Князь Ігор - Малик Володимир

Коли б Любава могла тебе увидіти, то була б теж щаслива! Бо ти її врятував! Ти повернув її з того світу!

Ігор з подивом спостерігав цю незвичайну зустріч. І навіть відчув якийсь порух ревності. Чомусь думалося, що своє серце Славута цілковито і назавжди віддав йому одному, а виходить — він любить багатьох, і його люблять усі, хто знає його. Чим же старий прихиляє до себе людей? Піснею? Правдою? Добротою?

Князеві підвели іншого коня — Воронця. Він узяв повід, поклав руку на сідло, але тут до нього підступив Славута.

— Княже, тебе не стривожила недобра прикмета? Ти твердо намірився продовжувати путь? — спитав тихо, щоб чув один князь. — А може...

— Ні, учителю! — аж вигукнув Ігор. — Дон мене кличе! Великий Дон! Там моя слава! Там шлях до града Тмутороканя, яким володіли мої предки.

І він легко злетів у сідло...

На дев’ятий день путі, у середу, першого травня, в післяобідню пору, Ігорів полк досягнув Малого Дінця[65]. Сторожа розвідала зручний брід і вела військо на переправу.

Ігор з князями, боярами і воєводами стояв на пригірку, звідки було видно і тих воїв, що вже спускалися в долину, до річки, і тих, що ще тільки підходили з глибини степу.

День був безхмарний, жаркий, як і всі попередні дні. Стомлені і спечені палючим сонцем, припорошені дорожньою пилюкою вої зраділи, уздрівши річку. Нарешті можна і коней напоїти, і самим освіжитися! А може, князь звелить і на спочив стати? Та усміх на їхніх обличчях здався Ігореві неясним, неприродним, ніби воїв прикрила якась тьмянобагрова, з зеленкуватим відблиском тінь, ніби на них падав відсвіт далекої нічної пожежі. Спочатку він не надав цьому значення, та щодалі тінь згущалась, а вої вкрилися якоюсь імлисто-кривавою пітьмою. Почали то тут, то там іржати коні.

Невже збирається на грозу? Так ніде ж ні хмаринки!

І тут несподівано для всіх, а передусім для князя, зі строю вирвався підстаркуватий бородатий вершник і, показуючи вгору списом, заволав:

— Княже, поглянь на сонце! На преславного золотого Дажбога! Що з ним сталося? Його затуляє якась нечиста сила! На його ясний божественний лик насувається чорний змій! Він хоче поглинути наше денне світило! О, ми, нещасні Дажбожі онуки, велика біда гряде на Руську землю! Що робити нам, княже?

І князь Ігор, і Ждан, що відтепер мав постійно перебувати поблизу князя, у вершникові миттю впізнали путивльського коваля Будила. В ковалевих очах світився жах.

— Який змій? Яка біда? Звідки ти взяв це, Будило? — спитав Ігор.

— Та на сонце подивись, княже! На сонце! Воно зникає! Це грізне знамення, що всім нам віщує біду!

Ігор увесь час, поки вої спускалися в долину, стояв спиною до сонця. Тепер же, після Будилових слів, повернувся до нього лицем — і остовпів. У грудях похололо, язик затерп. Будило не брехав: на сонце справді насувався чорний круг, схожий на голову змія. З нього виривалися зеленкуваті полум’яні роги. Той круг закривав уже всю верхню частину сонця, і лише нижній його пруг, схожий на серп місяцямолодика, ще світився, як і раніш, своїм гарячежовтим природним промінням.

Князеві на кілька хвилин відібрало мову. Мов заворожений, дивився він на сонце і не міг відірвати від нього очей. Бояри і воєводи були приголомшені теж.

— Славуто, що це? — нарешті видавив із себе Ігор.

— Знамення! — голос боярина затремтів, зазвучав хрипко. — Знамення, що застерігає нас від біди і лиха великого!

