вдасться вирватися на волю, якщо він узагалі буде спроможним зробити це коли-небудь. Вже тепер колишній санітар був міцно прив'язаний, так що сподіватися на втечу не доводилося. Та він і не прагнув цього, бо після того, як його вкололи, тіло виявилося в'ялим, а воля паралізованою. В голові звучала космічна музика, якої він ніколи, здається, не чув, крізь тисячоліття пробивалися чиїсь незнайомі голоси, але слів годі було розібрати. Він і не прагнув вслухатися, мелодія дороги заколисувала його, а коли один із незнайомих йому санітарів силоміць втиснув йому до рота пігулку й зачекав, поки не переконався, що він проковтнув її, — знову потягнуло на сон, і він узагалі хотів, щоби це був не просто сон, а щось більше, коли зрікаєшся всього людського і знаєш, що повернення вже ніколи не буде.

Той же незнайомий Сергійкові санітар зробив порух, аби й Сергійкові запхати до рота пігулку, але зустрівся поглядом з його суворим опікуном і зрозумів, що цього робити не слід. Сергійко знову марно намагався згадати, як же звати цього ненависного йому санітара, але за декілька хвилин кинув цю глупу затію. Натомість він побачив маму, яка йшла йому назустріч і щось говорила, але він не міг розібрати її слів.

Коли Сергійка розштовхали і він нарешті прокинувся, — перше, що почув, були єхидні слова ненависного санітара, який нахилився над ним: "З поверненням, Сергійко!".

44

Оля вважала, що задуманий нею експеримент удався на славу. Вона точно вивчила із книжок симптоми душевнохворих, вдала таку, потрапила до психлікарні, навіть провела початкову стадію лікування. Зсередини все виглядало набагато страшніше, ніж вона собі насправді уявляла. Але людина звикає до всього. Оля розуміла, що перебування у психіатричній лікарні – ще не найстрашніше, що може витримати людина. Проте вона усвідомлювала, що довго затримуватися тут не слід, адже й справді можна збожеволіти.

Декілька разів через заґратовані вікна Оля бачила Віктора Андрійовича. Він завжди кудись поспішав, був занурений у себе й нічого навкруги не бачив. Одного разу їй дуже сильно захотілося затарабанити у вікно, аби він почув і побачив її, бо так сильно вона скучила за ним, але в останній момент стрималася, бо боялася, що їй вколять якийсь сильнодіючий укол, після якого захочеться спати мало не добу, а потім ходитимеш, мов помідор, з якого висмоктали всі соки. Подібне ставлення до пацієнток вона бачила на кожному кроці й розуміла, що не слід очікувати якогось виняткового ставлення до себе.

Якби вона знала, що того дня Віктор Андрійович приходив визволяти її, то лебідкою крізь усі мури вилетіла би до нього. Оля думала, що він забув про неї й навіть не згадує, забув про її існування на білому світі. А їй так багато йому треба сказати!

Здавалось, остання надія в неї була на завідувачку жіночого відділення, яку поза очі називали Відьмою. Оля так не думала. Але навіть якщо це правда, то своєю щирістю можна переконати будь-яку відьму, тим більше, що в житті на волі вона стільки їх перебачила. Як тільки ця думка прийшла їй в голову – щиро поговорити з Відьмою, аби та відпустила її додому, — Оля відразу хотіла здійснити свій задум, але, трішки подумавши, зважила, що не слід поспішати. Треба обдумати кожне слово, яке вона скаже Відьмі, аби справді переконати її, що вона не хвора, а просто вирішила поставити експеримент над собою. Вночі ясні думки обступили світлу її голову, слова народжувалися самі по собі десь зсередини, докази були аргументованими й залізобетонними. Вже під ранок, коли вона змучилася, все виглядало не так ясно і зрозуміло, хоча вона намагалася зазубрити кожне речення, але засинала Оля майже щасливою.

Зранку на Олю чекало розчарування. Медсестра сказала, що Відьми нема й не знати, чи буде сьогодні. В Олі спочатку виникло бажання зі всім поділитися з медсестрою, але вона ледве стрималась, аби не скоїти цієї дурниці. Звісно, ця жіночка славна й ставиться до неї добре, але ж не вона тут вирішує. Все тут вирішує Відьма, й саме до неї слід іти, а не розмінюватися на дрібниці.

Коли Олі було важко, вона завжди думала про маму. Так було за її життя, так сталось і після її смерті. В лікарні дівчині було найважче, а тому думки про маму тягнулися безкінечно. Вона навіть упіймала себе на думці, що не молиться Богу, бо про все подумки розповідає мамі. Мабуть, це був гріх, але Оля сама собі не хотіла признаватися до нього. Принаймні зараз, а там, коли вийде із лікарні, можна буде налагодити свій душевний стан.

Думала вона, звісно, і про Віктора Андрійовича. Але якщо з мамою були пов'язані минуле й сьогодення, то з коханим – майбутнє. Віктор Андрійович у неї був на потім, коли вона вийде із лікарні. Ці думки не були конкретними, як у випадку з мамою. Про Віктора Андрійовича Оля думала якось розмито, боячись, мабуть, злякати це майбутнє, яке могло втекти від неї.

