Втікачі - Власюк Анатолій

Саме останньою категорією подібних хворих і займалась Інна Германівна, саме такий умовний розподіл був між головним лікарем, просто лікарем й Інною Германівною. Проте всі небезпідставно вважали, що за Відьмою завжди залишалось останнє слово не лише стосовно цієї категорії людей, якими вона опікувалась, а й двома іншими. Інна Германівна була вільною й незалежною, її слова та просто гострого погляду боялися медсестри й нянечки, санітари і сам головний лікар. До неї часто навідувалися головні чини з прокуратури, міліції, суду та "білого дому", про щось довго з нею перешіптувались у кабінеті головного лікаря, а сам господар у цей час нервово ходив коридором чи вискакував надвір, аби висмоктати цигарку.

Неприємності розпочалися в Інни Германівни тоді, коли на неї поскаржилася донька одного пацієнта, якого докторка довела до стану "овоча". Раніше подібні експерименти над людьми їй сходили з рук, ніхто особливо не прискіпувався, чому це людина з незначними психічними відхиленнями під орудою Відьми ставала безнадійною. З родичами цих хворих узагалі ніхто не рахувався, ніби їх і не існувало на світі. Правда, одному батькові, який кричав на Відьму за доведеного до "овоча" сина, вона відрізала, що раніше треба було за ним дивитися, не допускати його до вживання наркотиків. Але це був єдиний випадок спротиву, коли Інна Германівна дозволила собі хоч щось сказати на своє виправдання. Вона дала собі слово, що в подальшому і не буде виправдовуватись, але більше ніхто й не нападав на неї. Звичайно, свої експерименти, які не були виправдані ні з медичної, ні з просто людської точки зору, Відьма розпочала з дрібного прокурорського працівника, який навічно приліпив до неї оцю ненависну кличку. Вона уміло комбінувала таблетки й уколи, щоб довести всім, що дрібний прокурорський працівник є невиправним психом, а тому доведення його до стану "овоча" є цілком природним. Сказати, що Інна Германівна при цьому відчувала задоволення – значить, нічого не сказати. Вона вже просто не могла без цього, як алкоголік не може обійтись без чергових ста грамів чи наркоман – без свіжої порції героїну. Внутрішнє відьмацьке нутро її вимагало нових жертв. Цьому не міг чинити опір головний лікар психіатричної лікарні, хоча він прекрасно розумів, що нема жодної медичної потреби доводити людей до стану "овочів". Проте власне життя йому було дорожче за страждання інших. Він боявся Відьму, і йому мало не щоночі снилось, як вона запроторює його до палати буйних у психіатричній лікарні й поступово теж доводить до стану "овоча", коли зовнішньо ти ніби залишаєшся людиною, а внутрішньо із тебе висмоктали все, що можна було.

Коли Інна Германівна бралася до того нещасного алкоголіка, то нутром відчувала, що добром для неї це не закінчиться. Навіть якби їй тоді сказали, що донька цього пацієнта, якого вона задумала довести до стану "овоча", є коханкою якогось туза з Генеральної прокуратури, — навіть тоді, мабуть, Відьма не зупинилась би, бо вже давно в її кров і плоть увійшла потреба не лікувати людей, а робити з них безпорадних "овочів". Коли донька зрозуміла, що так зване лікування її батька вже не дасть зворотного ефекту, то зателефонувала своєму коханцеві до Москви. Того ж дня по прокурорських каналах Інну Германівну відсторонили від роботи, а наступного дня навіть несподівано для неї й багатьох арештували. Дві доби, проведені у відділку, справді нагнали на неї чимало страху. В нічних жахіттях їй здавалося, що її теж запроторять до психіатричної лікарні й робитимуть з неї "овоча". Але не це було головним для Відьми. Вона прекрасно зрозуміла, що ніхто з сильних світу цього навіть не думає пальцем поворухнути, аби визволити її з біди. Усі ці прокурорчики, поліцейчики, зухвалі судді й пришиблені керівнички містечка вмить відхрестилися від неї, ніби Інни Германівни й не існувало на білому світі, а вони самі мало не щодня не користувались її послугами. Відьма зрозуміла, що ніхто їй не допоможе, а тому слід виплутуватися самій. У ті дні вона знаходилась у трансі, про якісь логічні дії з її боку не можна було говорити, а нерви аж задубіли від напруження – здавалося, здійметься легенький вітерець, і вони розірвуться, припинивши нарешті мученицьке життя Відьми.

Нині ніхто на світі, — крім Бога, звичайно, — навіть вона сама, не зміг би пояснити, яким чином Інна Германівна опинилася на волі. Щоправда, потім казали, що Відьма загіпнотизувала чергового поліцейського, але ж не могла вона це вчинити з усім відділком поліції, тим більше, що не володіла здатностями гіпнотизера. Принаймні це стверджували її колеги по роботі, коли прокурори допитували в них, чи не помітили вони чогось дивного у поведінці Інни Германівни, чи не зауважили в ній якихось надлюдських якостей. У цьому випадку радше було говорити не про надлюдські, а нелюдські якості, але лікарі й медсестри, нянечки та санітари воліли про це мовчати, тим більше, що Відьма була на волі, її ніяк не могли упіймати, оголосивши, здається, навіть у федеральний розшук. Прокурорам слід було звернутися до пацієнтів, яких Інна Германівна ще не встигла довести до стану "овочів", вони би багато розповіли й про її садистські схильності, й про слова явно психічно хворої людини, якими вона послуговувалась у розмовах з ними. Інколи варто потрапити до психіатричної лікарні, аби, мов крізь рентген, побачити справжню сутність людей на волі й зрозуміти, що там їм не слід перебувати, а за багатьма з них якщо не в'язниця плаче, то принаймні цей специфічний заклад.

