І ми — люде! - Кониський Олександр

Та й те ще: ніяково б було, коли б стала гутірка, що жінка такого "досвідченого і вченого" чоловіка, як доктор Мукосій, так розкішно вбирається, що за одно яке її вбрання можна спорудити три "мужичі" хати з коморами і з усією оселею. Йому таки здається і те, що "добре вихованій дамі" не годиться надягати на себе "трохи не половину своїх достатків"; не через те, одначе, щоб від того було важко плечам Агнеси; плечі її, дяка богові, видержали б і втроє що важкіше...

Зате і сама Агнеса любить, береже і доглядує доктора Мукосія, а особливо побивається і пильнує про його здоров'я: щодня, як вернеться він додому з практики, вона зараз положить його любенько на канапі, сама подасть йому люльку, погладить по голові, поцілує в лисину і прийметься працювати коло кишені — значить, помагає йому в праці! Витягне гроші з однієї кишені в штанях, з другої, полапає в третій за пазухою, достане що є там, перелічить, бо не лічити ж самому доктору, їздячи по недужих, не роздивляться, хто скільки дав! Хто що дасть — доктор, не дивлячись,— в кишеню, щоб не бачила правиця, що взяла лівиця...

Доктор Мукосій не ласий до грошей, не скупий, щедрий. Отеє як перелічить Агнеса гроші з кишень, він і спитає:

— А скільки?

— Гарний сьогодня день: двісті дев'ять карбованців.

— Ну, дев'ять бери собі, а двісті сховай.

Він тільки любить, щоб праця його оплачувалась "по всіх правилах науки економії", і через те, коли в кишенях набереться менш двохсот карбованців, він промовить: "гидкий день!" — більш нічого не скаже і ввечері не поїде вже до недужих, а заверне до клубу, щоб там спочити за картами; часом повезе йому — і яку сотню виграє...

Найкращий заробіток Мукосієві літом; звісно, всюди жнива. Літом сотні недужих панів їдуть у Київ лічитися у Мукосія; він ніколи не торгується: хто що дасть, те й бере. До того він чоловік гуманний: грошей ніколи даром не бере. Приміром, випаде яка лиха пошесть: холера, обкладки, тифи, віспа — до таких недужих Мукосій ні за які тисячі не поїде, прямо скаже: "Я не спеціаліст, заразливих недугів не вмію гоїти! Шукайте кого другого". А чи так би зробив другий який лікар? Другому — що? Зовуть — і добре! Чи вміє, чи не вміє гоїти обкладки, а гроші візьме. У Мукосія таке м'яке та любляче серце, що в велику пошесть він і сам занедужає з одного жалю про людей. Особливо таким чулим до чужого нещастя став він з того часу, як поховав своїх діточок: одного з обкладків, другого з віспи. Ім'я його яко лікаря від сього нічого не втеряло, а ще виграло, бо всі тоді завірились, що доктор Мукосій справді не спеціаліст на дифтерит і віспу.

Мукосієва гуманність знає і інші ще факти. По смерті його брата лишилася убога вдова з сином. Мусила вона перебратися до Києва, щоб віддати хлоп'я в гімназію. Доктор Мукосій прийняв її до себе, дав їй хату, поки вона знайде собі місце або квартиру. Одначе минув уже рік, а вона й досі нічого не знайшла, правда, я не знаю, чи й шукала вона, а Мукосій і виду не показує, що час би вже знайти їй квартиру. Ходить вона в нього за ключницю, але що йому з того: хіба у нього не стало б достатків найнять собі ключницю? Ніколи ні разу Мукосій не виговорить своїй невістці, як часом не донесе' з базару п'ятака або хоч би й злотого, бо знає, що крамарі народ теплий...

Отакий-то доктор медицини Охрім Мукосій! Тим-то його у Києві всі знають, усі поважають, шанують; усюди він "свій чоловік", усюди він знає всі входи і виходи... Тим-то я і вдався до нього, щоб вивів мене "в люде". І не помилився я! Мукосій стрів мене радо, немов рідного брата. Опанас запримітив, що він з гордощами вітав мене, та се неправда; се вже така навичка у Мукосія, що він здається нібито гордовитий.

