Втікачі - Власюк Анатолій

Інколи Інні Германівні здавалося, що вона сходить з розуму чи вже давно зійшла, але потім переконувала себе, що вона є одним із гвинтиків у таємних планах Бога. Їй хотілося бути тим гвинтиком, відчувати себе ним, і на щось більше в цьому житті вона не претендувала, адже насправді всі ці начальники, керівники були нікчемними за своєю суттю, й можна було лише здогадуватися, чому Бог зробив так, аби вони верховодили іншими, але Інна Германівна не хотіла в цьому колупатися, не прагнула докопатися до істини, бо її задовольняла ця роль, і вона знала, що це її роль, яку вона зможе блискуче виконати. А в наступному житті, яке неодмінно буде після смерті, Бог дасть їй іншу роль, з якою вона знову відмінно справиться, аби в цьому наступному житті виконати ще щось цікавіше, бо головне в цьому житті виконувати саме свою роль, яку дає тобі Бог, а не вигадувати казна-що в своїх мріях і помислах. Відьма була переконана, що люди, які за життя не виконують свою роль, котру дав їм Бог, після своєї смерті не відроджуються, адже Бог розуміє: якщо не вмієш творити простого, то навряд чи тобі можна доручити щось складне.

Проблеми Інни Германівни, здається, розв'язалися самі по собі. В електричці десь у Тюменській області чи Красноярському краї вона познайомилася з якимось старим і відчула, що той по-справжньому в неї закохався. Це була доля, і від неї не треба було втікати, бо Відьмі слід було заховатися від світу так, аби її ніхто не знайшов. Старий жив на хуторі, далеко від великих доріг, і саме це потрібно було Інні Германівні. Ще в електричці він натякнув їй, що є дуже багатою людиною, а в першу шлюбну ніч, коли в нього нічого не вийшло, всі ті багатства показав Відьмі. Купюри в сто американських доларів лежали в книжках, і п'яний від щастя старий розкидав їх перед голою жінкою. Він казав, що коли вона догляне його старість, то всі ці гроші дістануться їй. Інна Германівна порахувала, що грошей вистачить не лише на те, щоби виготовити собі новий паспорт і диплом медичного університету, а й добратися до тітки в Трускавець, якщо та ще, звісно, жива, і пожити декілька років у своє задоволення, а там як Бог дасть, і багато дасть, як несподівано дав їй оцю манну небесну. Було би гріхом чекати, поки старий помре своєю смертю, а тому Інна Германівна, навіть не розпитуючи, звідки в нього таке багатство, приспала його й задушила подушкою. Відтак витряхнула всі книги, позбирала, не рахуючи, долари у великий целофановий мішок, обгорнула його старими газетами, і цей пакунок запхала в сумку, розуміючи, що тепер цю індульгенцію на життя слід берегти, як зіницю ока.

Довго розповідати, як вона вибралася на велику дорогу, скільки пригод їй довелося пережити, аж поки опинилась у Москві, виробила новий паспорт і диплом Московського університету на нове прізвище. Інну Германівну залишила собі, а прізвище взяла хлопця, якого кохала, але той не відповів їй взаємністю. Відтак Трускавець зустрів її ще живою тіткою. Через тиждень перебування на курорті вона познайомилась з Віктором Федоровичем, який ще не був керівником психіатричної лікарні, стала його коханкою, а потім він, очоливши заклад, покликав її до себе.

43

Сергійко повернувся до санітара ні з чим. Він заходив в аптеки, і з'ясовувалося, що потрібних ліків там нема. Щоправда, в одній аптеці сказали, що можуть замовити потрібну упаковку, але потрібен рецепт і передоплата. До того ж, ліки привезуть з обласного центру через тиждень. А ще в одній аптеці старша вже жінка підозріло глянула на нього і зі співчуттям запитала: "І хто ж це в тебе, синку, лежить у психіатричній лікарні?".

Галинка телефонувала йому декілька разів, але він не відповідав на її дзвінки. Сергійко не хотів говорити їй усієї правди, бо треба було починати здалеку, адже вона навіть не знала, що він утік із психіатричної лікарні. Юнак боявся казати цю правду, бо ще не знати, як би на неї відреагувала Галинка. Можливо, відразу би кинула його, сама би змінила свій номер телефону, і він би упродовж усього життя не знав, де її шукати.

Повертатися до санітара було вище його сил, але іншого виходу не було. Сергійко у власній уяві малював собі картини одна гірша за іншу, але коли приїхав, був здивований поведінкою санітара. Той сидів за столиком перед хатою і щось тихенько собі мугикав під ніс. Побачивши Сергійка, змучено йому посміхнувся і помахав рукою, як старому приятелеві, якого недавно бачив. Десь у мозок закралася думка, що все минеться й обійдеться без тих клятих таблеток.

Мало не півночі Сергійко розмовляв з Галинкою по телефону. Якби в нього наступного ранку запитали, про що, він би не відповів. А ось сон запам'ятався. Ніби собаки гналися за ним, а один здоровенний чорний пес таки вкусив його за ногу, але тут невідомо звідки виринув санітар і дав собаці палкою по голові. Сергійко прокинувся, надворі стояла глупа ніч, але на душі було спокійно, і через декілька хвилин він знову заснув.

