Повія - Мирний

Коли во­на прий­шла до пам'ятi, без­ди­хан­на Прiська лежа­ла пе­ред нею, вит­рi­щив­ши свої мут­нi хо­лод­нi очi.

Одарка мер­щiй ски­ну­ла пла­ток з пле­чей i зак­ри­ла ним ли­це ста­рої.

- А що? - зно­ву спи­тав­ся Кар­по, як во­на вер­ну­лась додо­му.

- Умерла… - по­ну­ро од­ка­за­ла Одар­ка. Кар­по вит­рi­щив­ся.

- Що ти ка­жеш? - гук­нув вiн, ду­ма­ючи - чи то вчу­лось так йо­му, чи справ­дi Одар­ка те ска­за­ла.

- Умерла, ка­жу.

Карпо пох­ню­пив­ся, роз­вiв ру­ки.

- Умерла… - шеп­тав вiн. - От то­бi й знай! Умер­ла… Та­ки дiж­да­лась сво­го… Так ти ка­жеш - умер­ла?.. Хм… Що ж те­пер ро­би­ти?

- Що ро­би­ти? За людьми iти та хо­вать… Оте й ро­би­ти!

- За людьми? Хм… Хто ж пi­де?

- Та вже ж хто пос­лу­ха, той i пi­де, а не пi­де… - по­ча­ла Ода­р­ка та й не скiн­чи­ла.

- Ну, а як не пi­де, то що то­дi? - спи­тав­ся Кар­по.

- Як що? Не ле­жа­ти ж їй, по­ки й зот­лiє!

- Я знаю, що не ле­жа­ти, та хто бу­де хо­ва­ти? На якi доста­т­ки? Одар­ка мов­ча­ла, мов­чав i Кар­по.

- Треба б спер­шу у во­лость за­яви­ти, - неш­вид­ко по­чав вiн зно­ву. - Хай там, як зна­ють… Так… Пi­ти до во­лос­тi, пi­ти… Тре­ба пi­ти, - роз­мов­ляв Кар­по там з со­бою, туп­цю­ючи по ха­тi.

- То йди ско­рi­ше, бо смер­кає, - жур­ли­во од­ка­за­ла Одар­ка, сi­да­ючи на по­лу й пiд­пи­ра­ючи ру­кою що­ку.

Карпо пi­шов. Одар­ка си­дi­ла смут­на-не­ве­се­ла, ди­ви­ла­ся бу­цiм со­бi пiд но­ги, а справ­дi - нi­ку­ди не ди­ви­ла­ся: уп'яла очi в од­ну то­чеч­ку та й не зво­рух­не ни­ми, мов ска­ме­нi­ла… Дiт­во­ра, за­чув­ши роз­мо­ву ма­те­рi з ба­тi ком, за­тих­ла, бояз­ко пог­ля­да­ючи на ма­тiр.

- Умерля, - ти­хо-ти­хо про­шеп­та­ла Оленка, по­вер­та­ючись до бра­та. - Хто умер­ля?

- Цить… Бач, ма­ту­ся жу­ряться, - відка­зав той сест­рi, i зно­ву обоє по­мовк­ли.

