Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

Навроцький гля­нув на Ма­ню, Ма­ня горіла, як не­опа­ли­ма ку­пи­на. Гля­нув він на жінку - в жінки на лиці й в очах бу­ла якась бла­го­дать.

«Щось ста­лось! Накльовується, ма­буть, дру­гий зять, а мо­же, вже й нак­лю­нув­ся, - по­ду­мав ста­рий. - Оце лиш­ко! Як же мені те­пер го­во­ри­ти з дво­ма зя­тя­ми? Це бу­де та­ка дип­ло­матія, що й сам Бісмарк не пот­ра­пив би, на яку сту­пи­ти. З од­ним го­во­ри - ски­дай маш­ка­ру, з дру­гим го­во­ри - на­су­вай маш­ка­ру на ввесь вид. Тре­ба бу­ло пос­лу­ха­ти жінки. Ка­за­ла ж во­на: ніко­ли не ски­дай те­пер маш­ка­ри й спи в маш­карі. А бо­дай не­чис­тий взяв цього Фе­сен­ка! Зав­дав мені на старість ро­бо­ту».

Усі посіда­ли й дов­генько мов­ча­ли. По один бік сиділо три душі, і по дру­гий три душі й тільки пог­ля­да­ли че­рез стіл одні на од­них. Усі по­чу­ва­ли ду­же ви­раз­но, що за сто­лом си­дить «пра­ва й ліва». Ста­ра Нав­роцька зна­ла це доб­ре й по­чу­ва­ла, що їй до­ве­деться за­во­ди­ти ма­ши­ну, бо ма­ши­на бу­ла лад­на сто­яти хоч би й до страш­но­го су­ду.

«Треба по­чи­нать самій. Нічо­го не по­мо­же, - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Але з чо­го по­ча­ти? Па­ничі вчені лю­де… Тре­ба по­ча­ти за щось вче­не або при­най­мні щось схо­же на це».

І в її го­лові швид­ко по­тяг­ли­ся, як ра­зок на­мис­та, те­ми для роз­мо­ви: го­ди­на, не­го­да, гор­нич­на, ку­хо­вар­ка, аб­ри­ко­со­ве ва­рен­ня, сині бак­ла­жа­ни, вчо­рашній нес­мач­ний борщ…

«Ні, не ви­па­дає! Ну ніяк собі не знай­ду доб­ро­го сю­же­ту. Оце мо­ро­ка мені!» - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

Надворі бу­ло ти­хо, як в вусі. Ко­ли нес­подіва­но схо­пив­ся з мо­ря вітрець і ніби гост­рою стрілою пе­ре­летів че­рез акації. Лист за­шумів, за­ше­лестів, не­на­че тро­хи по­го­монів, і знов сти­ши­лось над­ворі. Один лис­то­чок впав на стіл. Фе­сен­ко схо­пив­ся, вхо­пив лис­то­чок і делікат­но пус­тив на тра­ву, не­на­че бо­яв­ся, щоб він не роз­бив­ся. Усі мов­ча­ли й не­на­че чо­гось сер­ди­лись.

- Вітер… - про­мо­ви­ла Нав­роцька. - Яка чу­до­ва цього ве­чо­ра по­го­да! - в кінці всього про­мо­ви­ла ста­ра Нав­роцька.

- Еге! - обізвав­ся Фе­сен­ко. - Див­ний, пиш­ний вечір!

Саня осміхну­лась. Нав­роцька зир­ну­ла на Са­ню сер­ди­то.

- Що ж ви те­пер чи­таєте? - спи­та­ла Нав­роцька в Ко­маш­ка й аж зраділа, що та­ки знай­шла ви­со­ку ма­терію для роз­мо­ви.

- Тепер я чи­таю кни­гу людсько­го сер­ця, - обізвав­ся зне­хо­тя Ко­маш­ко. Ма­ня ки­ну­ла на йо­го очи­ма. «Яку чуд­ну книж­ку він чи­тає, - по­ду­ма­ла во­на. - Це, ма­буть, не фран­цузька, а англійська, бо так чуд­но зветься».

- Погода та­ка гар­на, що й моя Ма­ня оце гу­ля­ла з па­ном Фе­сен­ком, - не втерпіла Нав­роцька, щоб не пох­ва­ли­тись.

- Мав ве­ли­ке щас­тя гу­ля­ти з Марією Ха­ри­тонівною, - од­ка­зав Фе­сен­ко з ле­геньким пок­ло­ном до Нав­роцько­го.

- І да­ле­ко хо­ди­ли гу­ля­ти? - спи­та­ла Са­ня в Мані.

- Аж до мо­нас­ти­ря! - несміли­во обізва­лась Ма­ня.

- Мав приємність і щас­тя обійти з Марією Ха­ри­тонівною увесь парк, - обізвав­ся Фе­сен­ко.

- Як да­ле­ко! - ска­зав Нав­роцький.

Саня засміялась: до мо­нас­ти­ря бу­ло, мо­же, са­женів з со­рок.

- Мав приємність по­го­во­ри­ти з Марією Ха­ри­тонівною, - обізвав­ся Фе­сен­ко. - Доб­ре ви, Раїсо Ми­хай­лівно, вчи­ни­ли, що да­ли ва­шу доч­ку на на­уку в пансіон, а не в гімназію. Які пер­ли ви­хо­дять з пансіонів та з інсти­тутів! які пер­ли! їм ціни не­ма!