Відьма з'явилася на роботі ближче до обіду, й медсестра відразу повідомила Олі про це, як та й просила. Вона розуміла, що дівчина хоче про щось говорити із завідувачкою, але не нав'язувалась їй у подруги, не розпитувала, про що саме має бути ця розмова. Оля була заскочена зненацька, бо чомусь подумала, що Відьми в лікарні вже точно сьогодні не буде, як про це казала медсестра. Хвилі злості накочувалися на невинну жінку, бо Олі геть чисто вилетіли із голови ті слова про своє визволення, які вона заготувала вночі. Тепер усе здавалося блідим і незрозумілим навіть для неї самої. Але виходу не було, бо медсестра, занадто стараючись, хоча її ніхто про це не просив, встигла шепнути Відьмі, що Ольга хоче сказати їй щось дуже важливе. Відьмі було не до цього, бо вчора вона добряче перепила, так що зранку їй здалося, що вона вмирає, але потім усе якось розсмокталося, й після ста грамів горілки вона ніби помолодшала на декілька років і тому вирішила все-таки поїхати на роботу. Проте все виявилось оманливим, бо на роботі в неї знову страшенно розболілася голова, а серце завмирало так надовго, що здавалося, ніби в один прекрасний момент зупиниться зовсім. Звичайно, цей момент не був би таким прекрасним для Відьми, і вона вмовляла своє серце не робити дурниць, не зупинятись, обіцяла більше не пити, хоча не вірила сама собі.

Відьма все-таки була професіоналкою, хто би там про неї що не казав. У випадку з Ольгою вона відразу докумекала, що тут щось не так, але просто в неї не було часу й бажання детально розбиратися в цьому. Тепер, коли Оля зізналася, що вирішила влаштувати над собою експеримент, але це була велика дурниця з її боку, і що вона просить Інну Германівну (здуру ледь не назвала її Відьмою) відпустити її, і що вона десятому закаже цього не робити, — тепер Відьма точно знала, що має робити з цією дівчиною. Ще вчора плани стосовно неї були сумбурними, невизначеними, гору брало те, що Віктор Андрійович просив за цю дівчину. Сьогодні цей чинник теж грав важливу роль, бо Відьма страшенно не любила тих, хто закоханий. Можливо, тому, що в її житті ніколи не було цього дивного почуття. Дивлячись на інших, так хотілося когось покохати й самій бути коханою, але з цього нічого не виходило. Ніхто на неї серйозно не звертав уваги та й їй не трапився той, хто міг би її причарувати. Відьма швидше здогадувалася, ніж знала, що Віктор Андрійович кохає Ольгу, а Ольга кохає Віктора Андрійовича, і це в них взаємно. Але це й був смертельний вирок їм. Ну, якщо не смертельний, то значно гірший, ніж смертельний, так що смертельний порівняно з ним у виконанні Відьми видавався дитячою казочкою. Відьма знала, що зробить з Ольги "овоч", що дівчина стане черговою жертвою її знущань з людства, яке вона дико ненавиділа. Інна Германівна розуміла, що влаштує їй такий експеримент, який виявиться експериментом над усіма експериментами.

Мабуть, Оля помітила в очах Відьми щось зловісне, бо вмить стихла, на півслові, здається, обірвала свою оповідь. Вона ще не розуміла цього, але вже десь у глибині душі це розуміння народжувалося, що зробила найбільшу помилку в своєму житті, коли затіяла оцю шарпанину з Відьмою. Треба було ще трохи зачекати, нехай місяць-другий, а там, як казав їхній сусід, з чистою совістю вийти на волю. Оля ще не усвідомлювала, який страшний експеримент над нею хоче провести Відьма, але вже щось важке навалювалося на неї, й було воно незворотним, незбагненним і таким, що не піддається розшифруванню.

Тепер Інні Германівні треба було грати свою роль, аби ця дурненька навіть не здогадалася, що з нею буде вже незабаром. Відьма навіть повеселішала від того, що в її тенета потрапила ще одна жертва. Вона з насолодою нашіптувала нещасній, що здогадувалася про її симуляцію, але обставини склалися так, що перебування у психлікарні негативно позначилося на стані Ольги. Тому виписати її негайно вона не може, але через три дні – будь ласка! Треба за цей час прийняти оздоровлюючі препарати, щоби бути остаточно впевненим, що на волі з Олею нічого поганого не станеться. Дівчина вірила й не вірила своєму щастю, бо оте магічне "три дні" вже засіло в її мозку, і вона не слухала всього словоблуддя Відьми й не хотіла думати про погане, хоча тіло навіть на фізичному рівні пручалося всьому, про що говорила лікарка. "Що може зі мною трапитись упродовж цих трьох днів?" – так чи приблизно так розмірковувала Оля, вже рахуючи навіть не дні, а години (якихось сімдесят дві години!) до визволення.