Новели - Черемшина Марко
Плетені перелази руками махали.
На горбочку зелений ясінь підоймився і показував нені, куда її син їде.
Отави росу пили, ненин голос стелили: «Чи мені хибло ложки, чи миски, що я дитину від хати у світ пустила? Хто тепер буде мені косити, хто буде в бутин ходити, хто буде гонти робити?»
А як дєдя на то розгнівалися, то ненині слова утекли вгору і в хмарах горіли, аби Іванчик не банував за селом, аби вгору на небо дивився.
- Коби-с, хло’, утік із цего смучого села від довбні та й барди, то би-с колись мені дєкував, старому!
Іванчик дивився на червоне небо і палав коло дєді, гей той ранок коло сонця на сході.
Але то погані коні, їдуть, як змії!
Так як дві слові заговорити, а вони вже вуйків сад перебігли. Ото будуть вуйко неню сварити, що їм не сказали, коли Іванчик до школи їде. «Був бих йому грушок у торбину насипав, був бих кинув лева на скриптури, аби, гунцвот, книжки брався».
Та й були би казали: «Мой, хло’, Йва’, чітай, саняку, глібоко тоті коменюші, може би-с на злісного вивчився! Нема в селі понад него. Піп лишень на різдво та на великдень вепра ріжет, а він кождого місяця такого, як медведя, на ватрі шмалит! А які там набутки, гай-гай! П’ют, данцуют, з віри виходют. Гримни, кажет, Семене, з моєї дубелтівки зо три рази, най село знає, шо злісний Шпаніло з молодицями п’є та й гуляє!»
А дєдя зацитькували б вуйка: «Ану, заткайся, Семенку, братчіку, таки що піп, то не злісному пара: скорнєєси рано, відгалакає своє та й увес день може пупом догори лежати, а ти, злісний, чімхай плаями, та вертепами, та печерами, доки тебе звір не збавит або христінин до вершка берези горі ногами не присилит!»
То вони собі перечуться, а Іванчик вже видить, як грубий злісний Шпаніло, прив’язаний ногами до вершка берези, гойдається синіський у повітрі та й руками галуззя ловиться, а галуззя ломиться, і він усім тілом теліпається, як повішена ворона…
- Відрубайте, дєдику, курмей, най злісний не мучиться!
- Ей-га, ти задрімав, хлопче, а попи, аді, вже службу правлют!
Іванчик стидався, а дєдя погладили його по голові і показували батіжком попові гори, що ранісько рядом поставали і червоними кремінними вершками молилися над селом, як три заживні попи над хлібом при парастасі.
- Буде, небоже, красна днинка, коби тобі така доля!
Дєдева твар сяла, як гай до схід сонця. Такі добрі були дєдя лиш тоді, коли з міста вертали, або десь котрої неділі, або коли у тетиної Маріки на весіллю були, або як колядували. Бо дєдя не мали коли веселитися і хату пестити. Як посиділи коли на стільчику коло печі і люльку закурили, то лиш доти, доки себе не вдарили по чолі і не сказали: «Ти сів, Юро, та й з тобов усе сіло!» Не раз Іванчик з братом і сестрою грався дєді та й нені, та й тоді брат Сюта вуглем малював собі вуси, сідав коло печі, поправляв волосся так, аби напереді підоймався вихор і, пахкаючи люльку, удавав дєдю: «Мой, хло’, ану, барди в руки та й січіть ріщє! Ану, маржині їсти дайте, ану, поліг обертайте, ану, хутко, живо, раз-два!»
На тото сестра Єлена убирала ненину хустку і боронила: «Мой, Ю’, уступиси від дітей, най сили набирают!»
А на тото Сюта Іванчика за вухо хап та й крізь двері: «Ци тобі тото дєдя говорит, ци хто?»
А сестра Сюту за зашінки та й у плач: «Мой, Ю’, а ти нащо дитині відорвав вухо, ти остікси?»
- Най робит або най гине!
- То ти такий дєдя?
- А ти така неня? Меш нужду їсти!
- А ти до чого газда?
- Я не газда?
І тоді Сюта біг за сестрою навкруг хати, питаючи, чи він не газда. А дєдя і неня десь із-за вориння показувалися і казали дітям, що виріють, але їх твар сяла.
Нема в світі понад сестру і брата та й понад неню і дєдю!
- Дєдю,- питається Іванчик,- а ви де діли Сюту і Єлену?
- Вони сеї ночі у діда та й баби ночювали.
- А ви чому мене туди не пустили?
- Бо ти до книжки, а вони до роботи.
Іванчикові стало так банно за братом і за сестрою, що раптом забаг скочити з воза і до них вернутися. Чому його з ними розлучили, чому його беруть геть від роботи, а їх лишають, чому його убрали по-великодньому, а на них руб на рубі? Він буде собі десь у хаті книжку читати та й блавучити, а Сюта буде гній з-під маржини тіскати, а Єлена буде на слоті маржину пасти! Будуть їх дєдя та й неня щодня сварити, а його будуть хвалити!
- Дєдю, вертаймоси д хаті, та й беріт ще Сюту і Єлену у школи!
Дєдя посміхнулися та й сперли коня. «Тепер злази, небоже, з воза та бігай ід своїм камратям, бо це вже пістинський ліс над нами».
Лиш дєдя то сказали, а з ліса: «Гоп, гоп!»
А дєдя собі: «Гоп, гоп!»
Та й з’їхалися фіри, як наймлені. Тоті карі коні - то вуйка Костина Будза, а тоті білі - то вуйка Мартинюка, а тоті гніді - то Кулешіреві, а сиві - то Лазорєкові, а тоті черлені - то Дутчєкові. Та і дєдя вхопили Іванчика за ручку і ’д вуйкам підвели:
- А шо, позагулювали-сте, братя, свої котєта солімкою так, як я своє?
- Аби-с здоров був, брачіку Ю’!
- Аби-сте здорові, побратими пишні!
- То цес зеленоокий не хотів робити на дєдю та й неню?
- А це ваші паничі сардакові, аби здорові були?
- Най усі здорові будут, ні довбні, ні барди не знают!
- Най ростут великі та дужі!
- Най і мужик покушіє панства!
- Прости нам, боже!
Хлопці цілували вуйків в руки, а вуйки їх гладили і шустками обдаровували.
- Ану, бігайте у ліс, хлопці, та обнюхайтеся добре, аби-сте в приятельстві жили,
