Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

- Я дістав відповідь на оголошення.

- Он як!

- Так, через п’ять хвилин після того, як ви пішли.

- І що ж у ній сказано?

Майкрофт Холмс розгорнув аркуш паперу.

- Ось,- мовив він.- Писано тупим пером на жовтавому папері людиною середнього віку й хирлявої статури. Тут сказано:

«Сер!

Відповідаючи на ваше сьогоднішнє оголошення, наважуюся повідомити вас про те, що я добре знаю згадану молоду леді. Якщо ви зробите ласку відвідати мене, я зможу поділитися з вами деякими подробицями щодо її сумної історії. Нині вона мешкає в садибі «Мирти» в Бекенгемі.

Щиро ваш Дж. Дейвенпорт».

- Він пише з Ловер-Брикстона,- мовив Майкрофт Холмс.- Чи не вважаєш ти, Шерлоку, що нам слід було б негайно поїхати до нього й дізнатися про всі подробиці?

- Любий мій Майкрофте, братове життя мені дорожче за сестрину історію. Гадаю, що нам слід поїхати в Скотленд-Ярд до інспектора Ґреґсона, а звідти вирушити просто до Бекенгема. Ми знаємо, що людину приречено, й кожна година може стати фатальною.

- Візьмімо з собою ще й містера Меласа,- запропонував я.- Нам може знадобитися перекладач.

- Чудово,- мовив Шерлок Холмс.- Пошліть хлопця по кеб, і ми одразу ж поїдемо.- Говорячи це, він одімкнув шухляду, і я помітив, як він сунув у кишеню револьвер.- Так,- відказав він у відповідь на мій запитальний погляд,- з усього, що ми чули, зрозуміло, що нам доведеться мати справу з украй небезпечною компанією.

Вже посутеніло, коли ми дісталися Пел-Мел і зайшли до містера Меласа. До нього, виявилося, щойно завітав якийсь джентльмен, і вони пішли.

- Чи не скажете ви, куди саме? - спитав Майкрофт Холмс.

- Не знаю, сер,- відповіла жінка, яка відчинила двері,- знаю лише, що той джентльмен приїхав у кареті.

- Чи назвав він своє ім’я?

- Ні, сер.

- То був високий, стрункий чорнявий молодик?

- О, ні, сер. То був маленький чоловічок в окулярах, із сухорлявим обличчям, але дуже лагідний: увесь час сміявся, коли говорив.

- Їдьмо! - закричав Шерлок Холмс.- Це занадто серйозно,- зауважив він, коли ми під’їжджали до Скотленд-Ярду.- Ці люди знову схопили Меласа. Він не бозна-який сміливець, як вони переконалися тієї ночі. Цей негідник, мабуть, самою лише своєю появою перелякав його. Безперечно, їм знову потрібні послуги перекладача, але потім їм захочеться покарати його за зраду,- бо ж як іще вони сприйняли його поведінку?

Ми сподівалися приїхати до Бекенгема потягом швидше за карету або принаймні водночас із нею. Проте в Скотленд-Ярді ми чекали понад годину, поки нас провели до інспектора Ґреґсона й виконали всі формальності, що дозволили б нам проникнути до будинку ім’ям закону. За чверть до десятої ми під’їхали до Лондонського моста, а о пів на одинадцяту зійшли вчотирьох на бекенгемській платформі. Півмилі ми їхали до садиби «Мирти» - великого темного будинку, що стояв оддалік посеред окремої ділянки. Тут ми відпустили, кеб і пішли доріжкою.

- Всі вікна темні,- зауважив інспектор.- Будинок, здається, порожній.

- Наші пташки вже випурхнули з гніздечка.

- Чому ви так гадаєте?

- Годину тому звідси виїхала карета з важким багажем.

Інспектор посміхнувся:

- Я й сам бачив під ліхтарем свіжу колію, але звідки тут узявся ще й багаж?

- Ви могли б побачити й іншу колію, що вела до будинку. Свіжіша колія глибша - настільки, що ми можемо сказати напевно: карету було добре навантажено.

- Очко на вашу користь,- мовив інспектор, знизавши плечима.- Висадити ці двері буде нелегко, проте спробуймо,- може, нас хтось почує.

Він гучно стукав у двері й смикав за дзвоник, але без жодного успіху. Холмс тим часом зник, та через кілька хвилин повернувся.

- Я відчинив вікно,- сказав він.

- Дякувати Богові, що ви разом з поліцією, а не проти неї, містере Холмсе,- зауважив інспектор, коли помітив, як хитромудро мій друг відімкнув клямку.- Отак. Гадаю, що за таких обставин нам можна входити й без запрошення.

Один за одним ми зайшли до великої кімнати - тієї самої, де побував містер Мелас. Інспектор засвітив свій ліхтар, і при його світлі ми побачили двоє дверей, штори, лампу й колекцію японської зброї, як нам і описували це раніше. На столі стояли дві склянки, порожня пляшка з-під бренді та рештки їжі.

- Що це? - несподівано запитав Холмс.

Ми всі зупинилися й прислухалися. Угорі, над нашими головами, пролунав стогін. Холмс кинувся до дверей і побіг до передпокою. Раптом згори долинув виразний крик. Холмс помчав стрімголов сходами, а ми з інспектором - за ним; брат його, Майкрофт, і собі поспішав, наскільки дозволяла йому огрядна статура.

На другому поверсі ми опинилися перед трьома дверима; з-за середніх долинав той самий моторошний стогін, що то стихав аж до глухого бурмотіння, то знову переходив у пронизливий крик. Двері було замкнено, але в замку стримів ключ. Холмс прочинив двері, кинувся вперед, але миттю вибіг назад, схопившися рукою за горло.

- Це чадний газ! - вигукнув він.- Зачекайте. Зараз він розвіється.

Зазирнувши всередину, ми побачили, що кімнату освітлює лише слабке блакитне полум’я, яке блищить над маленьким мідяним таганцем. Воно кидало на підлогу коло мертвотного, неприродного світла, а в темній глибині кімнати ми розгледіли дві неясні тіні, що скорчилися біля стіни. З прочинених дверей тягло страшним отруйним чадом, від якого ми задихалися й кашляли. Холмс вибіг сходами нагору, щоб ковтнути свіжого повітря, а потім, убігши до кімнати, відчинив вікна й викинув палаючий таганець у садок.

- За хвилину ми зможемо увійти туди,- прохрипів він, вискочивши назад.- Де свічка? Навряд чи вдасться запалити сірник у цьому чаді. Ти, Майкрофте, стоятимеш біля дверей і світитимеш. Ходімо!

Ми кинулися до дверей і витягли із кімнати двох людей. Обидва були непритомні, губи в них посиніли, очі налилися кров’ю. Обличчя цих сердег були такі спотворені, що лише чорна борідка й присадкувата постать допомогли нам упізнати в одному з них грека-перекладача, який ще кілька годин тому розмовляв із нами в клубі «Діоген». Руки й ноги йому було скручено, а над оком виднів слід лютого удару. Другий виявився довготелесим