І ми — люде! - Кониський Олександр

Ти послухай: селитьба добра, банк дешево продасть... Я декому шепну,— тисячів за десять купиш...

— Се знов якось ніяково. Кажеш: варта двадцять тисячів, а купиш за десять... Коли двадцять коштує, так треба двадцять і давать...

Мукосій аж підскочив та до мене:

— А що, хіба не правду я гадав, що ти соціаліст! На-стоящий соціаліст! Хіба се не соціальна теорія: "Брати стільки, скільки варто матеріал і праця..." Що мовчиш? Ну, дякую тобі, що проговорився, а то б підвіз був ти мене під піддашшя...

Я злякався, не знав що й казати,— так наче заціпило. Спасибі Опанасові, виручив: глянув на мене та до Мукосія:

— Ви, добродію, не так зрозуміли... Ми гадаємо собі так: коли ми що купуємо непоцінно, так щоб люде не сміялись або не лаяли та не говорили: "Сякі-такі, покористувались чужим добром! Селитьба коштує двадцять тисячів, а вони її взяли за половину..." От що страшно...

— Дурні ви обидва, як бачу! Вибачте за се слово... Видно, що ви живете не з людьми, а в лісі. Жили б з людьми, то б знали, що кожен розумний чоловік мізкує своє добро дорожче продать, а чуже дешевше купити. Се таке світове, що й мала дитина знає...

— А по-нашому,— каже несміливо Опанас,— тут наче пахне оманою...

— По-нашому! — перекривив його Мукосій.— По-нашому! По-вашому так, а по-людськи виходить, що ви обидва соціалісти: напхали собі, в голови прудонщини та й верзете: "Власніть — крадіжка — крамарство — мошенство..." А за се знаєте що? Туди, де козам роги правлять.

— Годі-бо, не сердься. Ми Прудона 12 зроду не читали... А бач, так по-християнськи, страшно, щоб гріха на душу не взять...

Як зарегоче Мукосій:

— Гріх! Грі!ха боїться! Бач, який праведник! Так чого ж тобі і лізти в люде? Тобі дорога в Лавру та в схимники... Ха-ха-ха!

Мукосіїв регіт взяв мене за печінки: соромно стало, почервонів та мізкую собі, що б його таке сказати, щоб втерти носа Мукосієві, а він швидше за шапку та й каже:

— Ну, як знаєш... Хочеш "в люде" — купуй хату; не хочеш — як хочеш. Тільки знай, що поки нема в тебе своєї хати, я не поведу тебе "в люде". Сам посуди: хто ти? — пролетарій! Чого гадаєш? Іди куцуй! Діло чисте, як скло,— а люде похвалять... Іди завтра в банк та купуй. Прощавай! Ніколи...

Що його діяти? Довго ми радились з Опанасом. Своя хата — діло добре, що й казати. Але справді, як же його викрутиться? Дорога, не по нашим грошам; дешево купить дорогу — чудно якось. Самим будувати — не нам за се діло браться: нічого не тямимо в будівлі. Не купити — розсердиться Мукосій, піде благовістити, що я соціаліст. Йому всі і всюди повірять — і зараз тебе, раба божого, гайда за Урал!... Горенько наше. Кликнули бабу на пораду, розказали їй усе, що чули від Мукосія.

Ану, стара, поверни своїм розумом та порадь наіі! — каже Опанас.

— А ви селитьбу ту бачили? — питає баба.

— Ні.

— От, бачте, і видно, що у вас у бороді, вибачайте, гребка цвіте, а в голові на розум ще й не орано. Хто ж купує не бачивши? Хіба не знаєте, "завічного купця пугою б'ють". От що!

Ну, як же тут не сказати, що у баби справді голова мудра! Пішли ми, подивилися на селитьбу,— і баба з нами пішла.

