Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина

На десяток ченців то був великий монастир.Не мав він такої слави, як, наприклад, лаврівський Онуфріївський монастир з мощами святого і прочанами, а бездоріжжя та повені часто відрізали його від зовнішнього світу.Городини на грядках вистачало братам на поживу, збіжжя вимінювалось на рибу, якої було повнісінько, а сад, виплеканий отцем Григорієм, в миру Георгієм Домницьким, теж став джерелом виживлення і предметом гордості ченців. Тому голод монастиреві не загрожував, як се часто буває в більш безпечних гірських монастирях. Одне слово, то був маленький Едем, про який більше не знали, ніж знали.А працьовита монастирська братія робила все, аби жити мирно й доброчесно, сповідуючи духовні цінності, бо де зажерливість там голод, де багатство, там і злидні, де марнославство – там приниження.Не варто виставляти напоказ високі душевні цноти, бо перетворюються вони на гординю.Сам настоятель, отець Даниїл, ходив у залатаній рясі, а чаша для причастя в храмі була не золота, а срібна.Зате образів було чимало, бо писав їх отець Серафим тут-таки в монастирі.Тутешні образи прикрашали церкви по всіх довколишніх селах, і се теж давало засоби для існування чернечій громаді.

Віднедавна в монастирі з’явилась нова особа – молодий хлопець, трохи не в собі, до того ж дуже збідований.Ченці сподівалися, що той, одужавши від тілесних та душевних ран, залишиться в них і колись зложить обіти.Прибув хлопець сюди перед самим архістратигом Михаїлом, тому стали кликати його Михайлом, і се могло б стати його чернечим ім’ям.

Прийшов він нізвідки. Першим побачив його отець Григорій, творець і доглядач монастирського саду й зільника, спустившись до болота набрати чорної масної глини для потреб своїх саджанців, бо дерева ліпше садити пізно восени, тоді вони добре приймаються. На тлі призахідного сонця він побачив постать, до половини загорнуту в туманНезнайомець йшов просто через болото найнебезпечнішим шляхом.Лише двоє-троє братів знали потаємні стежки, якими можна було покинути монастир в разі нападу.Хоча за сто літ існування монастиря жодного нападу не було.А час великої ворожнечі між католиками і православними, коли ченці ставали грабіжниками і вбивцями, ще не настав. Тому жодної тривоги отець Григорій не відчув, лише страх за людську істоту, яку за лічені миті могло поглинути болото.Кожен день ченці молились за спасення душ потопельників. І Григорій навіть заплющив очі, таким беззахисним виглядав той чоловік серед понурих боліт.А далі розплющив: чоловік в самій сорочці й штанях продовжував йти рівно і, схоже, не дивлячись собі під ноги.Не хитався, ніби й не торкався землі, утім, через туман не видно було його ніг. Заціпенівши біля коновки з глиною, отець Григорій молився так щиро, як ніколи не молився в житті. Хоча то міг бути дух, хтось із тих, що літають в повітрі й живуть під землею, але і їм не зашкодить молитва й хрест, бояться вони лише заліза.Щось знайоме було в нахилі голови, і коли прибулець подолав болото і ступив на земну твердь, у очі старого ченця зазирнули сиві очі його сина, залишеного в миру.

— Я ваш онук, — мовив хлопець в сорочці, з засохлою іржавою плямою навпроти серця.

— У мене немає онука, дитино, — лагідно відказав отець Григорій. – Я – чернець.

І застеріг:

— Нікому про се не кажи, коли прийдемо в обитель. Я зрікся світу, де в мене були син та онуки.

— Я – єдиний ваш онук.

— Чув, — перехрестився Григорій. – і більше нічого не хочу чути.

Хлопець кивнув. Тоді нагнувся, взяв коновку і поставив її на плечі, і хоч тяжко було йому нести, отець Григорій поніс до монастиря ще важчу ношу.

Настала зима, зробивши непрохідними шляхи, бо була мокрою та сніжною.Час Різдвяних свят, час ранньої темряви, час розважань для отця Григорія і знудження для молодого Михайла, як тепер кликали хлопця, чиє правдиве ім’я знав лише дідо.І вже до кінця зими мешканці святої обителі зрозуміли, що якщо до чогось і надається приблуда, то лише на помічника садівника, отця Григорія.Треба було спершу туди його віддати, щоб не баламутив сей несповна розуму молодик братію.

На самім початку приставили його до отця Онуфрія, переписувача книг, бо був грамотний і мав незлецький почерк.Дали йому дещо переписати.Отець Даниїл позичив давній літопис зі Спаса і хотів мати копію для себе.Але Михайло, переписавши дві сторінки і наткнувшись на дивну загибель копачів у монастирі й сон, що охопив після того братію , почав писати щось нерозбірливе, що не мало жодного сенсу: якісь візерунки, переплетіння ліній. І часами западав у дивний стан відчуження: нічого не чув, не бачив, а в очах переливалась чорна туга.Не сердилися за це, лиш за зіпсутий папір.Бачили, що має глибокі рани душевні, й потрібен час, аби все залікувати.

