Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина
У житті все набагато складніше.Логіка тут інша.
Чужий дім. Вночі.
Нарешті, в смерку, обидва шляхтичі побачили дворище. огороджене високим парканом, оточене ровом – пересторога для чужинців у мирний час. У війну таке сходить димом після недовгої облоги.Лукаш був певний, що се двір його родича Лешка, з яким він бачився пару разів на сеймику, але ніколи не був у нього вдома.Знав лише приблизно, де він знаходиться.А тому, не вагаючись, повів мандрівників просто до брами, що виявилась прочиненою. Одного погляду вистачило, аби зрозуміти, що двір покинутий і вже давно. З-поміж високого сухого бур’яну на подвір’ї пробивалась молода травиця.І липа коло брами була розколота блискавкою.Але таких лип усюди повно.
Миколай мимоволі перехрестився, але пам’ятаючи, що з ним Лукаш і слуги, опанував себе й мовив дуже спокійно:
— Либонь, ми за бесідою збилися з дороги. Я бачив Лешка два тижні тому. Доведеться тут заночувати.
Лукаш не виявив жодного занепокоєння й відповів:
— Схоже на те. Що ж, заночуємо.Принаймні не змокнемо під дощем.
Миколай і не помітив, що вже накрапає.А далі так полило, що у них не залишилось вибору, і вони вступили у понурий двір, звідки сочились темрява, стухлість і скрип старого дерева.Слуги розчинили широко браму, завели туди коней з візком, і знову зачинили браму, в котрій навіть зберігся засув.Порались спершу в темряві, а потім запалили смолискип, увіткнувши його там, де не падав дощ.Миколай наказав добути кілька свічок з поклажі, запалив одну собі й став на ганку, чекаючи на Лукаша, котрий ще порався коло свого коня. Не міг сам вступити в дім.Був надто схожий на дім Олександера, що завалився наприкінці літа, підточений шашелем чи бозна-чим.Так, схожий. Подібних дворів у тутешніх краях чимало.
Жодних ознак руїни не було.Усе ціле, тільки двері усюди повідкривані: на конюшні, в пекарні,в самому домі. Шум дощу заважав почути голоси минулого.Разом з Лукашем, якого опанували цікавість та безпечність, хоч тут могло бути кубло розбишак, Миколай, притлумивши в собі незрозумілий страх, вступив у чужий дім, тримаючи в одній руці свічку, а в другій пістоль, що ніби сам вискочив з-за пояса.
На підлозі лежав товстий шал рилюки, поцяткований занесеним восени листям.Жодних речей не залишилось, навіть важких масивних лав.Утім, при світлі свічки важко було все роздивитись докладно.Зате тут було сухо, а блукати під холодним весняним дощем ніхто не хотів, навіть якби дім виявився недобрим для християнина місцем.Вони обійшли усі чотири покої, не знайшовши нічого підозрілого, а коли, повернувшись до сіней, зауважили дверці до пивниці, Миколай сказав голосно:
— Не треба.Завтра подивимось.
І щось йому аж стислось в грудях.Він розпорядився позаводити коней до стайні, наказав вартувати усю ніч по черзі, не запалювати вогню, аби не привертати до себе уваги, а слабке світло свічки не могло проникнути через все ще міцну огорожу.Наспіх перекусивши, полягали спати.І аж тоді оселя почала озиватись.Спершу тужним скрипінням дірявої гонти, гойданням крокв на невеликій сторожовій вежі, далі шерехом мишей і монотонним цяпанням води, під яке так добре засинати.
...Миколай прокинувся від світла й подумав, що вже настав ранок, і хотів подякувати Господові за щасливо пережиту ніч, коли дотямив, що у сусідньому покої горить яскраве світло, а Лукаша немає поруч. Подумав, що тому не спалося і він вирішив почитати одну з книжечок, котрі завше возив з собою.Але нащо палити стільки свічок, коли хтось міг помітити з дороги? Та й свічки призначались для монастиря.Миколай встав і пішов до привідчинених дверей. Жодна свічка не горіла, однак покій був освітлений яскраво як удень, а посередині стояв Лукаш і кланявся, кивав головою, схожий на танцюючого журавля.
