Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

- Що це ти вер­зеш? Яку бу­зи­ну? - спи­та­ла ма­ти.

- Чи то пак… ре­зе­ду! - ска­за­ла Ма­ня. - Бо я про­хо­пи­лась та йо­му ска­за­ла, що я са­ма сіяла вес­ною ре­зе­ду. Ма­ти засміялась.

- Мабуть, ти не­дур­но оце плу­таєш та мішаєш бу­зи­ну з ре­зе­дою… Гм… Як по­чер­воніла. Ка­жи-бо, що він ка­зав тобі? - чеп­ля­лась ма­ти.

- Та… ка­зав, що він лю­бить бак­ла­жа­ни чи щось та­ке… та… Це я ка­жу за се­бе, що я люб­лю бак­ла­жа­ни… а, а… він ка­зав, що лю­бить нар­ци­си! - ска­за­ла Ма­ня. - Я йо­му ска­за­ла, що я більше од усіх квіток люб­лю нар­ци­си, а він ка­же, що й він лю­бить більше за все нар­ци­си, і обіцяв при­нес­ти мені бу­кет з нар­цисів.

- Тепер? влітку? Де він їх дос­та­не? Це чу­дасія з ва­ми, та й годі!

- Казав, що дос­та­не, хоч з-за гра­ниці ви­пи­ше! - ска­за­ла Ма­ня.

- Що за ди­во? Він щось інше го­во­рив тобі. Та приз­на­вай­ся-бо! Чо­го ти од йо­го втек­ла?

- Бо ста­ло ніяко­во й навіть тро­хи страш­но! - ска­за­ла Ма­ня.

- Оце ди­во! Хіба ж він страш­ний? Він же та­кий гар­ний.

- Я, ма­мо, йо­го ніби бо­юсь, хоч він і гар­ний: він дув же вже по-вче­но­му та ро­зум­но го­во­ре.

- Оце гар­но! То ти боїшся па­ничів? - спи­та­ла ма­ти.

- Боюсь, ма­мо, тро­хи…

- Адже ж ма­люєш па­ничів: ма­лю­ва­ла Ро­мео та Юлію, Яре­му й Ок­са­ну.

- Мальованих па­ничів не бо­юсь, а жи­вих на­че бо­юся, чи то пак… ду­же вче­них та ро­зум­них бо­юсь.

- І Ко­маш­ка боїшся? - спи­та­ла ма­ти.

- Ні, Ко­маш­ка не бо­юсь, бо він дав­но бу­ває в нас: я до йо­го звик­ла й огов­та­лась.

Мати за­ду­ма­лась.

«Чи не пе­рей­шла я ча­сом міри? Ще візьме та й по­шиється в чер­ниці, в мо­нас­тир…» - по­ду­ма­ла ма­ти.

Мати дізна­лась, що нас­тає час, ко­ли, ли­бонь, їй самій до­ве­деться поп­су­ва­ти тро­хи свою пе­ще­ну ди­ти­ну.

«Треба по­вез­ти її в те­атр, щоб по­ба­чи­ла опе­рет­ки Оф­фен­ба­хові. Дос­та­ну ро­ма­ни Зо­ля та всу­ну їй в ру­ки. Не­хай чи­та. Мо­же, ста­не сміливіша. Ов­ва! Шко­да! Це я трош­ки аж пе­ре­бор­щи­ла», - ду­ма­ла ста­ра Нав­роцька.

- Не ка­зав ча­сом тобі Фе­сен­ко, що він те­бе лю­бить? - спи­та­ла Нав­роцька, тро­хи на­ду­мав­шись.

Маня сиділа край сто­ла, спер­шись ліктем і підпер­ши го­ло­ву до­ло­нею. При ос­танніх ма­те­ри­них сло­вах во­на по­чер­воніла, але нічо­го не од­повіда­ла.

- Чого ж ти мов­чиш? Од ма­тері в те­бе не по­вин­но бу­ти нічо­го по­тай­но­го. То тільки Са­ня по­тай од ме­не ро­бить, що схо­че. Але Сані я не ма­ти, а ма­чу­ха. Еге, він ка­зав, що те­бе лю­бить?

Маня сиділа чер­во­на й мов­ча­ла, їй бу­ло со­ром приз­на­тись. Цього сло­ва во­на не ви­мо­ви­ла б ніза­що в світі. Ма­ти мов­ча­ла, й доч­ка мов­ча­ла. Ма­ня не­на­че ба­чи­ла пе­ред со­бою ясні очі та чорні ви­сокі Фе­сен­кові бро­ви, ба­чи­ла йо­го повні чер­воні ус­та. їй стра­шен­но за­ма­ну­лось поцілу­ва­ти ті ус­та та ще й за­раз.

- Мамо, я хо­чу ва­рен­ня! - обізва­лась Ма­ня.

- Якого ж ва­рен­ня тобі за­ма­ну­лось? - спи­та­ла ма­ти.

- Варення з кітри, - ска­за­ла Ма­ня.

«Вередує, - по­ду­ма­ла ма­ти. - Во­на завж­ди про­сить кис­ло-гірко­го ва­рен­ня з кітри тоді, як ве­ре­дує».

Мати пішла в гос­ти­ни­цю й ви­нес­ла слоїк з ва­рен­ням.

Накидавши ва­рен­ня в блю­деч­ко, во­на по­да­ла йо­го Мані. Ма­ня з'їла з ло­жеч­ку й ки­ну­ла ло­жеч­ку на стіл.