Дедалi все бiльше смер­ка­ло­ся. Ти­ха тiнь тем­ної но­чi пiд­нiмала своє чор­не кри­ло i розп­рос­то­рю­ва­ла усю­ди темно­ту. Над­во­рi ще но­си­ло­ся жов­те за­ре­во згас­ло­го сон­ця, а в ха­тi бу­ло зов­сiм тем­но. Одар­ка си­дi­ла в тi­ii тем­но­тi; важ­кi дум­ки мо­ро­чи­ли їй го­ло­ву… "Ота­ке ской­ся! I по­хо­ва­ти нi­ко­му, i по­хо­ва­ти нi на що… Хоч би пе­ре­ка­за­ти Хрис­тi… Ку­ди ж пе­ре­ка­жеш? До во­на те­пер? Мо­же, вже за та­ки­ми за­порами, що i чут-ка не дiй­де до неї. Гос­по­ди! От смерть, - не дай її нi­ко­му та­кої! Кра­ще пiд но­жем роз­би­ша­ки спусти­ти ду­шу… Най­дуть лю­ди, най­дуться жа­лiс­лив­цi - i похо­ва­ют­ь як слiд… А тут? Усi, на­че вiд на­пас­тi, одсторони­лись. А чим во­на вин­на? Доч­ка вин­на, а ма­ти - ка­рай­ся… Ще хоч би дос­тат­ки якi-не­будь, а то ж - злид­нi злид­ня­ми!.. Лю­ди не схо­чуть ями ко­па­ти, пiп не схо­че да­ром хо­ва­ти… хоч не по­хо­ва­на тлiй!.." I Одар­ка здриг­ну­ла.

- Отак же! - увi­хо­дя­чи в ха­ту, ска­зав Кар­по. - 3 во­лос­тi за­раз на­ряд бу­де. Не мож­на й хо­ва­ти…

- Чому? - ди­ву­ючись, спи­та­ла Одар­ка.

- Та бач же - все те гас­пидське дi­ло… Стар­ши­на ка­же: мо­же, во­на са­ма на се­бе ру­ки на­ло­жи­ла. Тре­ба пи­са­ти ста­но­во­м­у. По­ти ста­но­вий не ска­же, нi­яко­го ла­ду не бу­де.

- Близький свiт - до ста­но­во­го! Трид­цять верс­тов - нема­ла путь! Днiв три прой­де, по­ти до йо­го та вiд йо­го.

- Хоч би й тиж­день - все їдно!

Одарка тiльки здвиг­ну­ла пле­чи­ма, ус­та­ла i по­ча­ла свiти­ти свiт­ло. Як ча­сом чу­же ли­хо не тяж­ко одк­ли­кається на ду­шi, та свої кло­по­ти ближ­че. Заклопо­та­ла­ся й Одар­ка, зас­вi­тив­ши свiт­ло… Нiч над­во­рi: дi­ти ку­ня­ють, а во­на ще й ве­че­рi не ва­ри­ла. Хут­ко мет­ну­ла­ся Одар­ка сю­ди-ту­ди i за топ­ли­вом, i за бо­рош­ном.

- Пождiть тро­хи, дi­точ­ки, я за­раз га­лу­ше­чок зва­рю, - ки­да­ється до сон­них дi­тей.

- Мамо! - обiз­ва­ла­ся Олен­ка, див­ля­чись, що за кло­по­том ма­тiр­не ли­це тро­хи про­яс­ни­ло­ся.

- А що, доч­ко?

- Ти ка­за­ла: умер­ла… Хто умер­ла?

- А ти не знаєш хто? Ба­бу­ся вмер­ла.

- Ба-бу-у-у-ся, - зди­ву­вав­ся Ми­кол­ка.

- То оце й не бу­де ба­бу­сi… Ба­бу­сю в яму - бах! - ка­же Оле­н­ка, по­ка­зу­ючи ку­ла­чям, як бу­дуть бу­ха­ти ба­бу­сю в яму.

- Бух! - од­ка­за­ла, гiр­ко ус­мiх­нув­шись, Одар­ка. - Дов­го ще, по­ки бу­де "бух", - до­да­ла, за­мi­шу­ючи га­луш­ки в ма­кiт­рi.

- Бухкай же ско­рi­ше ве­че­рю, - ска­зав Кар­по, - а я пi­ду до­вi­да­юсь, що там ро­биться, - i нап­ря­мив­ся з ха­ти.

Одарка тiльки то­дi зга­да­ла, що во­на без плат­ка.

- Карпе! Чув? - гук­ну­ла во­на з сi­ней над­вiр.

- Агов? - обiз­вав­ся той.

- Не за­будь узя­ти там плат­ка.

- Якого?

- Мого. Тре­ба ж бу­ло чимсь зак­ри­ти очi.