Розказав я Мукосієві усе як слід, як попові на духу.

— Давно б,— каже він,— так пора! А то я сам собі дивувався, що чоловік ти з головою, а лежиш, згорнувши руки, ніби замер...

— Справді, я був замер.

— Ну, я воскрешу тебе. Тільки знаєш, тепер такий бридкий час... Треба бережно... Про тебе, знаєш, що гадають! Так тут абияк нічого не вдієш... Треба: раз, доказати, що ти не т а к и й, а вдруге, щоб і мені не нашкодив... Ну, кажи ж правду: ти й досі т а к и й, як був, чи вивітрився?

— Себто як? Ти питай напрямки, а то я не розберу...

— Справді, нам нічого обиняками; кажи прямо: віриш в бога?

— А хіба ж у нас можна не вірити?

— От бач, бач! Зараз і вбік!.. Се я знаю, що не можна, знаю ще краще, що до чужої душі мені нема діла, але ж так, знаєш, задля людей... На видоці... Без віри не можна... Ну, говів ти?

— Хотів був, так занедужав...

— От бач! Яка ж се віра! Ну, та тепер якраз спасівка, говій швидше, та говій так, щоб усі бачили, що ти говієш!..

— Добре! Я й сам думав...

— Ну, тепер кажи: чи ти соціаліст, чи ні?

— Хіба сам не знаєш! Який з мене соціаліст!..

— Гм! А нащо ж ти свій хутір продав, коли ти не соціаліст?

— Продав, бо не вмів господарювати, та треба було і в Київ перебиратись: дітвора росте, час до школи.

— Гм! Так чом же ти у Києві хати не купуєш?

— Цур їй! Клопітно... Спокійніш чужу наймати...

— Чи чуєте! Се так говорить українець!.. Аж сором слухати! Хіба забув наш символ у пісні:

Збудуй мені хаточку з лободи, А в чужую не веди!..

Годі! Коли ти не соціаліст — купуй хату, і баста! А не купиш — я тобі не товариш! Так прямо й кажу...

"Оце пісня, так-так що пісня!" — подумав я собі, а далі й кажу:

— Дорогі хати в Києві!

— Що ж, не дешеві. А ж ти за хутір взяв тридцять тисячів, на хату буде...

А їстиму що?

— Аби хата! Всі знатимуть, що ти не соціаліст... Я виведу тебе в люде: буде і хліб, і до хліба... Сім'я велика у тебе?

— Семеро дітей.

— Се добра річ — благословив тебе господь, а мене ні... А ще скажи: чи ти вінчаний, чи так?..

— Та ще як вінчаний! Не просто, а "с разрешения начальства".

— Себто як? Я розказав.

— Бач, який ти завзятий! — промовив Мукосій і почав сповідати мене, як і про що я гадаю. Довго, довго сповідав і вкінець звернув річ на патріотизм...

— Патріотизм,— каже,— вимагає, щоб усі ми, як один чоловік, стали на допомогу урядові супротив соціалістів і нігілістів... Се наш обов'язок... Чи так?

— Авжеж! Тільки ж, бач, Охріме, чим же я запоможу? Не йти ж мені в жандарми або в поліціанти...

— Ніхто сього й не каже. А хіба тільки й світа, що у вікні — хіба чим іншим не можна?

— Чим же? Порадь.

— Буде на все свій час.

Ми попрощались. Охрім дав слово, що приїде до мене подивитися на моє життя і виведе мене "в люде"...

Вернувся я додому. Під клен — лежу. А думки так і осіли мене: чи не краще б воно було сидіти дома, хоч і мовчки, ніж іти "в люде"? Чи не лучче буде, щоб мене зробили божевільним, ніж "людьми"? І сюди гаряче, і туди боляче... Став радитись з Опанасом, з жінкою...

— Що ж,— каже Опанас,— і "не в людях" не смачно, та і в Нерчинську...

Мене при сім слові мов хто кип'ятком облив...

— Ні, ні,— скрикнув я,— нічого довго думати! "В люде, .в люде!" Нехай веде Мукосій!..

