Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина

– відказав Матвій, відчуваючи несказанну радість свободи.

— То посидь, подумай.

Старий посунувся, хоч на колоді було вдосталь місця.Він зауважив подряпані руки, вже без крові, бо Матвій змив їх у калабані.

— Грошей, певно, не маєш? Із якого монастиря втік?

— Я не чернець і не послушник.Просто пішов, — пояснив Матвій. – Мене ніхто не буде шукати. Вони, либонь, раді, що я пішов.

— Прибився на зиму?

— Я не просився.

— Еге ж, ти гордий...І куди тепер підеш?

Матвій подумав і сказав просто:

— До своєї Пані.

— І ти думаєш, що ти їй потрібний такий, голий і босий? Спершу б заробив грошей, вбрався...

— Мені б тільки подивитись на неї. Я їй слуга, а не коханок.

— То вона що, княгиня?

— Вона...

Матвій затнувся, і до серця йому приступила млість, а перед очима замерехтів туман із золотими іскорками.Він пробурмотів:

— Невільно...

Невільно говорити про неї, бо вона гнівається.Він почав поволі відходити, і це було неприємне відчуття – боліла голова, нудило, в роті пересохло.Старий уважно спостерігав за ним.Далі зітхнув, подивився на ріку, котра мінилася під сонцем, і сказав:

— Буває...

— Що ви, діду, про це можете знати?

— У цій ріці втопилася моя дівчина, — пояснив старий. –Поки був молодий, шукав її поміж русалок.А як постарівся – нащо вона мені молода, навіть як знайду? Не впізнає, насміється...

— А чого вона втопилась?

— З нуді. Не при собі була. Думав, оженюся, помудріє. Тут позавчора я теж одну, причинну, перевозив.Правда, старшу, ніж моя Текля.Казала, що йде шукати свого князя.

— Може, й мене ви вважаєте за причинного? – зі злістю спитав Матвій.

Старий швидко зиркнув на нього, а далі широко посміхнувся беззубим ротом:

— А ти як думав?

Дунай.

Видно, така доля була в старого перевізника — возити причинних через ріку, що звалася Дунай, і відділяла один світ від іншого.Та й сам він був не зовсім з того світу, що звався Яв. Люди називали ріку Дністер, а він вперто – Дунаєм. Як у пісні: "Тихо тече Дунай, тече, а ще тихше дівка косу чеше..." Або: "Не перейти Дунай-річку глибокую..." Або ще є така пісня "Червона ружа трояка", де жінка мовить до лихого мужа: " Лишу ти діти, діти ти лишу, а сама піду за Дунай". Часом люди самі не знають, про що співають, бо ніхто з них не був за Дунаєм.

Коли Матвій сів у човен, ріка здалась йому дуже широкою. Може, такою її робив плаский берег на тому боці, порослий зеленою травою.А що було далі, він не бачив, бо сонце сліпило очі.Тиха течія заколисала хлопця, бо ж цілу ніч він викопував і садив кущі шипшини, не знати навіщо.Прокинувся уже на березі й побачив, як до нього йде Пані з вінком на голові й очима, як у наполоханої сарни..З лицем білим як мармур,бровами, зрослими на переніссі. Уся така напружена, насторожена. "Це – сон", — подумав Матвій, продовжуючи йти до неї й вдихаючи запах квітів. Він бачив, що їй теж сниться цей сон, і що на правій руці вона має золоту каблучку,отже, має мужа. Його охопили відчай і щастя.Він знав, що не відпустить її.Мало просто дивитись на неї.Мусить торкнутися її.Без жодного слова. Бо слова змусять їх прокинутися, а, отже, отямитися і розбігтися.Бо те, чого вони хочуть, є смертним вироком для них.

