І ми — люде! - Кониський Олександр

Усі такі веселі, сміються, шуткують, розмовляють так щиро, жваво, тільки, звісно, не по-нашому, а на "общепринятом литературном языке". Мукосій з усіма зазнайомив мене: кожен вітає так любляче, щиро, наче брата; кожен хвалить, що я купив дворище і поздоровляє; а поліцмейстер так прямо сказав: "Нам таких людей давайте и давайте!" Жандарми нічого не сказали, тільки похвалили, зате протопоп аж поцілував мене і промовив: "Тако радуется добрый пастырь о единой овце заблудшей и паки обретшейся". Панійок було мало, а панночок ні одної.

Найсердечній вітав мене професор фон Хапугін, чоловік літ за сорок; хоч і лисий, але ще свіжий; чисто виголений, тільки під бородою стирчало кущами волосся. Очі у фон Хапугіна чорні, палкі, привітні, як у французьких "провокаторів". Але і цілком він увесь так нагадував мені провокатора, що коли б я певно не знав, що я в Києві, так гадав би собі, що я в Парижі за часу Наполеона III13 і що зо мною розмовляє настоящий провокатор.

— Давно чув я про вас, давно сердечно бажав спізнатись з вами,— говорив професор.— Такі люде, як ви... знаєте... світа стільки ви бачили...

— Довелось-таки поблукати...

— Мені аж заздро! Я от ніяк не виберусь, хоч би в Німеччину... Недостача грошей... дорожнеча... А може, й лучче, що я ніде не був... Самі добре знаєте, що тому, хто жив у Парижі, у Берліні, тяжко вернутися в рідний край... Тюрма у нас... ніякої волі нема!.. Ви згоджуєтесь на се?

— Та воно, бачте, як якої волі... От у німців своя воля, а у французів знов своя, а у швейцарів знов інша воля... Хто до якої привик...

— Але воля, воля!.. Можна дихати, говорити... єсть вольна преса... А у нас?.. "Киевлянин"? Ха-ха-ха!.. Цензура!.. Ви як мізкуєте про се?

— Як коли, а більше того, що народи освічені люблять порядок, а народи темні, хижі — тим давай самоволля... Там, де порядок заживе наміцно, там освіта і література мусять вимагати цензури яко органа попереднього, направляючого їечію громадського життя, мислі і науки...

Професор запалив цигарку і промовив:

— Куди нам до порядків! Он у Європі можна не вірить і в бога, а у нас не можна не ходити до церкви... Іди, молись, ладан нюхай, поклони бий, свічки став, попа в руку цілуй... Хіба в Швейцарії так?

— Без бога ні до порога,— кажу я.

— Знаю. Але се народ так гадає, і на здоров'я йому! Народ без релігії — все одно що отара овець; але нам, людям інтелігентним! Бог мій — то моя власна совість.

— І в Німеччині є,— кажу,— релігія, а французи, так ті, звісно, католики, фанатики, не те що наші православні... иа-стоящі християни...

Професор прикусив губи і пішов, а до мене зараз поліцмейстер:

— Чи подобається вам Київ?

— Ще й питаєте!..

— Справді, гарно тут жить, жаль тільки, що шинків мало та студентів багато... дівчат одбивають... А ви як до сього діла?

— Я жонатий чоловік... Колись було...

— Овва, і я жонатий, так що ж! Хіба се кому вадить?.. А гарні, ой, які гарні єсть дівчата! Учора одна приїхала... цимис!..— Поліцмейстер висолопив язик і облизав губи.— От коли маєте охоту, так поїдьмо повечерявши у музей: там є особлива кімната; без мене нікого з мужчин туди не пускають, а зо мною пустять... Поїдьмо!.. Вбий мене оцей святий хрест, варта того! Поїдьмо!..

— Смачна річ, та, бачте, я чоловік жонатий, а часом не втерпиш...

— Та й нащо ж його терпіти?

— Одначе ж — чистота сім'ї... святість браку... Коли б з сього не подумали, що я соціаліст!..

— Так тоді і я соціаліст!.. Нехай собі думають, що^хто хоче, байдуже! Тепер ви н а ш чоловік, а хіба з наших бувають соціалісти? Та годі витребенькувати. Повечерявши, зараз в музей: подивимося на Венеру... Ай, гарна! На що вже святоша наш протопоп, а й він як побачив; так і відрізав. "Коли б,— каже,— не був я протопопом та коли б літ двадцять з плечей!.. Ой, палка, гаспидська душа!.. Так і дратує..."

Роздратував вія і мене так, що я пішов швидше до панійок: гадав — хоч трохи смагу прожену, аж де там! Панійки аж потіють та, в карти граючи, ведуть речі про політику.

— Уже мені оця Австрія! Сидить вона в печінках! Коли б моя сила та воля, я б її, гадючу голову, от як! — і з сим словом вона одірвала голову дзвонковому королю...

— Ви якого погляду на Бісмарка? — спитала мене поліц-мейстрова жінка.

— Розумна голова.

— Коли б нам такого?

— Нащо він нам? Та наш Ігнатьєв 14 хоч якого Бісмарка за пояс заткне, проведе і виведе. *

— От же в Берліні не провів... Навіть у Туреччину завів, аз Туреччини не вивів.

— Та, бачте, не його вина, а воля начальства; а воно краще, ніж ми, знає що і до чого...

— Прошу, панове, вечеряти! — промовив Мукосій. Вечеря була гарна: випили любенько! Випили за моє

здоров'я: ще раз усі поздоровили мене і похвалили. Повечерявши, поліцмейстер зараз до мене: "Поїдьмо, завезу додому". Поїхали... Мабуть, не тією дорогою повіз він мене, бо вернувся додому вже світом...