Як би там не було, але легенда гласить, що Відьма серед білого дня спокійнісінько покинула слідчий ізолятор на очах у всього відділку поліції, й ніхто навіть не намагався її зупинити, а коли до них дійшло, що вони вчинили, дивної арештантки й сліду не знайшли. Щоправда, потім прокурорські чини, які приїхали не лише з обласного центру, а й зі самої Москви, стверджували, що втеча Інни Германівни відбулася вночі. Увійшовши у злочинну змову з черговим поліцейським, Відьма покинула приміщення слідчого ізолятора і відділку поліції, а ті поліцейські, які знаходилися на службі, виїхали на виклик, хоча потім з'ясувалося, що виклик був фальшивим. Молодий прокурорчик із обласного центру вніс версію, що діяла злочинна група, яка організувала втечу, адже не могла Відьма у слідчому ізоляторі зробити так, аби поліцейські виїхали на фальшивий виклик, а потім безперешкодно зникнути. Його старші товариші теж дотримувалися цієї версії, але їм не хотілося гнити в цій дірі на догоду своєму начальникові, який, бачте, і тут мав чергову коханку. Тому москвичі зупинилися на версії, що у всьому винен черговий поліцейський, який спокусився на невідомо які обіцянки Інни Германівни, а виїзд поліцейських на фальшивий виклик був звичайнісіньким збігом обставин, тим паче, що того місяця таких викликів було здійснено парканадцять разів. Версія виявилася зручною, бо черговий поліцейський збожеволів і потрапив до психіатричної лікарні, називаючи Відьму ангелом.

Якщо Інна Германівна й справді не пам'ятала, яким чином їй вдалося вислизнути із слідчого ізолятора, то подальше своє перебування на волі, що можна назвати справжнім пеклом, вона б не побажала не те що найгіршому ворогові, а й навіть тим пацієнтам, яких доводила до "овочевого" стану. Звикла до комфорту навіть у дрібницях, Відьма божеволіла від мало не стану бомжихи, в який змушена була зануритися. Спочатку вона тинялася від знайомого до знайомого чи від знайомої до знайомої, а потім відчула, як за нею крок у крок ступають поліцейські та прокурори, ніби більшого злочинця на білому світі не було, і зрозуміла, що треба втікати із Росії. Україну вибрала лише тому, що в Трускавці колись жила її тітка. Мабуть, та давно відійшла у кращий світ, але якщо в голову увійшла думка, що треба їхати в Україну, то Інна Германівна знала, що так і треба робити. Принаймні вже не один раз у своєму житті вона пересвідчувалася, що перша думка попри її зовнішню непривабливість зазвичай буває дуже простою і геніальною. Точніше, так: спочатку геніальною, а, значить, дуже простою, універсальною і гідною до вживання на всі випадки життя.

Думка думкою, але треба було метикувати, як добратися до Трускавця. Пристойного одягу в неї не було, гроші закінчувались, а переслідувачі вже дихали їй у потилицю. Щодо переслідувачів, то потім Відьма, коли вже жила в комфорті й, здавалось, їй ніщо не загрожувало, зрозуміла хибність своїх думок. Не такою вже вона була великою цяцею, аби на неї кидати кращих поліцейських і прокурорських нишпорок. Згодом Інна Германівна навіть докумекала, що всім тим суддям, прокурорам, поліцейським, дрібним і не дуже чиновникам з державних служб не було вигідно, аби Відьму впіймали, адже вона занадто багато знала про них. Тому де можна вони тиснули на тих, від кого залежав результат пошуку Інни Германівни. Для всього цього племені було вигідно, аби вона назавжди зникла з їхнього життя. Як не парадоксально, але Відьма думала так само, хоча спочатку вона лікті кусала – так хотіла помститися невдячним. Але інстинкт самозбереження підказав їй, що помста в цьому випадку може повернутися до неї бумерангом і назавжди викреслити її з лав життя. Можливо, пізніше, коли все стабілізується й про неї забудуть, вона приїде в Росію на білому коні й особисто катуватиме всіх цих негідників. Катуватиме вишукано, на очах родичів доводячи їх до стану "овочів". Вона знала, що так і буде, але потрібні витримка, витримка і ще раз витримка.

Відьма особливо й не думала, як розв'язати свої проблеми й вибратися в Україну, бо розуміла, що нічого геніального їй у голову не залізе, якщо Боже провидіння не відвідає її. У неї були особливі стосунки з Богом. Вона вірила в Нього і боялась Його. Інна Германівна розуміла, що їй не буде прощення за всі ті гріхи, які вона здійснила, а особливо проти тих, кого Бог зробив вільними від себе. Вона відчувала, що божевільні знаходяться під Його особливою опікою. Проте десь у глибині душі в неї жевріла надія, в чому вона не хотіла зізнаватися навіть сама собі, що Бог оцінить належним чином її намагання зробити з нормальних людей саме божевільних і тим самим збільшити кількість Його світлого воїнства на білому світі.