Новели - Черемшина Марко

- Ми люди робітні, пане, ми весни шкодуємо.

- Що вам весна принесе, коли у вас землі обмаль?

- Станемо десь у дворі на роботу, але весни не змарнуємо.

- Двори мають своїх, вами не требують.

- То будемо у долівських газдів спілки брати.

- То такі самі голаки, як ви.

- То підемо на трачки робити.

- А як і там не приймуть?

- Буде, як біг дасть, але не в неволи.

- А ваші бесаги від чого так попухнули?

- То ми вовни набрали, бо хочемо там прясти, аби нам не навтямлювалося.

- Ей, хлопи, хлопи!..

Низенький бадіка звертає адвокатові увагу, аби залишив цю бесіду:

- Ми не тому до вас прийшли, аби ви нам покривлювалися, лиш аби-сте нас вислухати та й помогли у нашій біді. Ви наш, а ми ваші. Ми прийшли до вас, аби від вас дізнатися, чи то є директорові повинність, чи його ласка, аби він нас сегодні приймив.

Адвокат поклав жовте олівце на чоло і, подумавши, відрік:

- То його ласка, бо таких, як ви, є багато!

Низенький бадіка кладе перед адвокатом друге питання:

- А як тото ласка, то по кілько то нас має коштувати?

Адвокат знов підпер чоло рукою і, нахмурений, надумався, а опісля вирішив:

- Дасте йому кожний по п’ятці.

Бадіки ойкнули.

Низенький бадіка кладе перед адвокатом третє питання:

- Але ви самі з ним поговорите?

- Та що я маю з вами робити?

І бадіки обтулювали адвоката медовими словами, щоби лишень ішов з ними, щоби квапився.

- Та чого вам туди квапитися?

- Аби нам нинішній день рахувався.

- А гроші маєте?

- Щось маємо, а щось по дорозі у Майорка собі ухватимо.

Адвокат, неначе картаючи себе за те, що на хвильку забувся і сам собі відмовляв та знеохочував клієнтів, змінив швидко свій погляд і, плескаючи по плечу низенького бадіку, безпечив, що він з директором Ржондзіцьким добре собі заходить і хоть справа бадіків є тяжка, він її поведе так, аби було добре.

Бадіки ловили його за слово і підганяли.

- Веди, веди нас, любий панічку, так, аби було добре, аби ті згадували, аби-сми других газдів до тебе справляли.

І пішли.

Пан директор Ржондзіцький колишеться, як бочівка, коридором, а коли заздрів адвоката з бадіками, швидко зайшов до своєї канцелярії й луснув за собою дверми так, аж весь суд здригнувся.

Бадіки вгадували, що директор тому такий лютий, що тепер адвокатові не зможе вже відмовитись і не посміє гаркати на нього так, як гаркнув би на них, коли за себе його покірно просили.

Лоскіт пішов темним коридором і заглушив поздоровлення, яке адвокат вислав за директором.

Бадіки лишилися під дверми, а їх заступець правний, усміхаючись, увійшов у директорську канцелярію.

Чути бесіду, чути сміх, а відтак хвилька тиші.

- Справа є дуже тяжка, бо є переповнення, бо таких, як ви, є багато, а всім не можна догодити, бо місця нема. Але я бачу, що директор рад би мені піти на руку і зробити тоту ласку, аби ви дурно домів не вертали - але сієї ночі такса пішла вгору, бо хлопів налізло, як трави та листу.

Бадіки споважніли.

- Ба, чи дуже підскочила?

- Вже удвоє!

- Преч би ся казало!

- І то ще не похочує!

- Варе?

- Клянуся на свої діти!

- Лишіт, ми вам віримо!

- Бо то, знаєте, кождий хоче жити…

- Знаємо, пане, ше й як знаємо!

- Та й знаєте, панове газди, що тото, властиво, не вільно…

- А ви до чого пан?

- Я до параграфів.

- Ей, говоріт свеї, шо нам не вольно, то вам таки вольно!

- Ні, і мені того не вільно, бо я ваш чоловік… Але ви зложіть між собою по десяточці оцему низенькому газді до рук, а я зараз навчу, як він має ті гроші давати.

Бадіки обернулися набік і стали шпортати пальцями у своїх ременях, а їх заступник взяв низенького бадіку попід паху набік і пошепки учив його, що треба робити.

А як адвокат, оглядаючися назад себе, скінчив свою науку і прощався з бадіками, то у жмені низенького бадіки узбиралося дванадцять десяточок і всім бадікам засвітилися очі, коли за низеньким своїм товаришем входили у директорську канцелярію, а директор, похилений над столиком, щось собі писав і не виганяв їх з порога.

Низенький бадіка підійшов до директора і, кладучи зібрані гроші на стіл, повістував, що вони ті гроші найшли у суді на підлозі і їх підоймили та й віддають там, де вони належуть.

Директор не звертає на це уваги і пише дальше, а бадіки почали покашлювати й підганяти очима свого низенького товариша, щоби все сказав.

Низенький бадіка укладається, як до отченашу, і зачинає від самого початку.

- Будьте нам зобашні, директорю наш панцкий, презусе наш дорогенький!

- Спадайте на рани і не збавляйте нас божої весни і прийміт нас до того смучого криміналу, най ми цими слотами та фуфелами свою кару відбудемо, заки земля божа осушиться та й нагріється.

Директор наче прокинувся спросоння.

- Ах, то ви?

- Ми самі, панчіку, пишний та й файний!

- Ви до арешту, так?

- Ой так, так, комісарю наш годний!

- Ви ще за тото віче, правда?

- За віче, за віче, любчіку наш любий!

- По кілько ви тоді зафасували?

- По місяцеві, добрітко наша добра!

- Та й вам доконче тепер?

- Якби ваша ласка, панчіку грешний!

- Кортить вас дома паску їсти?

- Святе ваше панське слово!

- Але я казав вам, що там глітно, нема де шпильки опустити.

- Межи людьми і ми примістимося, як ваша ласка.

Директор впорядкував свої акти, понакривав їх дощечками, притиснув камінцями і, відхиливши двері, щось крикнув,