Зранку всі проблеми, що накопичувалися за попередній час, постали у всій важкості й нерозв'язаності. Санітар сидів на ліжку і кивався взад-уперед, обхопивши руками голову. Коли Сергійко запитав у нього, що йому болить, той якось дивно глянув на юнака, нічого не відповів, якусь мить перестав киватись, а потім знову продовжив, причому робив це більш затято, з глухими стогонами, які, здавалося, йшли десь із глибини серця. Сергійко ще декілька разів звертався до санітара, але той не реагував, ніби нікого не було на білому світі. У відчаї хлопець вийшов надвір. Він справді не знав що має робити, і звернутися по допомогу не було до кого. Коли повернувся до хати, санітар лежав на ліжку з розплющеними очима і невидячим поглядом дивився у стелю, намацавши там лише одну йому відому точку.

Думка до повернення до психіатричної лікарні була не новою для Сергійка, але лише зараз постала з новою силою. Він розумів, що рано чи пізно туди доведеться повертатись, якщо не йому, то санітару точно. Сергійко розумів, що в нинішній ситуації санітара необхідно доставити туди. Але як це зробити, щоби самому не потрапити в осоружний заклад?

Поки він так думав і, здається, задрімав, надворі почувся шум, а вже за мить у хаті були незнайомі міліціонери й інші люди. Серед них Сергійко угледів до болю знайоме обличчя людини в цивільному. Це було справді знайоме обличчя до болю, але юнак уже встиг забути цього чоловіка і, здається, жодного разу не згадував про нього. Той відразу підійшов до Сергійка і поклав йому свою руку на плече, пронизавши поглядом тіло юнака наскрізь. Сергійкові здалося, що душа з остраху вже назавжди зібралася вилетіти із нього. Ніби тіло, як у космонавта, набуває невагомості, аби обрати свою орбіту навколо планети Земля і відправитись у вічний політ. Ще не було відчуття того, що це кінець, що він потрапив до лап тих, від кого намагався втекти, але вже прийшло розуміння, що життя нічого не варте, що смерть є справедливим розв'язанням усіх проблем.

Якщо Сергійко сидів тихо і приречено, немов звір, який знав, що його неодмінно позбавлять волі й посадять у клітку, то санітар за якусь долю секунди збагнув, що відбувається. З диким криком він зіскочив з ліжка і намагався вистрибнути через відчинене вікно, але двом міліціонерам вдалося миттєво повалити його на землю, а невідомий, навалившись усім тілом на санітара, не дав змоги тому ані дихнути, ані випустити повітря, поки молоденька лікарка, теж невідома Сергійкові, зробила йому укол, і подільник швиденько затих, і Сергійкові здалося, що він бачить на його устах умиротворюючу посмішку.

Вони їхали дуже довго. Сергійко розумів, куди вони їдуть, але не міг знайти прийнятного пояснення, чому саме так довго тягнеться час. Він не думав про це, але якось само по собі виходило, що шлях на волю був набагато коротший, ніж зворотній, до психушки, хоча, можливо, їхали тією ж дорогою.

Увесь цей час поруч з ним сидів той самий санітар, якого він пам'ятав ще із закладу. Дивним чином ніяк не міг згадати його імені. Санітар пильно стежив за кожним рухом Сергійка, ніби той тепер міг утекти. Страх паралізував Сергійкові руки й ноги і, здавалось, усе тіло. Не могло йти мови не лише про втечу, а про те, щоби просто зручніше вмоститись у кріслі. З його подільником усе було зрозуміло. Той спав невинним сном дитини, блаженно похрапував, і на нього ніхто з конвоїрів не звертав уваги. Сергійко ж сидів посередині, між усіма, і на нього дивилося декілька пар допитливих очей. Санітар, який сидів поруч, здавався сам собі героєм нашого часу. Що подумають про нього інші – йому було байдуже. Головне, що його мрія здійснилась, він упіймав утікачів. Звісно, всю чорнову роботу здійснив не він, а міліціонери, але він пишався тим, що вдалося переконати Віктора Федоровича, аби в групу захоплення ввели і його як досвідченого приборкувача цих психів.

У Сергійка через деякий час поїздки почали народжуватися думки. Коли його зненацька захопили, в голові було порожньо, ніби він нічого не знав ні до цього, ні тепер, ніби майбутнє було таким же космічно великим і порожнім. А тут думки наввипередки почали штовхати одна одну, сигналізуючи господареві, що вони тут і нікуди не зникали, а лише дали можливість йому зібратися з силами. Порожнеча всередині нього чимось наповнювалась, і вже не мало значення, чим саме. Головне, що не припинявся життєдайний процес, а, значить, була надія на оновлення.

Першою в думках виринула Галинка, а потім – Віктор Андрійович, про якого, здається, він уже починав забувати. Галинка уявлялася йому мамою, але, звісно, значно молодшою. Йому подобалась одна її фотографія, коли їй було років дев'ятнадцять-двадцять. Мама, звичайно, постаріла, але основні риси обличчя тієї юнки з фотографії залишилися. Сергійкові хотілося, щоб і Галинка зараз була такою ж, як і його мама тоді. І коли він ще мить тому вірив у це, то все йому видавалося райдужним і прекрасним. Коли ж він усвідомив, що вже, мабуть, ніколи у своєму житті не побачить Галинку, то зрозумів, що не може вона бути схожою на його маму, так не буває, і навіть Бог не може цього зробити.

Остання надія в житті залишалася на Віктора Андрійовича. Сергійко знав, що той не залишить його в біді, якою би скрутною не була ситуація.