Покірна й ласкава, вона тремтіла, коли Матвій взяв спершу її за одну руку, тоді за іншу, а далі обійняв, відчуваючи, що вона справжніша й живіша, ніж усі ті жінки, яких він торкався чи міг би торкатися увпродовж усього людського життя.І те, що сталось між ними, не можна описати словами.Таких слів не було тоді, й нема тепер, і хто знає, чи колись вони з’являться.Це було наче перехід однієї свідомості в іншу, злиття крові в один бурхливий потік, політ на запаморочливій висоті, тисячі образів, один прекрасніший за інший: міста, обличчя людей, краєвиди, квіти, дерева, море, зірки.І все це ніби музика. Вона не щезла, просто зупинилася, як зупиняється серце.

Хлопець побачив, що він лежить на білому пласкому камені, а човен Перевізника вже на середині Дунаю.

Знову під землею.

Згори капала вода, і були вони так глибоко під землею, що, здавалось, скоро цій землі настане кінець, й почнеться якесь інше небо.

— Се ще пусте, — мовив чоловік-олень, який теж почувався не дуже затишно в тісному коридорі, — нам треба буде перейти підземну ріку, а як не знаєш броду, легко можна втопитись.

— А тебе не болить голова від тієї штуки? – раптом спитав Боніфацій, задихаючись від вологих випарів і незрозумілого запаху чогось такого, що просочувалося крізь камінь, либонь із самого пекла.

— Гм, — буркнув чоловік-олень і не побажав відповісти на таке дурне питання

Люди, вони такі: спершу слабенькі, налякані, безпомічні, а як тільки їм попустиш – одразу починають рубати дерева, краяти землю залізом, і плодитися. Ну, плодитися, звісно, добра справа, але ж є і закон виживання. Хвора істота стає поживою для здорової, або харчем для дерев чи трави, а не нудить світом, вважаючи, що усі повинні з нею панькатися.

— А що робити з безсмертям душі? – спитав Івась, почувши його думки

— Для душі, — відказав поважно чоловік-олень, — навіть ліпше, коли вона покидає тіло. Їй немає різниці,чи тіло живе, чи мертве.

Тут і Боніфацій мусив своє сказати:

— Убивати гріх! Я кажу про людей.

— Хто б говорив! – обурився чоловік-олень. – Люди вбивають людей, а тоді сміють говорити про якийсь там гріх.А ті ваші лови!

Його аж пересмикнуло від огиди. А Івась мовив ущипливо:

— Але й ти один із нас, хоч з рогами. Поводиш себе як людина: вогонь розпалюєш, вариш їсти, шиєш одежу. Якби твої роги спиляти, міг би й до міста піти.

— Не треба, — раптом тихо мовив Боніфацій, поклавши руку хлопцеві на плече. – Недобрі слова кажеш.Я б усе віддав, аби мати крила й відлетіти туди, де мене ніхто не буде боятися. Ти ще малий і не знаєш, як чоловік мучиться на цьому світі й інших мучить.І ніхто не знає, доки так буде.

Чоловік-олень лише посміхнувся криво, таким дурним видалось йому це людське белькотання.

Невдовзі вони вийшли на берег невеликої підземної ріки.Вода в ній виблискувала, як вороняче крило.

— Як називається ця ріка? – спитав Боніфацій, бо люди ж усьому дають імена.

— Дунай, — відказав чоловік-олень. – Перейдемо, і на тому боці буде вже наше князівство.

— Як перейдемо? – здригнувся Боніфацій, уявивши, яка зимна тут вода. – Та тут глибоко. Я плавати не вмію.

— Дурне мовиш, чоловіче.Ти не знаєш, що то за ріка.Схоче – пропустить, а схоче – втопить. Мене це вже не стосується, а з вами як вийде.

Чоловік-олень спокійно увійшов у воду ріки й спершу напився.Вони не бачили, як він переходив, бо все вкрив туман.Білий туман над чорною водою. Боніфацій зрозумів, що пан-олень дав їм вибір, і пішов собі. Він трохи розгублено глянув на хлопчика, який зачаровано вдивлявся у туман, а потім сказав вередливо:

— Пити хочу.

Боніфацій озирнувся назад і побачив саму чорноту вузького проходу.

— Може, то мертва вода.

— Зараз побачимо.

