Князь Ігор - Малик Володимир

Славута тихо промовив:

— Ігорю, а може, відмовишся від походу? Адже нема тієї сили, на яку ти розраховував. Зате коли долучиш свої полки до Святославових, то буде неабияка поміч князям київським, а половцям — страх великий!

Ігор розсердився.

— Ти знову за своє, боярине! Мабуть, і наздоганяв мене для того, щоб при слушній нагоді завернути мою рать назад? Так знай же — ніщо не змусить мене повернутися безславно! Похід відбудеться, хоч би всі сили, земні і небесні, ополчилися проти мене!

Славута замовк. Видно, не переконати йому Ігоря! Що ж, хай іде! Іноді з меншими силами князі ходили і поверталися зі звитягою. Сонце схилилося до небосхилу. З лугів потягнуло прохолодою. Ігор накинув княгині на плечі теплу вовняну хустку і почав спускатися вниз.

Настав погідний зоряний вечір. Путивль довго не лягав спати: у таборі, де спинилося на нічліг Ігореве військо, горіли вогні, форкали коні, перекликалася сторожа, по хатинах та хижках чулися людські голоси, в садках шепотілися дівчата зі своїми коханими, що вранці вирушали в похід, витьохкували у левадах солов’ї.

А в князівських палатах, у заклечаній зеленим гіллям гридниці, князь Володимир пригощав прощальною учтою князя, княгиню і воєвод.

Не поскупився юний князь! На олив’яних та череп’яних блюдах, на срібних та дерев’яних мисках лежали гори смаженої риби та птиці, свинини та яловичини, вепрятини та оленятини, житнього та пшеничного хліба. Поміж ними стояли широкі чаші з огірками, капустою та клюквою. В макітерках мліли в сметані гарячі, з печі, налисники з сиром, в ринках вивершувалися пухкі золотисті пампушки, перемащені олією з товченим часником, а над усім цим здіймалися високі глечики, жбани та барильця із солодким грушевим узваром, хмільним медом, холодним пивом та свіжим березовим соком.

Прославляли князя Ігоря, княгиню Євфросинію, князя Володимира Ігоревича. Прославляли воєвод та військо.

Бажали один одному удачі в поході — перемоги над поганими.

Гридниця шуміла, веселилася, співала. Ріжечники та гуслярі вдарили танець, їм завторували бубни. З-за столу вискочив Янь Рагуїлович, колесом пішов по соснових дошках підлоги, вибиваючи підкованими закаблуками такі дрібушечки, що пилюка здіймалася стовпом, розмахував руками, прицмокував язиком, висвистував, сам собі приспівував:

Ой цур та ще й пек

з його бідищем!

Ой бив мене муж

та й від бочки днищем!

Ой бив, волочив,

у грязюці намочив.

"Лежи тут, лежи тут,

поки піду найду прут!"

Поки прута найшов,

то й одсердився,

наді мною, молодою,

змилосердився!

Всі плескали в долоні, заохочували його до танцю, а він високо ніс кучеряву голову, прижмурював свої гарні очі, блискав білими зубами і, похитуючи стегнами та плечима, приказував далі:

Ой кріп, та ромен, ще й петрушечка...

Кучерявий Іван — моя душечка!

Кучерявий Іван на капусту орав,

а мене, молоду, поганяти найняв.

Ой Іване, мій Яне,

моє серденько в’яне!

Ой чи в’яне чи не в’яне —

поцілуй мене, Яне!

Він танцював би й далі, та Рагуїл махнув ріжечникам, щоб перестали дудніти, а на сина нагримав:

— Досить тобі, баламуте! Здійняв пилюку — аж дух забиває! Ти не один тут — дай людям повеселитися та поспівати! Серед нас же є соловей Славута. Дозволь його послухати! Та й князюшко наш з княгинею можуть закаблуки відірвати в танці не гірше за тебе...

Витираючи з чола рясний піт, Янь востаннє тупнув ногою і сів на лаву. А кругом загукали:

— Княже, до танцю! Княгине, удар закаблуками! Ярославна глянула на Ігоря, повела бровою, ніби запитала: як? Ігор розвів руками, поморщився.