- А з універ­си­тетів та гімназій що ви­хо­дить? - одріза­ла Са­ня. - Чи пер­ли, чи діаман­ти?

- Не те, не те, Олек­санд­ре Ха­ри­тонівно! - несміли­во ска­зав Фе­сен­ко.

- А що ж? бу­дя­ки, чи що? - ска­за­ла з осміхом Са­ня. - А я оце ду­маю всу­ну­тись до­кон­че в ті бу­дя­ки, бо їду на кур­си! - од­ру­ба­ла во­на.

- Хе-хе-хе, - ніби зне­хо­тя осміхнув­ся Фе­сен­ко. - Як­би в гімназії та в кур­си за­ве­ли грецьку та ла­тинську мо­ву, то, мо­же, звідтіль ви­хо­ди­ли б пер­ли. Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу? Це бу­ло б по-арис­ток­ра­тич­но­му.

Старий Нав­роцький пок­лав ру­ку на стіл і зас­ту­котів од­ним пальцем по столі: то був знак, що він щось ду­має.

- Гм… гм… це по­ло­ва. Не варт на­би­ва­ти по­ло­вою голів навіть гімна­зис­там. Гм… це фальши­ва й шкідли­ва для мо­ло­дих уря­до­ва пе­да­гогічна сис­те­ма. Ша­га не вар­та, - про­хо­пив­ся Нав­роцький.

Фесенко при­ку­сив язи­ка. Нав­роцька на­хаб­но й сер­ди­то витріщи­ла очі на сво­го чо­ловіка, не­на­че вда­ри­ла йо­го пог­ля­дом.

«Ой, що ж я оце ска­зав? Щось не­до­лад­не… Гм… не­до­ла­ду… - по­ду­мав Нав­роцький. - Оце ли­хо! оце ли­хо! хто йо­го зна, як я оце ви­хо­пив­ся сло­вом пе­ред цим не­без­печ­ним Фе­сен­ком: це, ма­буть, че­рез те, що я тро­хи сер­ди­тий на йо­го. Ов­ва! Гм… ця ж чор­то­ва су­пос­тать розб­ре­ше скрізь».

Розмова не йшла. Ко­маш­ко встав і по­чав про­ща­тись. Са­ня й собі вста­ла з стільця. Ко­маш­ко пішов до­до­му. Са­ня побігла в но­мер до Му­раш­ко­вої, щоб роз­ка­за­ти їй за своє щас­тя. В неї ду­ша бу­ла пов­на щас­тя, як кри­ни­ця во­ди. Їй за­ма­ну­лось по­ба­ла­кать з под­ру­гою, по­жи­ти ще мріями, які й досі не зас­по­коїлись в її мо­лодій душі. Нав­роцький сидів на­ду­тий, мов ко­пи­ця в до­що­ву го­ди­ну. Фе­сен­ко примітив, що скоїлось щось не­до­лад­не в сім'ї, й собі не­за­ба­ром розп­ро­щавсь. Ста­рий Нав­роцький, на­пив­шись чаю, пішов в гос­ти­ни­цю од­по­чи­ва­ти. Він ліг на софі, а в йо­го з го­ло­ви не ви­хо­ди­ла дум­ка.

«І що я ска­зав? На­да­ло ж мені ска­за­ти та­ку страш­ну річ. Цей Фе­сен­ко, ця про­но­за вер­титься ж між арис­ток­ра­та­ми, ча­сом ще ска­же моєму на­чальни­кові, а той на­пи­ше будлі-ку­ди ви­ще, мо­же і в Пе­тер­бург. Що, як звідтіль на­пи­шуть: прог­нать з служ­би ра­ба бо­жо­го як «неб­ла­го­на­деж­но­го»? А тут ще до пенсії слу­жи­ти цілих ява ро­ки. Ов­ва! ов­ва! І на­дав мені не­чис­тий ски­ну­ти маш­ка­ру. Жінка лю­бить ок­са­мит; Ма­ня має ве­ли­ку сим­патію до шов­ку. Усе те во­ни чеп­ля­ють на се­бе за­люб­ки… а справ­ля­ють не за свої гроші, а за мої. Тре­ба ще й Са­ню дер­жа­ти на кур­сах. Ой ли­шеч­ко! приїду до­до­му, за­раз піду до архієрея з візи­том… Тре­ба частіше за­хо­ди­ти за бла­гос­ло­вен­ням до архієрея. Ов­ва! ов­ва! Або хоч за­пи­шусь в «Сла­вянський бла­гот­во­ри­тельний комітет»…

Навроцька зос­та­лась за са­мо­ва­ром з Ма­нею.

- За що ви там ба­ла­ка­ли з Фе­сен­ком? - пи­та­ла во­на в доч­ки.

- Та… він по­чав ду­же по-вче­но­му, а я нічо­го не мог­ла втя­мить. А потім…

- Дуже ма­ло чи­таєш ти вче­них кни­жок, - ска­за­ла ма­ти.

Маня бо­ялась вче­них кни­жок, не­на­че чу­ми, й не мог­ла їх чи­та­ти, бо не тя­ми­ла їх.

- Що ж потім? - спи­та­ла ма­ти.

- А потім за­го­во­рив якось простіше, за квітки… - зне­хо­тя го­во­ри­ла Ма­ня,

- Що ж він го­во­рив тобі за квітки? - чеп­ля­лась ма­ти.