А вигадливі візерунки, хоча й сподобались отцю Серафиму, іконописцю, той і гадки не мав брати Михайла за учня, навітьь противився цьому. Але робив вигляд, ніби терпить, бо терпіння – найбільша цнота християнина й занедбувати її недостойно.Приставив хлопця розтирати фарби і грунтувати дошки. Слід сказати, що приблуда був слухняний і біг робити все, що йому наказували,Навіть менше западав у той глухий стан, що так непокоїв отця Григорія.Нераз старий заходив до просторої робітні Серафима й дивився з порога, як працює Михайло. Сам іконописець не звертав жодної уваги на хлопця, бо мав багато замовлень і з головою поринув у роботу. Єдиний, хто був притомний, то це послушник Тимофій, сирота з Раделич.Геть відсторонений від роботи, він годинами просиджував коло вікна й щось собі думав. Може, про село, де минуло його щасливе дитинство в заможних батьків, які вмерли від болотяної гарячки. Не мав до малювання особливого хисту, але Серафим казав, що хист відкриється.У декого він виявляється змалку, а іншому потрібні роки, поки душа визріє. Якось Тимофій розплакався просто в церкві, де чистив з отцем Теофілем свічники від воску.А потім зізнався, що отець Серафим малює не так, як раніше.Майстер не любив показувати своїх робіт братам, доки не скінчив. Отець Теофіль, звісно, був вражений, і спитав, що ж воно не так.

— Усе, — схлипуючи, мовив отрок Тимофій.І більше нічого з нього не вдалося витягти.

Отець Теофіль негайно пішов до настоятеля.

-Ну, — сказав той, — не знаю. Ти знаєш, який наш брат Серафим. Може розгніватись.Аби замовникам сподобалось.

— Можна подивитись і без нього, — запропонував хитрий Теофіль. – Уночі. Не дай, Боже, піде лиха слава.Отрок скаже щось родичам.

— Ну... – неохоче мовив отець Даниїл. – Підглядати се гріх.

— А порушувати канон ще більший!

— Так-так.

Утім, приглянувшись до Тимофія на вечірні, настоятель помітив, як помарнів отрок.Ніколи не був кріпкий тілом. Треба було щось робити. Раделичі були найближчі до монастиря, і ченці мали з цим селом спільні інтереси.Спадок хлопця, і чималий, повинен був перейти до монастиря після зложення ним чернечого обіту.А се добрий шмат поля і млин.Смерть його могла кинути тінь на святу обитель, а отця Даниїла неспроста вибрали настоятелем.Той тямив на господарці й правив кораблем серед боліт впевненою рукою. Що ж до приблудного Михайла, то той твердив, що є шляхтичем, і те саме сказав отець Григорій, бо знав його батьків. Але на збереженні таємниці, наголосив він, залежало життя хлопця.Отця Даниїла могли ввести в оману блідий вид хлопця й невинний погляд.Ні, той не міг бути вбивцею чи злодієм.Радше, заважав комусь отримати спадок. Або просто слабий на голову.З таких виходять блаженні та мученики.Правда, отець Даниїл не уявляв, що то таке мати в обителі блаженного.

А відтак вночі, коли братія поснула, і отець Серафим покинув майстерню, настоятель з отцем Теофілем пішли, щоб зрозуміти, що мав на увазі молодий послушник.Взяли по свічці й тихенько відчинили двері.Намальовані образи були повернуті до стіни й у такому положенні сохли перш, ніж потрапити у храми грецького обряду.Деякі стояли навіть на підлозі, але се їм не вадили, бо були ще не посвячені.Теофіль покрутив носом, бо пахло не так солодко, як у церкві.Майстерня Серафима завжди відштовхувала його своєю алхімією, а сам він здавався чаклуном.Хоч, звісно, того не могло бути! Тому, зложивши руки на грудях, залишився чекати, поки сам настоятель не прийме удар на себе.

Отець Даниїл глянув на образи, що здебільшого зображали Богородицю,святу Параскеву П’ятницю та Варвару-великомученицю. Усі вони були на одну твар: білолиці з жовтим, аж вогненним волоссям.Хіба вбрані по-різному, а Мати Божа усюди ще й без Ісуса.З Ісусом цінується більше, зауважив механічно настоятель.Це все начебто не порушувало канонів.На перший погляд.Але на образах не було ні Вифлеємської печери, ні храмів Божих, ні знарядь катувань.Лише дерева, квіти, пташки та звірята.Усе це було таке гарне, що аж вводило в гріх, нагадуючи про розкоші весни й літа. Отець Даниїл забув про брата Теофіля й аж підскочив, коли той пошепки спитав:

— А се що за музики? Отам, коло святої Параскеви?

За каноном божественні особи перевищували зростом людей.Таким чином ікона вказувала простому чоловіку на його місце.Правда, у римських костелах з’являлись інші образи, де божественні особи й звичайні люди відрізнялись лише святістю постави й німбом, але в церквах грецького обряду дотримувались традицій. І отець Серафим не посмів би відступити.На задньому тлі обазу стежкою йшло троє музикантів, весело награючи на скрипці, сопілці та бубні.

— А се вже недобре, — мовив отець настоятель. – Се вже зле.Параскеві П’ятниці музика ні до чого.У п’ятницю вмер на хресті Спаситель.

Оглянувши усі образи, отець Даниїл зауважив, що на свіжіших відступ від канону був більший. Тенденція поглиблювалась.І цього не слід було забувати.

— Ходімо назад, — кинув він отцю Теофілю. – Я поміркую над цим.

Погасили свічки, і настоятель пірнув у напівтемряву своєї келії, відгородившись дверима від отця Теофіля і майстерні з образами, що перестали бути образами.

Мав справді великий клопіт, і ніхто не міг перебрати його на себе.Але тут Даниїл розсердився: річ не в клопоті, а в тому, щоб прийняти наймудріше рішення, аби не поширились чутки. Дуже хитре рішення. І все впиралося не в не так намальовані образи, з порушенням канону, а в самого маляра. Мав прикру злостиву вдачу, не відзначався смиренням, не терпів, аби йому хтось вказував.