Новели - Черемшина Марко
- Ну, то ви заглянете до нас, пане Зельман?
- Ого, я вже своє відтанцював, ми сеї ночі разом з війтом маємо тяжку службу.
- Таж ви стільки багато полонин маєте і ще вам хочеться при жандармерії служити?
- Полонини не мої, ласкаві пані, лиш божі, а їсти хочеться щодня - то хто постарає, як не моя голова?
- А ті глухі ліси на Кітелівці, то не ваші?
- Яка мені з них користь? Ліс треба сто років кохати, а де ж я тілько буду жити?
- А тартак не ваш?
- Тартак їсть дерево, та й мене їсть!
- А ваш шинк нічого не приносить?
- Той шинк бере мені житє. Хлопи, перепачковують собі нічма румунку через ріку і не дивлються на мою коршму, а зеленюки мають горівки стільки, що можуть у ній купатися, а ти, Зельмане, плати, небоже, скарбові патент і податки і лови мухи, як який павук!
- Який же ви бідний, пане Зельман!
- Ласкаві пані насміваються, а я кленусь здоровлєм моєї жени, що завтра маю платити вексель на тисячу долярів, а звідки їх взяти?
Війт потверджував той Зельманів клопіт, а їмості крізь сміх бідкалися над Зельмановою скрутою і потішали його, що його голова і з-під землі роздобуде ще не одну тисячку доларів.
- До милого побачення, пане Зельман, і ви, пане комісар!
- Честь паням ласкавим, падаю до ніжок, найнижчий слуга!
Дід Орфенюк тріснув батогом, і коні побігли, а їмості проклинали Зельмана за тото, що тільки багатства має та й ще платнею конфідента не гордує і хотів би, щоби вони його із-за бідноти жалували.
Сонечко викупалося у ріці й сіло собі на горганах на смеречині, та й заглядало їмостям у личко попід парасольки, та й скоботало їх на голих грудях, та й ручках голих.
Смеречина шуміла легоньким шумом і нашіптувала їмостям, що сеї ночі буде їх любість обіймати і на ручках заколисувати і над личком лебедіти.
Верхи гір прижмурювали під сонцем свої великі очі і слідкували, куди їмості їдуть такі веселі, та й усміхнені, та й красно убрані.
Віз клекотів під їмостями, як деревляний млин під лотоками.
Їмості кидають навперед себе з воза на дорогу довгі і крилаті тіні, які лучаться із тінню кінською і дідовою і граються над ліщинами та бучиною, як тоті птахи, що над дорогою мушку ловлять і перевертаються на сонячних проміннях.
Їмостині думки також перевертаються і граються, вилітаючи далеко навперед воза і гуляючи на золотих нитках радощів і надії. Їмості добули із своїх шовкових торбинок туалетне приладдя й стали примальовувати свої личка, та й свої устонька, та й свої брови, та й поправляти своє розкучерявлене волосся, а сонячні промені стали до їх дзеркальців заглядати й їм покривлюватись.
- Манусенько дорогенька, то вже Краснолісся зараз, а наші личка такі запорошені!
- Мабуть, ліпше було не маститись тим французьким кремом, був би порох так до нас не прилипав, Рузю!
Дід Орфенюк став допитуватись, де має попасати, а їмості відповіли, що коло дирекційної вілли у Красноліссю.
Та лиш їмості то сказали, а з-проміж соснових лісів із магури вихилилася на дорогу і заглядає горда, висока палата, вся закосичена крітками та біло-червоними хоругвами, як тота дівка, що йде до шлюбу.
- Манусенько, онде вже дирекційна вілла!
- Ей, де ж би?
- Так, так, то вона сама,- притакував дід і радувався в душі, що зараз стане на попас.
- А ви вже там були, діду?
- Всередині ще не був, їмостечки файні, христінинові нема там ні доступу, ні потреби.
- Там всередині дуже гарно: є велика зала до танців, а навкруг неї спальні, та будуари, та їдальня, та купальня - такі, гей в казці.
- Шкода, шо така палата пусто стоїть,- зауважує дід Федір.
- Що вам біг дав, де ж вона пусто стоїть? Там прецінь відбуваються забави всіх злісних і зарядців, коли приїде панство, із дирекції зі Львова на полювання,- там всі наші забави відбуваються, там пани з усіх гір аж від Чорногори з’їжджаються, та й бавляться, та й набуваються, аж душа радується, аж вся верховина здригається.
- А з того кому користь?
- Ви, діду, не розумієте, що то є панська забава, і тому так нерозумно говорите.
- Аби-сте прожили, їмостечки гонорові!
Їмості хотіли розповісти дідові, яка є користь із забави, але перед ними розгримілися стріли, а з кедринової алеї, що веде від палати на дорогу, появилася громада панів і сперла коні. Їмості сплеснули в долоні, а пани взяли їх на руки й ізсадили з воза на землю та й віталися з ними, як браття із сестрами.
Злісний цілував комендантову в обі руці, та й рамена, та й кругленьку шийку, а так само обціловував професор панотцеву їмость.
І радувалися, і цілувалися, і попід руки ловилися, та й до себе притискалися, до вілли ідучи.
Дідові приказали пани за собою їхати і на задньому подвір’ю за віллою станути та й тут ночувати, бо переднє подвір’я зайняли вже брички та вози злісних, та й зеленюків, та й навчителів, та й парубків-панотців.
Дід врадувався, що не буде дальше їхати, і швидко дав коням їсти.
На мармурових сходах заграла музика на привіт їмостям, а зеленюки стрілили знов двічі з крісів, щоби всі гори знали, яка у них честь їмостям падеться.
Панотцева їмость йойкнула, а навчитель засміявся із її переляку та й обіцював її, що буде добре бавитися.
- А може, мій старий почує та й приїде?
- Ні, Манусенько-серце, не приїде, бо він з комендантом бавиться сеї ночі у Орфенюка старого.
- А вони що там упантрили?
- Хочуть Орфенюкову невістку збаламутити та й із чорнобривим шандарем заручити.
- Здуріли?
- Ні, не здуріли, бо то Зельман тим усім кермує та й обіцяв їм одну полонину, а вони тую полонину своїм паням-добродійкам на іменини подарувати мають.
Комендантова зачула ту бесіду