- Добре, - ска­зав Кар­по.

Одарка вер­ну­ла­ся до ро­бо­ти. Дiт­во­ра си­дi­ла в кут­ку на по­лу i ди­ви­ла­ся, як ма­ти кру­ти­ла­ся, їй справ­дi бу­ло скрут­но. Вог­ка кiст­ри­ця бiльше лу­ща­ла, нiж го­рi­ла, i, щоб пiд­держувати во­гонь, Одар­ка раз по раз бi­га­ла до пе­чi пiд­ки­дат­и су­хої со­ло­ми. Оце спа­лах­не вi­хоть - яс­ний свiт про­бi­жить по ха­тi, заг­рає на чор­них шиб­ках вi­кон, ос­вi­те затурб­овану го­ло­ву Одар­ки, од­ки­не вiд неї дов­гу-пре­дов­гу тiнь на стi­ну, хо­де-бi­гає та тiнь, по­ки Одар­ка ути­рає га­луш­ки; а зго­рить со­ло­ма, згас­не свiт­ло - i тiнь Одар­чи­на ку­дись зни­к­не, i са­ма во­на пок­риється тем­но­тою… Одар­ка зно­ву бi­жить до пе­чi, пiд­ки­дає но­вий вер­чик… Зно­ву свiт осiяє, зно­ву Одар­ка пос­пi­ша до ма­кор­те­та, зно­ву пос­тать її ко­ли­ш­еться, i чор­на тiнь бi­гає по стi­нi.

- Дивись, ди­вись… Он ма­ми­на ру­ка… Он - го­ло­ва… нiс, - ка­же Ми­кол­ка до Олен­ки, ука­зу­ючи пальцем на стi­ну.

Та гля­ну­ла - i обоє за­ре­го­та­ли­ся: та­кою їм зда­ла­ся чуд­ною бi­га­ни­на тiї тi­нi по ха­тi. Одар­ка ра­да, що хоч тим дi­твора за­ба­ви­ла­ся; од­но знає - пос­пi­шає з ве­че­рею…

Аж ось i ве­че­ря пос­пi­ла. I да­ва­ти б - Кар­па не­має. Що там йо­го до­дер­жує?

- Посидьте, дi­точ­ки, тро­хи… Я за­раз батька пок­ли­чу, - ска­за­ла во­на, юрк­нув­ши з ха­ти.

У При­ти­чи­нiй ха­тi лед­ве тлiє не­ве­лич­кий ка­га­нець на ко­ми­нi, ки­да­ючи з-пiд сте­лi жов­ту­ва­тий свiт. Уго­рi ще сяк-так ос­вi­чує вiн сум­ну осе­лю, а з до­лiв­ки встає чор­ний мо­рок i пiд­нi­мається вго­ру. Прiсьчин труп, прик­рит­тi Одар­чиним чор­ним плат­ком, не­на­че ку­па зот­лi­лої со­ло­ми, чор­нiється на по­лу. Ко­ли-не-ко­ли упа­де на йо­го блi­да смужеч­ка свi­ту, про­бi­жить по вер­ху, мов во­рух­не плат­ком, i - зля­кана - стри­бає уго­ру… На ла­вi пiд стi­ною си­дять Панько, Ки­ри­ло, Кар­по - нi­мi-мов­чаз­нi, не­мов до стi­ни при­битi.

- А що тут у вас - бла­го­по­луш­но? - ус­ту­па­ючи в ха­ту в ша­п­цi i з люлькою в зу­бах, пи­тається Грицько.

- Що ж би тут?.. Он мерт­ва ле­жить, - од­ка­зав Панько, ткнув­ши пальцем її а пiл.

Грицько, пус­ка­ючи з ро­та дим, по­вер­нув­ся, гля­нув.

Нiчого. Ще бiльше зас­му­че­на вер­ну­ла­ся во­на до­до­му, да­ла ве­че­ря­ти дi­тям, а са­ма й не при­тор­ка­ла­ся