Новели - Черемшина Марко
- Ой, тота не даст себе возити, тота скрізь верхом їде, гей улан.
- А вона краща від професорової?
- Не годен я, їмостечко, вам то уповісти, бо ні одної, ні другої краси я не мірив, та й не примірював, але пан комендант - аби здорові - то надопевне будуть знати.
- Ей, бадіку, ви знаєте, а не хочете сказати!
- Абих по тій правді діждав ще свої внуки подружити. Бо де ж я годен дугу на небі ізмірити, або цвіт у маю ізлічити, або верем’ячко в косовицю оком перездріти, а хоть ріку запашної ночі зорям із шиї здіймити?
- Видите, бадю, які ви недобрі?
- Їмостечки молоденькі, такі-сте, гей зазулечки, миленькі, гей весна, красненькі, гей медок, солоденькі, а такі-сте невірненькі, що й мені, старому, слова не повірите й догану даєте!
Їмості топилися, як віск, від дідових слів та й від сонечка упрівали.
Поруч з гостинцем у яру бігла річка з каменя на камінь і ловила сонце, що купалося на її синім дні межи зеленою смеречиною.
- Ей, то ж то кортить мене скупатися, Рузю!
- А біжутерія і шовкова сукня - що?
- Овва!
- Та чи ти здуріла, Маню?
- Для чого, Рузю?
- Бо хто ж забагає купатися, коли на баль їде? Прецінь від води тіло стягається і синіє, а під очима виступають круги і на личку показуються курячі лапки. Фе, Маню!
- А я однако пішла б зараз та й скупала б ся!
- Видко, що ти з села, а не з міста!
- А ти не з села, Рузю?
- Але у моїм селі є дідич, а у твоїм самі хлопи, та й тому ти така дика.
- То правда, шо я у дідичів не служила, так як ти, Рузю, але до того доктора, де я була, приходили різні пани, ше більші, як дідич.
- П-с-т! дикунко, най дід не чує!
Напротивко на скруті гостинця вибігла згорда, неначе прямо із ліса, бричка і високі сиві коні в золоченій упряжі, а за бричкою підбігав візок, людей повен.
- Ба хто то їде, Рузю?
- Не пізнаєш? То Зельманові коні, от і він сам сидить у бричці із своєю рудою бородою, а біля нього то присланий новий війт щось йому розповідає.
- А у візок ззаду кого він наметав стільки?
- Божка його знає!
- Вже нас пізнав Зельман, вже кланяється, вже спер коні, ану, станьте й ви, діду!
З брички зсунувся, як бочівка, грубенький Зельман у білому порохівнику, з-під котрого шкірився до сонця грубий золотий ланцух. За ним зіскочив червонолиций війт у чорному кабаті, з течкою актів під пахвою.
- Дзінь добрий пані комендантовій та й вам, пані ксєндзова!
- А, то наш пан Зельман!
- Тепер можу паням лиш погратулювати!
- Є чого, пане Зельман?
- Баль буде першої кляси!
- А музика яка?
- Першої кляси!
- А дансери будуть?
- Ще паням треба казати?
- Но, прецінь!
- Ваші дансери вже там є.
- Ов, без нічого?
- Чому без нічого? Я везу паням довгі золоті ковтки з брильянтами. Прошу відобрати і зараз заложити, бо мені пан злісний і пан професор вимикали б бороду, коли б цих ковтків ще нині не побачили.
- А то що за пани у візку так тиснуться, гей оселедці?
- То друга кляса - музиканти!
- А ви куди їх везете.
- Вони так їдуть трохи у село, хочуть свіжим повітрям віддихнути і, може, трохи заграють.
- Кому ж?
- То вже є друга кляса.
- Може, злісній?
- Може бути.
- Може, і професоровій?
- Чого пані питають, коли все знають?
- А у кого ж то буде тота забава другої кляси?
- Може, у мене, може, у лісничівці, а може, навіть у господаря.
- У ко́трого ж?
Зельман справив рукою на діда Федора, який скористав з перестанку і оббирав шум з коней та й обганяв муху.
- А то звідки взялась ворона у клітці?
- Бо там є молода невістка, нівроку!
- Та й мій старий там буде?
- Не знаю, ласкава пані!
- А може, і мій старий там буде?
- Не знаю, ласкава пані ксєндзова!
- А хто ж казав музику привезти?
- Можуть пані бути спокійні, коли я тим всім кермую.
- Ну, прецінь!
- То будуть заручини чорнобривого панича із тою багацькою невісткою.
- А що ще нового, пане Зельман?
- На один день ще більше треба?
- А ви ж мені не обіцяли шовкову мантильку, як тільки мій Вальорко всадить до арешту премудрого Полонинчука молодого?
- Або я кажу, що не обіцяв?
- Ну, то коли буде?
- Як тілько буду у Львові, то викуплю своє слово, ніби то послідний наш інтерес?
- А я коли уздрю свої доляри?
- Най лишень ксьондз докінчуть то, що ми знаємо, та й доляри самі зайдуть у кишеню.
Їмості злегонька накивували, пальчиками на Зельмана і цікавилися, де він примістив нового війта.
- Як-то де?
- На мешкання!
- Як у мене, шість, покоїв порожніських із нудьги позівають, то я мав би серце пана комісаря в хлопську хату пускати?
- Честь вам, пане Зельман!
Війт усміхнувся і, здіймаючи капелюх перед Зельманом і перед панями, признавав, що Зельманові дійсно належиться честь у селі за його розум та за то, що знає всі хиби хлопів і їх злі вчинки, уміє підійти і вислідити злочинців і все йде на руку владі, яка без нього у тій дикій і чужій гірській закутні була, би безрадною, як слабе око без окулярів.
Їмості допитувалися Зельмана, де буде сього вечора танцювати його жена, а Зельман божився, що не знає, бо перед двома неділями