"А минувшина! — наче хто шепнув в ухо.— Минувшина! Хіба втеряти її не страшно, хіба се не мука? Але ж один тому кінець!.. Коли вмирать, так час терять..."

III. ЯКИМ ШЛЯХОМ ДОКТОР МУКОСІЙ ВИВОДИВ НАС У ЛЮДЕ?

Тяжко ховати батька і неньку, ще тяжче спускати в могилу діток або подружжя, а чи відає хто, як тяжко ховати самого себе, самому лягти живцем у труну і чути, як справляють над тобою похорони!.. Та ще які похорони і хто їх справляє?.. Чудні похорони... Умер чоловік справді, по-людськи, по-божому,— все одно від чого б не вмер: чи з холоду, чи з голоду, чи об'ївшись, чи з пошесті якої,— вмер як слід, і годі! Тіло обернулось "в землю", бо сказано: "земля єси і в землю обернешся". Душу чи анголи на крилах возьмуть, чи нечистий потягне крюком — все одно, люде не бачать того, а тіло не чує... Вмер і годі: нема чоловіка, лишилося тіло: вберуть його, заб'ють в домовину, в яму засиплють і кінець... Чи поплаче хто, чи ні — байдуже. Знаєш, що по закону тебе поховають: паламар за четвертака подзвонить "по душі", піп за коповика що треба вичитає, і "со святими упокой" заспіває, і "вічну пам'ять" виведе... усе як слід, по требнику. Вірній всього знаєш, що тіла твого на улицю не викинуть і ніхто голосно не реготатиме, не радітиме, що ти вмер, бо першого не можна по закону, а останнього посоромиться зробити хоч який безстидник, хоч би сам київський Піхно и... А хоч би хто й реготав і радів, байдуже,— бо ти нічого того не чуєш, ти не чоловік, ти мрець — і тільки!

Зовсім що інше живцем лягати в домовину! Та як лягати?.. Положити в неї не тіло своє, а минувшину свою; ховати не тіло, а дух свій, свої гадки, свій символ, свого бога!.. І чутимеш на сих похоронах не плач дітей, не вбивання дружини, а сміх і регіт "благонамеренных" шпигів, злодіїв товстопузих. Радіють вони: по-їхньому "воскрес чоловік", блудний син "вернувся до отчого лона"... Як же їм не веселитись! Як не радіти!.. Хіба се не муки! І сам ти радієш з злодіями, ховаючи свою минувшину, сям клянеш її, сам кидаєш на могилу її не землю святу, а грязюку, багно, гній з свинушника і сам протикаєш його святу могилу осиковим колком...

— От до чого дожились ми, Опанасе! Чи думали, чи гадали коли ми з тобою, що доведеться нам так паскудно вмирати?..

Опанас нічого не відповів, тільки глянув у вікно, і на старих очах його блиснули два самоцвіти.

— Чи вмирать, чи жить? Чи до божевільних, чи в Тару, чи в "люде"?..

— Чи на гіллю! — скрикнув Опанас.— Чи в Дніпро!.. На гіллю — бридко: ніби собака; а Дніпра жалко поганити... Знаєте, що у мене єсть...

При сім слові двері — рип! Ба, на порозі Мукосій.

— Я,— каже,— забіг оце до тебе на хутилочку, на годиночку: пробі, ніколи, хоч розірвись...

— Чого це?

— Недужих — ось поки! — він показав пучкою на горло.— От до обіду дві години, а мені треба заїхати до десяти недужих...

— Як же ти до всіх поспієш?

— Треба поспівати, коли не хочеш з довгою рукою під монастир!.. Сюди-туди, треба всюди... Але не тратьмо часу, кажи швидше: купив собі хату?

— Е, який-бо ти швидкий! Се таке діло, що сім раз примір, а раз одріж...

— Добрий кравець зразу одріже... Та не про се річ, а коли так, так нічого верзти невідь-що,— купуй швидше. Завтра банк продає дуже добру селитьбу. Тисячів двадцять варта!

— Еге! Не по мені жупан шитий.

— Не витребенькуй, а купуй.

— Та де ж купило взять?

— В кишені...