Ігор поглянув на військо, що зупинилося в бентезі і замішанні, — і не побачив його. Усі вої були тьмою від нього прикриті! Ні лиць, ні зброї, ні коней не видно! Чи то сонце зовсім погасло, чи останні його промені осліпили йому очі?

— Славуто, я осліп! — гукнув у тривозі.

— Ні, княже, ти не осліп, то ти довго дивився на сонце. Зараз це пройде! — заспокоїв його боярин.

За хвилину Ігор прозрів. Знову з’явилося і військо, і небо, і високе дерево на тому боці річки. З нього пролунав пронизливий свист. То половецький див-дозорець подав землі чужій, незнаємій сигнал тривоги, потім упав з гілляки на коня і щодуху помчав на схід.

А що творилося в степу! Злякано кигикали зегзиці[66], б’ючись грудьми об срібні плеса ріки, на протилежному березі промчало стадо нажаханих турів — аж земля загула під їхніми важкими ногами, заклекотали орли у високості, дихнуло з далини вітром, ніби перед грозою, і погнало по молодій ковилі незвичні для ока червонясті хвилі. Коні іржали, били копитами, і вої в сум’ятті і розпачі кричали, зводили до неба руки, молилися.

А сонце зменшувалося і зменшувалося. Залишався лише вузький пруг, як серп місяця.

Молоді князі, бояри і воєводи стояли пригнічені, налякані, розгублені.

— Чи видите? — спитав Ігор. — Що означає знамення се?

Всі мовчали. Хіба не ясно? Знамення на горе! А Славута сказав:

— Княже, не на добро єсть знамення се! Не на добро! Ігор похилив голову. Тривога і розпач холодили йому серце. Що робити? Що сказати боярам та дружині? Повернути полки назад? Не зустрівшись з половцями? Який же сором буде йому! Як же після цього дивитися князям і людям у вічі!

Він похитав головою, і цей порух усі розцінили як знак, що в Ігоревій душі боролися два почуття: страху перед грізним знаменням і сорому, що пектиме його до самої смерті, якщо він, зганьблений, без бою повернеться з походу.

Славута підступив ближче, промовив стиха, і голос його затремтів:

— Княже, знамення грізне, і я боюся за тебе...

— Не слід боятися, учителю, — похмуро відповів Ігор. — На війні всі ризикують однаково: і князь, і рядовий воїн.

— Ти, мабуть, не знаєш, Ігорю, що це знамення торкається передусім тебе...

— Мене? Чому?

— Бачиш, я не казав тобі раніш, а тепер скажу: над усім родом Ольговичів чомусь тяжіє лиха доля, пов’язана з цим знаменням. Я прослідкував в літописах за сто років твій родовід — з тисяча сімдесят шостого по тисяча сто сімдесят шостий — і виявив, що за цей час відбулося дванадцять подібних знамень і в ті ж роки, перед знаменням чи зразу після нього, померло тринадцять Ольговичів... Невже ти хочеш стати ще одною жертвою?.. Чотирнадцятою!.. Ігорю, сину мій, вернися додому! Ніякий це не сором! Тебе зупиняє сама рука долі!.. Ромейські, гішпанські, франкські та чеські астрологи вважають, що долями людськими, зокрема долями володарів, розпоряджаються зорі. А долями Ольговичів, як бачиш, вершить само сонце. Ні, нехтувати цим знаменням не слід, Ігорю! Бо це рука самого Дажбога!

— Вернімося, княже! — підступив і тисяцький Рагуїл. — Усе військо в тривозі! Поглянь, в якому сум’ятті і молоді вої, і старі мужі! В наші серця закрався страх, се Боже знамення не на добро єсть нам! Вернімося, княже!

Загули глухо бояри і воєводи:

— Вертаймося, княже! Перст Божий застерігає нас! Вертаймося, щоб не було нам лиха!