Селитьба гарна; не така, як от у товстопузих банкірів, не така, як у багатирів-панів, не така, як у голоштаньків-чинов-ників; а от така саме, як у заміжних панків, що і в кишені у їх колись було туго, мов засупонено, і голова на свистуна не походила, і так усе було по-людськи. На улицю домик на дев'ять вікон (у нас, звісно, по закону не можна, щоб вікна були до пари). Під вікнами насаджено бузку, липи і акації білої. Будинок дерев'яний, чепурненький; двір великий; на дворі дві комори, під ними льохи, далі конюшня, колодязь, голуб'ятник і те місце, що всім треба, а за сим місцем невеличкий садок: дві яблоні, три дулі та щось сливнику; квіток не видно, а щось воно ніби пахне, ніби воняє... Опанас каже, що воняє з "місця", а баба каже, що то пахнуть у сусіда квітки... І завели спірку: воняє! — пахне! — воняє! — пахне!

— Ти б пішов понюхав у тюрмі, як воняє, а тоді б ти й знав, що пахне, а що воняє... Хіба так воняє? Начебто я зроду-віку не нюхала!

— Коли нюхала, так і нюхай на здоров'я, нехай воно тобі "пахне"... Нюхай, піди носа приложи...

— А щоб ти не діждав, щоб я свого носа притуляла, господи прости, до !

— Годі вам,— озвався я,— у чужому дворі завелись... Дворище баба вподобала і зараз розписала по-своєму:

"Отут,— каже,— качки у мене полоскатимуться, отут гуси, отут поросятам загородить можна, а осьдечки коло саду стане місце на саж; можна вигодувати яку свинячку,— свої ковбаси будуть..." Подивилися в домі — і тут добре. Опанас ка;ке, нібито стеля низько, мало воздуху, а баба спорить, що "так краще, теплій зимою буде"... Ходили, дивились, роздив-лювались... А як би його у кого тямущого спитати, що воно варто?

— Як, бабо, на твою гадку?

— Хіба я знаю! Воно гарно, та хто його знає. Якби на хуторі, у нас,— ну, одні гроші, а в Києві другі...

— Розумна твоя річ.

Спитали квартального — і він не знає, але напутив нас до будівничого. Дали будівничому десять карбоваїщів і почули від нього, що "коли що і на кого: можна дать і п'ятнадцять тисячів, а як на охотника — і більш; а як самому будувати, більш не вийде, як десять, одинадцять тисячів".

От сим я й заспокоївся. Значить, совість буде чиста, коли куплю за десять тисячів, і, глянувши на златоверхий, перехрестився та й кажу:

— Помагай, господи, час добрий! — а далі до жінки.— Чи купувати?

— Купуй.

— А ти, бабо?

— Куди люди, туди й я.

— Хоч і в соціалісти? — дратнув Опанас, не втерпів-таки.

— А бодай ти не діждав, стара собако! Щоб тобі на тім світі соціалісти лою гарячого за шкуру налили!..

— За що?

— Мало хіба ти допік мене?

— Ну, а твоя, Опанасе, яка рада: чи купувати, чи ні?

— Про мене — не треба, бо...— глянув на бабу і зупинився,— бо... дорого.

Баба визвірилася; немовби хоч і до зубів, так готова... Я аж затремтів. Коли ж несе господь квартального.

— Чи купувати? — питаю.

— Обома руками благословлю!.. Пора вам покинуть невідь-що... отой пролетаріат чи як його там! Пора, як і всі добрі люде... А нуте могорича! — Випили.

— Таке діло, що не можна... Станете господарем-власником, зовсім нове життя піде,— каже квартальний.— Станете побиватись не аби про які там незаконні речі, а про те, як би виконати свої обов'язки... А обов'язків чимало буде: перше діло, щоб дворник був "надежний"...

— Не злодій? — перебив Опанас.

— Не те! Злодій дарма, а щоб знав, коли і куди ви ходите, хто до вас ходить, про що розмовляєте, що гадаєте, і коли що — зараз давать знать...

Опанас аж поблід.

— Так се ми,— каже,— знов в опеку, та вже до дворника!..

— В яку опеку? Ніякої опеки! Закон по-твоєму опека? — гримнув квартальний.

Я швидше йому склянку калганівки... Випив, закусує і каже:

— Далі треба дивитись, пильнувати, щоб на улиці проти двору було раз у раз чисто, щоб у дворі не воняло, щоб з помийниці не лили де попало, а в одну яму; щоб з ями і з "місця" не воняло... От найважніші обов'язки господаря.

