Новели - Черемшина Марко
Моканові гадки що раз, то більше студеніли і корчилися під хмарою чорного жалю.
Виглядав, як підпилений ясінь.
Його подовгаста твар викривилася під надстриженим вусом, а сині очі потали вдолину, гейби не хотіли дивитися на тоті сірі мури, на тоту узброєну варту, на тих облесних і ненаситних свідків.
Вийшов з брами і оглянувся, як пострілена птаха оглядається в сторону свого вбивця.
Такий великий, камінний цес мур, що очі його не завтякають обіздріти. Сам камінь і глина, самі роззявлені гаврі, саме руде залізо. Сонце тут не нашпарить, не дотиснеться, хіба зеленим мохом крадьки підкрадеться. Студінь відти норами позіває.
Щось Мокан забагато у цей мур дивиться, щось він очима шукає. Щось він собі думає, щось собі нагадує.
Свідки глипнули у тото місце, куди він вдивлюється, а там на мурі тремтять маленькі оченята, як два метелики синьокрилі.
А личко, як біла платинка, на мурі від вітру хитається, а дрібні пальчики кошелик тримають і червоніють.
Тоті жалісні оченята глянули на Мокана і на бадіків-свідків і чогось зраділи.
- Ти чия, небого?
- Івана Паладюкового.
- Того, що у ліщинах сидів над Прутцем?
- Того самого.
- Того, що його вояки убили?
- Того самого.
- Шо його звали радикалом та й йому хату спалили?
- Того самого.
- А ти шо тут у такім місті робиш?
- Я тут у панів служу та й прийшла неню відознати.
- То неня тут у припоні?
- Вже рік у катуші, вуєчки файні та пишні!
- Та за що, хлоʼ, єї катуют?
- За це саме, за що дєдю убили.
- Варе?
- Ка жут, що, адіт, за тоту Україну.
- Ото їх у горлі давит!
На Мокановій тварі запалився черлений вогник.
- Ба шо ти, душко, принесла своїй нені?
- Аді: писаночки красні.
Дівчина відкрила кошелик, а зсередини, як зірочки, усміхнулися до бадіків писаночки писані, такі, гей живі очі...
- Їй-га, то ти, казати, таки увесь великдень нені справила?
- Буде й нені, буде й багнетникам простибі за тото, що передадут нені.
- Та й така мала удаєш писати?
- Я і вам по кошеликові повиписую, вуєчки добрі та пишні, лиш аби-сте хоть сегодні увечір, хоть завтра запалили у ліщинах над ІІрутцем вогонь за дєдеву душу.
Бадіки прирікали, що з радної душі запалять вогонь за її дєдю зараз, як лиш додому прийдуть, аби усі гори знали, що Паладюкова памʼять сяє.
Дівчина цілувала бадікам руки і божилася, що їх нагилив її біг. А ще не доступила до Мокана, як він уже гладив її біляву головку і весь палав із радості:
- Рости велика, зозулько маленька!
- Рости велика,- повторили бадіки-свідки і забували за полуденок.
- Аби-сте тривали, вуєчки срібні!
Так, наче б дивився Мокан, як його темні гадки сідали воронам на крила і утікали від нього та й пропадали десь межи мурами та коминами, а на їх місці мерехтіли усміхнені писаночки із кошелика доньки Паладюкової і на кримінальному мурі зоряними пальчиками виписували Паладюкову Україну...
- Адіт, таке воно мале та невидне, а стариню завстидала!
- Аби тебе, писарочько, ручьки не зболіли!..
ЛАСКА
На темнім коридорі судовім збився, як вівці, гурток мужиків, обтерханих бисагами, і нараджувався, що їм діяти.
Одні піддавали гадку, чи не піти їм поскаржитися до судового старости, а другі зараз відганяли ту гадку, бо знали, що староста має люту кров і як узрить у дверях своєї канцелярії мужика, то у тім моменті гукає на возних, а тоді возні кидаються на чоловіка, як вовки, і виводять його надвір, але при тім виводі сягають під киптар і під байбарак та й рахують йому ребра, аби більше не вертався та й аби усьому хрещеному мирові відраджував такої докучливості.
Були газди, що радили піти до ключника до хати й там розложитися табором та й нічого не просити, ані перед ким не жалітися, але й ця рада швидко гибла, бо практиковані бадіки махали на неї руками й доказували надопевне, що така робота нічого не варта і ніде не пишеться.
Ще одні радили піти ще раз до директора Ржондзіцького і просити його ще раз, аби мав над людьми обачіння, аби не збавляв їх весни божої та й великодня.
Але і сю раду заплювали мужики слиною.
Низенький і, як скіпка, сухенький бадіка з твар’ю, як камінна жовтава плитка, тручає шапку назад і, б’ючися кулаком по чолі, заявляє, що мужик є завше дурний і тому мусить радитися мудрішого, і тому повинні вони всі піти до адвоката та й покласти, що заправить, і запитати його, що мають робити.
Та як він це сказав і ударив палицею по долівці - то всі бадіки йому притакнули і справилися за ним до канцелярії адвоката.
Надворі грає марець.
Звівається вітрець і то заслонює, то відслонює сонечко. Бадіки чаляпають своїми корзаками по грузькій улиці і радіють, що із зими робиться каша, а в їх надією помальовані очі зазирають руді та лисі, гей обголені, хребти гір і пригадують їм, що десь за третіми горами йде в цей край весна, яка потребує їх сили і роботи.
Гірськими засколобинами біліють ще сніги, але вже запорошені, вже не такі студені, вже від погляду сонця гинуть, вже не будуть морозити дітей у колисці, маржину в колешні, рубачів бутинами, газдів у дорозі, птаху на смереці, кленів у воді.
Тоті розварені сніги леда день спливуть у бистрець і втечуть у море, а на їх місці зазеленіють левади і луки та й прикличуть зазулю, аби бадіків щастям дурила.
Але ще не знати, де тота зазуля бадіків застане, звідки вона їх буде закликати, аби йшли весну веснувати.
Цим бадіки найдужче зажурені.
Адвокат добре обдивився, розпитав бадіків, якої ради шукають, розперся у кріслі і сховав свою платню до шухляди.
- Ви,- каже,- газди, такі дурні, як оті вівці ваші, що ви їх доїте і вовну з них собі обстригаєте, а