- Гірке. Мені хо­четься со­лод­шо­го ва­рен­ня. Як­би з аб­ри­косів, або­що.

- Оце яка ти сьогодні ве­ред­ли­ва! По­гу­ля­ла тро­хи з Фе­сен­ком, та й за­ма­ну­лось аб­ри­косів! - ска­за­ла ма­ти.

Одначе во­на знов по­ди­ба­ла в гос­ти­ни­цю й ви­нес­ла слоїк з аб­ри­ко­со­вим ва­рен­ням.

- Еге, ти лю­биш Фе­сен­ка? - спи­та­ла ма­ти нес­подіва­но.

Маня од­ра­зу зап­ла­ка­ла: во­на зга­да­ла Фе­сен­кові очі й ус­та. Дві сльози ско­ти­ли­ся по шо­ках і впа­ли на стіл. Ма­ти при­гор­ну­ла го­ло­ву своєї ко­ха­ної доч­ки до се­бе й поцілу­ва­ла її в го­ло­ву.

- Маню моя до­ро­га! Ти йо­го лю­биш? - до­пи­ту­ва­лась ма­ти, але Ма­ня мов­ча­ла.

- Мені здається, - ска­за­ла ма­ти зго­дом, - що він те­бе бу­де сва­та­ти. До­ве­деться справ­ля­ти ра­зом двоє весіллів. А ти б пішла за йо­го заміж?

Маня аж ки­ну­лась.

- Я, ма­мо, ні за ко­го в світі не піду заміж, - ти­хо обізва­лась Ма­ня.

- Чом не підеш? Тре­ба ж тобі ко­лись вий­ти заміж, - ска­за­ла ма­ти.

- Я вас ніко­ли не по­ки­ну, - обізва­лась сти­ха Ма­ня. - Без вас я ніза­що в світі жи­ти не бу­ду. Він ме­не візьме од вас, ку­дись за­ве­зе.

В Мані зат­ру­сив­ся го­лос од жа­лю. Во­на бу­ла на­по­го­тові за­ри­дать.

- Звикнеш, як огов­таєшся та об­бу­деш­ся. Дівчи­на як вер­ба: де по­са­ди, там і прий­меться, - ска­за­ла ма­ти ук­раїнську му­жицьку при­каз­ку.

- Я не вер­ба, я вас не по­ки­ну ніко­ли. Хтось чу­жий візьме ме­не, роз­лу­чить з ва­ми, - ска­за­ла Ма­ня.

«Вона ще ду­же мо­ло­да… Ма­ло я ви­во­ди­ла її між лю­де. Жи­ве­мо в кінці міста в глу­шині, в ви­ног­рад­ни­ках. Без ме­не во­на навіть в місто са­ма ніко­ли не хо­ди­ла, ніко­ли! Ов­ва! По­га­но! Ма­ня ви­рос­ла над­то вже провінціалкою й тро­хи навіть чер­нич­кою. Тре­ба б їй всу­ну­ти в ру­ки фран­цузькі ро­ма­ни… та ще такі, де бу­ло б до­волі аб­ри­ко­со­во­го ва­рен­ня…»

Прийшла гор­нич­на при­би­ра­ти з сто­ла. Ма­ти з доч­кою пішли в гос­ти­ни­цю. Ма­ня ляг­ла спа­ти, але во­на дов­го не мог­ла зас­нуть. Пе­ред її очи­ма усе ма­нячіли повні чер­воні, ус­та під чор­ни­ми блис­ку­чи­ми ву­са­ми, бли­ща­ли палкі Фе­сен­кові очі. Ті ус­та, ті чу­дові очі й ма­ни­ли її, й драж­ни­ли сер­це, і чо­гось ля­ка­ли, і врешті… дов­го-дов­го спа­ти не да­ва­ли.

А тим ча­сом Фе­сен­ко вер­тав­ся до Оде­са по залізній до­розі. Він сидів в ва­гон­чи­ку без вікон, і свіжий вітрець про­хо­ло­див йо­го га­ря­чий вид. Він пе­ре­ду­му­вав усі ви­пад­ки то­го дня.

«Я обіцяв Мані дос­та­ти бу­кет з нар­цисів. Ще й кляв­ся й бо­жив­ся, що дос­та­ну. Роз­пус­тив сво­го язи­ка, й сам нез­чув­ся, як дав обіцян­ку. І на­дав мені кат ска­за­ти їй за оце! І за­був­ся, що те­пер не вес­на, а літо! Де я в іро­до­во­го батька дос­та­ну їй тих нар­цисів. А без тих нар­цисів хоч і очей не по­ка­зуй до неї. Оце ли­шеч­ко!»

І ті нар­ци­си цілу до­ро­гу не да­ва­ли Фе­сен­кові спо­кою. Він приїхав до­до­му і все ду­мав про нар­ци­си.

«Оце лізе в го­ло­ву отой по­га­ний бур'ян! Тфу на те­бе, са­та­но!» - ду­мав Фе­сен­ко, роз­дя­га­ючись.

Він ліг спа­ти, і йо­му все сни­лось, що він іде стеж­кою по яко­мусь полі, за­сад­же­но­му нар­ци­са­ми та засіяно­му ре­зе­дою. Нар­ци­си чудні, на­че чор­ти­ки з ріжка­ми, ко­лють йо­го в но­ги, як ко­люч­ки, а між біли­ми го­лов­ка­ми на ба­ди­ли­нах бли­щать магічні чис­ла