Ігор довго сидів на Воронці мовчазний, заглиблений у важкі думи. І всім, хто зараз бачив князя зблизька, здалося, що він постарів на добрих десять літ. Різкі тіні — чи від того, що сонце пригасло, — упали на його лице і зробили його якимось чужим, суворим, потемнілим, чи то був п’ятдесятилітній муж, хоча князеві щойно виповнився тридцять четвертий рік і він, по суті, був ще зовсім молодим чоловіком.

У війську почулися спочатку несміливі, а потім усе дужчі й дужчі голоси, в яких забриніла ледь уловима радість.

Ігор підняв голову і стрепенувся, мов скидав з себе важкий тягар. Сонце почало прояснюватися, згонити зі свого ясного обличчя темну облуду! Ще тільки невеличкий його пруг був закритий круглою заслонкою, та й він помітно зменшувався.

Із Ігоревих грудей вирвалося радісне зітхання. Він почекав, поки сонце очистилося зовсім, а потім натягнув поводи, підвівся на стременах і голосно, на все поле, де згромадилося військо, промовив:

— Браття і дружино! Таємниць Божих ніхто не знає! Бог — творець і знаменням, і вьому світові своєму! Ми ж потім побачимо, що нам Бог дасть — добро чи зло... Ви ось наполягаєте, щоб я повертав військо назад. А я не можу повернути його і йти додому! Не можу! На Осколі мене чекатиме брат мій Всеволод з дружиною. Що ж з ним станеться, якщо ми не прийдемо? Невже залишимо його на поталу ворогові? Ні, я цього не зроблю, хоча б усі знамення світу стали на моєму шляху!.. Хочу копіє надломити конець поля Половецького, з вами, русичі, хочу голову свою зложити або ж іспити шоломом Дону!..

Він промовляв натхненно, голосно, і його палкі слова розносилися довкіл, долітали аж до останніх копій, наповнювали серця мужністю, підносили дух, підбадьорили воїв, змусили їх підтягнутися після знічення, приниження і душевного розладу, підняти голови і, потрясаючи списами, прокричати славу своєму молодому войовничому вождеві.

— Слава Ігореві! Слава князеві нашому!

А він в цю хвилину був прекрасний — Ігор! Гарцював по високому пригірку на вороному коні, ніби й не було щойно відшумілого лихого знамення, і його легкий червоний плащ майорів за плечима на вітрі, мов знамено. Золотий шолом блищав, як сонце, очі сяяли молодецтвом, а міцна рука вирвала з піхов меча і показала ним на схід, за Малий Донець, туди, де в землі незнаній плинув великий синій Дон[67]

— Уперед, браття! До великого Дону!

Військо пішло на переправу, і не було серед воїв жодного, хто б ремствував, огинався чи непомітно шуснув у кущі, мов останній боягуз.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

1

Ігор тільки зовні здавався спокійним і впевненим у собі. Насправді ж у його серці бушувало сум’яття, а голова тріщала від тривожних думок і передчуттів. Він розумів, що без бою з половцями, бодай без короткої зустрічі з якою-небудь, хай і невеликою, ордою, без перемоги над нею повертатися з півдороги додому — смерті подібно. Вся Русь насміхатиметься з нього! А більше всього на світі боявся він насмішки, зневаги. Його самолюбна душа не винесла б такого безчестя! Душа гордого Ольговича! Ні, краще смерть, ніж зневага! Смерть у бою, на людях — красна!

Разом з тим його глибоко вразили суворі застереження долі — спочатку кінь під ним підбився, а потім Бог явив небесне знамення, що було, як засвідчив Славута, пророчим і фатальним для його роду.

Йому загрожує явна небезпека! Смерть? Полон?

Що ж, він воїн і давно звик до думки, що одного разу шабля або стріла, бойова сокира чи спис можуть не оминути його, як і він не може оминути своєї долі!

Тривожні думки й сумніви тіснилися в Ігоревій голові і сповнювали серце гризотою.