— Та й годі?

— Ні, єсть і інші, але вже не такі важні; приміром: світить "плошки" в царські дні, викидать флаги і якомога показувати радість в царські дні...

— Не купуйте, кажу вам, не купуйте! — радив Опанас на самоті.— Пом'янете моє слово, що наберемось ми. великої халепи... По-моєму, краще вже хоч у Камчатку, ніж такі "обов'язки" нести...

— А що ж діяти, коли у нас інших нема?

— Хіба справді нема?

— Нема.

— Гарні ми "громадяни", чи нехай і "обивателі"! Се так до ладу... Не диво ж, що соціалісти...

— Що, що? — захрюкала баба з-за дверей.— Думаєш, я не чую, як ти пана на бунт напучуєш, у соціалісти підмовляєш? Та за се тобі знаєш що?

— Геть* стара відьмо! Остогидла ти мені! Іди доказуй! Чортового батька докажеш!.. Іди!

— Опанасе! Голубоньку! Що се ти! Подумай! — став я прохати його.— Схаменись! Ти, бабусю, не вір йому, се він з п'яних очей...

— Та вже на сей раз нехай, подарую... Справді, він п'яний... хоч в огонь, одначе, не полізе... Пам'ятуй же! Ось тільки нехай пан не купить дворища,— так от чорна земля, щоб і я так почорніла, коли не видам...

Оцим словом баба все діло порішила! Тут вже нічого міркувати було. Купуй, та й годі!

Купив! Купив якось чудно: грошей банкові я не давав, а купив якісь векслі у Мукосія, а він їх якось в банк, а банк якось засчитав... купив я якось руб за коповика, а банк узяв ті векслі знов руб за руб. Походило на якусь нісенітницю або наче на мошенство; але, як вияснив мені діло Мукосій, "по-людськи", так ніякої нісенітниці, ніякого мошенства не було, а просто тільки настоящий "законный коммерческий оборот". От як "по-людськи" і по-бабиному, а Опанас верзе, що се якийсь "гешефт"... Але ж...

От я й господар, власник. Тепер, бабо, зась тобі! Тепер я не соціаліст!.. Перебрались ми в свій д і м: як слід, по-християнськи освятили, панотець свяченою водою окропили усе...

Живемо! Баба землі під собою не чує. Жінка радіє, дітвора грається, Опанас сидить наче хмара, а я походжаю собі, заложивши, вибачте, руки назад, та згори дивлюся на всіх; на душі стало якось легко, тільки наче чого соромно, наче я що вкрав... Сам собі ради не дам, що зо мною діється: такого ще зо мною зроду-віку не було; ніщо й не болить і ніби нездужаю: на душі легко, а ніяк не засміюсь; наївся вволю, а ніби натще вадить...

— Опанасе? Що воно таке? — питаю.

— Не моє діло.

— А чиє ж діло? Хіба я вже не твій, а ти не мій? Кажи!

— Нехай Мукосій скаже, он приїхав... Мукосій в хату, поздоровився з хлібом, з сіллю.

— Гарно у тебе,— каже,— гарно. От ще як постановиш отут софу, а тут повісиш "Сусанну", а тут розкинеш килимець, а там постав "Амура з Венерою", так зовсім буде по-людськи. Та чи не забув ти, що треба справити вхідчини?

— Мабуть, що треба. Але кого ж кликати?

— Наших усіх треба. А ж ти тепереньки наш?

— Авжеж, ваш!

— Ну, наших і клич.

— Себто кого?

— А от у неділю приходь до мене увечері, так і знатимеш, хто наші. У мене щонеділі збираються усі наші: я тебе зазнайомлю з ними...

Наступила неділя. Прибрався я гарненько у нову одежину, виголився, причепурився наче під вінець — і до Мукосія.

Боже, як гарно у нього! Світло-світло, хоч голки нижи! Квітки, килими, бронза і пахощі... Людей невеликий тиск, але доволі: і голова, і поліцмейстер, і три професори, аж п'ять попів, два жандармські офіцери, генерали і дехто з "именитого купечества".