Опанас дожидав мене, сидячи під ворітьми; але вздрівши, хто везе мене, швидше сховався. Покіль я націлувався з поліцмейстером, Опанас уже лежав у перині і хріп, нібито спав...

— Спиш, Опанасе?

— Коли б вже навіки заснути!

— Чого це так?

— Не бачив би, з ким ви їздите...

— Хіба що! Хіба поліцмейстер не такий чоловік, як усі люде?

— А вже ж такий: дві руки, дві ноги, одна голова...

— Не глузуй, Опанасе! А краще поможи вхідчини справити...

— А я думав одходну прочитати...

— Що ти!... Кому?

— Минувшині...

Щось тяжке повернулось у мене на душі. Молодість, жвавість, товариство, ідеї, народ, освіта, земля, воля, сніги, бори і Єнісей... Так оце все і встало передо мною... і страшно мені стало. Я аж затрусився, зуби застукали, наче п'ятерня у млині...

Опанасові, мабуть, жаль стало мене: швидше він до шафи, вийняв "очищену", налив повнісіньку чвертку та до мене:

— А нуте! На перший почин... швидше... разом...

Я проковтнув... скривився... в серці запекло,..

— Дарма! — каже Опанас.— Се так з першого разу, далі привикнете... Се значить "заливать очі"....

Не минуло й півгодини, як в очах у мене заходили нові образи... Минувшини наче зроду не було;.. Передо мною стояла гарна, світла будущина: от я адвокат, от професор, от банкір, голова, губернатор... от я силаЕ.. Сила велика... Усіх я непокірливих давлю, усі мені в землю кланяються, вітають мене, поважають... Гарно!

— Давай, Опанасе, вдруге! Випив і вдруге.

Контури на картині стали ще ясній... Далі, далі росту я до росту та вгору йду... От дійшов до того, що я став "чоловіком", а за спиною у мене наче хто співає: "Егда ж беззаконный Иуда сребролюбием недуговав омрачается.^ тебе, праведного судию..."

Обернувся, давлюсь, аж баба навприсядки витинає, а Опанас рюмсає, наче мала дитина.-.

— Що це ви?

— З радощів, паночку! — каже баба.— Як узріла, з ким ви приїхали, так г зраділа, і зраділа... самі ноги носять!.. А він, дурний, плаче... От дурний! Опанасе!. Дурню старий! Танцюй, іуляй!.. Ось ну!

Семени, Івани, надягайте жупани! Ой гу!

О тепер моя воля, напитися добре дома! Ой гу!

А Опанас рюмсає та рюмсає...

1 "Правительственный вестник" — російська офіційна газета, що видавалась у Петербурзі (1869—1917). Публікувала урядові розпорядження, звіти про засідання державної ради і ради міністрів, адміністративні повідомлення, телеграми з-за кордону тощо.

2 "Киевлянин" — щоденна газета реакційно-монархічного, а з 1905 р.— відверто чорносотенного спрямування. Виходила в Києві російською мовою у 1864—1919 рр.

3 "Сенатские объявления" — "Сенатские объявления по казенным, правительственным и судебным делам" — офіційна газета, що видавалась з 1838 р. Сенатом як щотижневий додаток до "Сенатских ведомостей". Вмішувалз всі оголошення урядових установ і,офіційних осіб з питань судочинства та різних урядових справ.

4 Страсна п'ятниця — день на великодному (страсному) тижні, за два дні до Великодня.

5 ...к але н дар Андріяшев а... — "Киевский народный календарь". Видавався у Києві з 1864 р. культурно-освітним діячем Олексієм Хомичем Андріяшевим (1826—?).

6 ..."Байок" Г л і б о в а... — Йдеться про збірку байок Л. І. Глібова, що вийшла першим виданням у 1862 р. Другим виданням "Байки" вийшли 1872 р., ще до прийняття Емського указу, яким заборонялось друкування книжок українською мовою.

7 "Гугеноти" — опера (1835) французького композитора Джакомо Мейєрбера (1791 — 1864).

8 "Наталка Полтавк а"— опера українського композитора Миколи Віталійовича Лисенка (1842—1912), написана 1889 р. за однойменною п'єсою українського письменника Івана Петровича Котляревського (1769—1838).

9 Євангеліє — частина Біблії (головна частина Нового завіту), в якій вміщено легенди про життя та повчання Ісуса Христа.

10 "Дел о" — російський літературно-критичний журнал ліберальної

орієнтації, що виходив у Петербурзі в 1866—1888 рр.

11 Пі хно Дмитро Іванович (1853—1913) —російський економіст,

у 1879—1907 рр.— редактор реакційно-монархічної газети "Киевлянин".

12 Прудон П'єр Жозеф (1809—1865) — французький дрібнобуржуаз-

ний соціолог, один з ідеологів анархізму.

13 Наполеон III—Луї Наполеон Бонапарт (1808—1873) —фран-

цузький імператор у 1852—1870 рр., небіж Наполеона І. З 1848 р.— президент

французької республіки, у 1851 р. здійснив державний переворот, проголосив-

ши себе у 1852 р. імператором Франції. Після поразки у франко-прусській

війні 1870—1871 рр. уряд Наполеона III був скинутий революційним

народом.

14 Ігнатьєв Микола Павлович (1832—1908) — російський державний

діяч і дипломат. У 1881—1908 рр.— міністр державних маєтностей, пізніше —

міністр внутрішніх справ; проводив реакційну політику. Постать Ігнатьєва була

об'єктом сатиричного зображення в багатьох брошурах і памфлетах як у Росії,

так і за кордоном.