Хлопчик витяг з-за пазухи квітку кульбаби, що вранці була жовтою й круглою як сонце. А тепер стулилась, і на прив’ялому стеблі хиталась смутна голівка.Серце в Боніфація стислось: який же короткий вік у квіточки. Ще й зірвали її. А малий опустив квітку у воду і та раптом щезла, ніби її щось вхопило.

Боніфацій відсахнувся.Тут почувся далекий дзвін, й з чорної ріки почали вистромлятись білі долоні, чоловічі, жіночі, дитячі.Вони утворили наче місток і Боніфацій з Івасем змогли перейти Дунай, не замочивши ніг.

За Дунаєм. Полудень.

Розкинувши руки навхрест, Матвій дивився у небо, по якому пропливали невеликі хмари, а коли небо очистилось, хлопець сів. Коло нього лежав перстень з кульбаби: квітка замість каменя, стебло замість обідка.У дитинстві він сплітав зі стебел кульбаби ланцюги.Називали цю рослину сліпаком через пекучий білий сік. Груба назва від грубих людей.Матвій натягнув перстень на мізинець і став чекати, що буде далі. З одного боку був Дунай, з іншого – рівнина, поросла травою.

Матвій не відчував нічого.Ні втоми, ні збудження, навіть відчаю. Гладив порфир, покришений вітрами, дощами і снігом, вибілений сонцем як полотно.Десь в глибині його самого почала народжуватись мелодія, тиха й погідна як дитячий сон.Він здивувався, бо був уже дорослим, мав доросле тіло, бажання і дорослі думки, і пізнав світ через жінку, що зникла, залишивши свій шлюбний перстень. Вона була ніби його жоною, сестрою і матір’ю одночасно.І зникла, забравши його душу, лишивши замість неї дитячу пісеньку.Однак Матвій не почував себе спустошеним, просто вибіленим, чистим, як цей камінь.

Тому він встав і пішов углиб безлюдної рівнини. І ті, кого він мав зустріти, не могли бути звичайними людьми. Вони не орали, не сіяли, не кували, не ткали полотно, не варили їсти. Усе скінчилось, як тільки він переплив Дунай.

Тут тільки музика лишала слід, гнучкий, звивистий і сріблястий. Сопілка, бубон. Проста мелодія, і таке просте, без прикрас небо, трава, трохи пагорбків, трохи видолинків.Звісно, він йшов слідом цієї музики, бо це ж вона позбавила його дому, батька, життя, яке він мав прожити серед людей, сварячись, мирячись, вбиваючи, руйнуючи, будуючи.Не він його таким придумав, а люди. Тепер вибору в нього не було, й добре, що не було: ні в злий бік, ні в добрий.

А далі Матвій наздогнав музикантів, тих самих, що вже зустрічав раніше,які змушували його грати на хлопських весіллях, дали спершу бубон, тоді сопілку, а тепер, либонь, дадуть скрипку.

Ні, тепер усе мало бути по-іншому. І музиканти змінились, а в Матвія на пальці сяяв перстень княгині.Музиканти дивились на перстень, а він на них. Обидва були молоді: один чорнявий, схожий на цигана, інший – здовгим білим волоссям.Вбрані по— старосвітськи в довгі плащі з каптурами, вузькі штани, заправлені і сап’янці.

— Дійшов? – сказав чорнявий, не то стверджуючи, не то питаючи, чи правда се, чи їм привиджується.

Другий зітхнув, вийняв з торби скрипку й подав Матвієві. Той не вагаючись прийняв її, бо знав, що тепер усе буде по-іншому, тепер його мусять прийняти до кумпанії. Він посміхнувся.

— Чого шкіришся? – гримнув чорнявий. – Ще не поставив нам могорича, а вже тішишся. І грати на скрипці не вмієш.

— Навчуся, — відказав мирно Матвій.

— Ти навіть тримати її не вмієш.

— Годі тобі, ми теж не вродились музикантами, — озвався білий, і Матвій помітив, що у нього сумирні сиві очі, а одна повіка чогось сіпається.