"Матко боска!" — подумав Миколай і рушив до Лукаша, але перечепився об щось і впав.Йому здалося, напевно що здалося, ніби впав він не на брудну закурену підлогу, а на м’який килим, що пахнув квітами.
— Який ти незграбний, брате, — скривився Лукаш, подаючи йому руку.
Миколай хотів розкрити рота, щоб щось спитати, але Лукаш приклав палець до вуст:
— Тихо! Ходімо, я тебе познайомлю з маршалком двору князя.
І закрутив головою, щось визираючи в обдертих, давно небілених закутках, заснованих павутинням.Тоді Миколай зрозумів, що бідаці щось наснилося, і він тихо взяв його за рукав:
— Добре, добре…Але прошу вашмосць на пару слів.
Лукаш кивнув і дав вивести себе з покою, не перестаючи кланятись.
— Там такі чудові пані, — прошепотів він. – Диви, одна подарувала мені стяжку!
Він витяг з-за пазухи зелену шовкову стрічку, яка запахла травою так, що в Миколая аж закрутило в носі.
— Видно, я їй сподобався! – і Лукаш засміявся дитячим сміхом.
— Еге ж, Лукаше.Ти у нас вдовець, вільний чоловік, — підтакнув Миколай,і тут помітив, що від приятеля аж пашить жаром.
— То що ти хотів мені сказати, Миколаю? Як ти думаєш, мені можна запросити ту пані до танцю?
— Тобі се сниться! – відрубав Миколай, чіпко тримаючи Лукаша за лікоть. – Лягай, я тебе вкрию, і накажу слугам загріти вина.Ти, либонь, застудився, чоловіче.
— Дурний ти, Миколаю! Я здоровий!
І враз щось згадав:
— Ну, звісно! Тобі треба вмитись!
— Що?
— Не переживай.Вернемось і тобі подадуть роси вмити очі.
— Пощо?
— Щоб ти прозрів брате! Прозрів!
— Тьху на тебе! – сплюнув Миколай.
Одна половина його душі вважала це гарячковою маячнею, а інша прагнула зазнати тієї розкоші, що була за порогом, бодай раз у житті діткнутися чогось незвичайного, переступити через межу в той світ, куди, як він чув, невільно входити смерті, старості та іншій бридоті.Але він згадав, як з пивниці Домницького тягнулись хижі пагони, що живилися кров’ю людського серця, і покликав слуг. А по тому згасло світло й настала темрява.Почувся тупіт і прибігли слуги.
— Тебе мордує злий дух, — суворо мовив Миколай. — Ми негайно їдемо звідси.
По лиці Лукаша покотились великі, як горох, сльози.
Болота.Ніч.
Небезпечно було залишатися в покинутому домі, де дух чоловіка міг зазнати страшної наруги, але і втеча серед ночі була так само нерозумним вчинком.Падав дощ, земля розмокла, і подорожні, майже прочани, яким, дійсно, не пасувало ночувати в нечистому місці, спершу не були готові їхати вночі. Розраховували невдовзі знайти інше пристановище в пристойному шляхетському домі, а не на те, щоб їх вчепився блуд.Та й були не так далеко від дому.Мали бути на місці наступного дня по обіді.
Однак усе виявилося іншим. Тривожачись за Лукаша, не знати, за що більше –за його зачаровану душу чи за гарячку, що охопила вутле немолоде тіло – Миколай наказав негайно вирушати.На лихо падав той дощ, що починається надвечір і не припиняється до ранку.Якби вони їхали до Львова, то дорога була б ширша, але, шукаючи Лукашевого родича, поїхали вузьким путівцем.У темряві під копитами коней усі дороги виглядали однаково.Слугам Миколай наказав не поспішати, щоб не застряг візок.Головне було доправити Лукаша в безпечне місце, який наразі покірно сів на коня і непогано тримався у сідлі, тільки продовжував плакати як дитина за схованою забавкою.Але з першими променями сонця це минеться. Миколай сподівався, що їхня пригода стане колись темою для довгих розмов, якщо Лукаш, звісно, пам’ятатиме про свою стрічу з духами в порожньому домі. А отець Григорій дасть їм пораду, як чинити далі.
Вони їхали довго, під шум дощу, віддавшись мудрості коней, їхньому чуттю дороги.Гайдуки залишились десь позаду. Нараз усе змінилось.Щось полоснуло густе вологе повітря ножем, і кінь Лукаша першим відреагував на цей звук і рвонув уперед.Миколай встиг схопити його за вуздечку.Він міг би присягнути, що в короткому іржанні коня була відповідь чомусь, що нестримно вабило його до себе.То був молодий гарячий кінь.Старого Лукаш пошкодував брати з собою.
Кінь почув поклик кобили.Вона була десь поруч.Він навіть відчував запах її нетерпіння.Наука, що вбивали в його гарну голову конюхи, рвучи губи вудилами, шмагаючи батогом, розвіялась як дим. Кінь бачив перед собою зелений луг і дике палке створіння.Цей образ випалив у ньому все, чим наділила його людина, і він знав, як туди дістатись.Вуздечка вирвалась з рук Миколая, і лише інстинкт допоміг Лукашеві втриматись у сідлі.Кінь забув про свого вершника – немічну, майже непритомну, істоту, від якої несло духом свіжої трави, а не поту, вина чи цибулі, спожитої на вечерю.Тут уже й кінь Миколая збентежився, хоча й не чув поклику, але здогадався, що другий кінь рветься кудись не від страху.Миколай скерував його услід за шаленим жеребцем, не маючи часу навіть покликати на поміч. Цього не міг передбачити ніхто.Майнула думка, що це витівки тих духів, яким так улесливо кланявся Лукаш, але що він міг змінити під дощем, в темряві, невідомо в якому місці?Тільки б врятувати товариша і не згинути самому.
Місцевість стала нерівною, горбкуватою.Про дорогу не було й мови.Якісь кущі, серед яких і клята шипшина, що намагалась їх спинити. Той кущо зрубали, вирвали з корінням, поставили міцний надгробок, що не дасть нічому рости.Але посестри тієї шипшини росли усюди: на полях, вздовж доріг, під плотами.Часом кінь Лукаша зникав, і Миколай мусив ще й дивитись, чи не впав приятель і не лежить десь на мокрій землі, яку безупинно поливав дощ.І ще туман, бо тепер вони опинились десь внизу і мчали по траві .Про те, щоб наздогнати знавіснілого жеребця, не було й мови.Миколай здогадався зрізати шлях.Так менше шансів, що Лукаш потрапить під копита його коня.Якби трохи розвиднилось, тоді, принаймні, можна було б зметикувати, як діяти, і покликати гайдуків.
Від землі небо було світліше, але не вгорі.Довкола жодного вогника, жодного рієнтиру, лише засапаний подих двох старих істот – чоловіка й коня.І глухий розпач від того, що він, Миколай, досвідчений воїн, зрілий муж, потрапив до пастки, піддавшись спротиву християнина. Духи зникли б вранці, а Лукаш лишився б живий.
Лукашів кінь опинився в болотяній ямі, по вінця налитій водою, що ховалась в сухому очереті.Серце вершника не витримало шаленого бігу, й Лукаш вмер за мить до того, як копита торкнулись води, і тому закричав лише кінь.Якби Миколай не їхав навперейми, він би зміг порятувати себе і побачити, як чорна безодня смерті поглинає живого коня і мертвого чоловіка.Натомість йому знесло пів-голови гіллею верби, що нависала над болотом.
Кожен вмирає самотнім, і кожна смерть має власне обличчя.
Монастир Святого Духа.Зима.
Монастир святого Духа поблизу Раделич, оточений болотами в низині Дністра, стояв на горі, яку так і звали Горою, бо навіщо давати назву, коли гора єдина на всю околицю.Окрім валу й рову, його оточував дерев’яний частокіл, а брама була з дуба, що виріс в Чорному лісі.