— Друзі мої, Янь тут стрибав гарно. Чи й стрибне хто вище! Та що личить Яневі, те, мабуть, не личить князеві!

— Личить! Личить! Танець кожному личить! — загули довкола.

Ігор стенув плечима і подав княгині руку. Вони вийшли з-за столу — і музики почали тихо, плавно, урочисто пісню про гридня. Князь із княгинею закружляли у нешвидкому спокійному танці.

І тут раптом до музик долучився тихий голос Володимира Ярославича:

Понад долом, долом

та й пшениченька з льоном,

а попід горою —

комиш із травою.

Ой там гридень ходить —

коня в руках водить,

траву прогортає —

водиці шукає...

Всі завмерли, охоплені чаром пісні, музики і танцю, забули про все і дивилися, як танцюють князь із княгинею.

Гарна це була пара! Ігор, міцний, ставний, кароокий, з густим рум’янцем на загорілому лиці, тримав Ярославну за стан і невідривно заглядав у її великі голубі очі. А вона, у білому платті з широкими рукавами, поклала йому руки на плечі, злегка схилила голову набік, так що руса коса упала їй на груди, і, ніби лебідка, пливла поперед нього, теж не відриваючи погляду від свого лада.

Були вони задумані, сумні: прощалися перед далекою і небезпечною дорогою, що завтра вранці чекала князя і його воїв. Чи ж повернеться він до неї? Чи зустрінуться вони знову?

Довго у Володимировій гридниці стояв гамір, лунали пісні, велися неквапливі бесіди, довго ще гості пили, їли і знову пили, аж поки Ігор не прикрив рукою свого келиха, коли чашник хотів наповнити його. Ніхто цього не помітив, крім Славути. Старий співець недарма все життя провів поряд з князями — добре вивчив кожен князівський рух, кожен погляд. І тепер відразу зрозумів, що Ігор хоче припинити, закінчити учту, бо і він стомився, і княгиня стомилася, і юний князь Володимир сидів зморений, засмучений. Тому відклав набік гуслі і, підвівшись, сказав:

— Братіє, пора і честь знати! Складемо князеві Володимиру щиру дяку за хліб та сіль, за мед та пиво, за втіху і веселощі та на прощання заспіваємо йому пісню.

І він широко розкинув руки, запрошуючи всіх приєднатися до його голосу:

Ой місяцю-князю,

чого зажурився,

чого засмутився?

Чи орда напала та полон забрала,

чи кінь притомився,

чи кінь притомився?

Орда не напала й полону не брала,

і кінь не стомився, —

я в чистому полі,

у чистому полі

з дівчиною стрівся,

з дівчиною стрівся...

Всі підвелися, і грім дужих голосів здвигнув стіни, сколихнув стелю, вирвався крізь розчинені двері на волю і гучною луною покотився з гори на широку долину Сейму:

Я в чистому полі,

у чистому полі

з дівчиною стрівся,

з дівчиною стрівся...

Юний Володимир стояв зніяковілий і щасливий. Це він місяць-князь! Це ж про нього співають! Чи ж відчував він, чи ж відав, якою пророчою стане для нього ця прекрасна Славутина пісня?

2

Тривожним і сумним був прощальний вечір у Вербівці. Всі чоловіки й парубки, що могли носити зброю, йшли до княжого війська. Оскільки дорога на схід, у Половецький степ, вела мимо села, воєвода дозволив їм переночувати сю ніч дома, а рано-вранці гуртом ждати на шляху князів — Ігоря та Володимира.

Ждан домовився з братом Іваном провести цей вечір разом. Як посутеніло, пішли до нього. З собою мати та Любава взяли смажену дрохву, що напередодні потрапила у поставлене Жданом сильце, десяток житніх пиріжків з сушеними грибами та глечик хмільного, перебродженого березового соку.

Варя теж приготувала на стіл усе, що мала. Довга зима з’їла запаси, тому й тут було негусто: якийсь темний глевкий корж, банячок рибної юшки, миска гречаної лемішки та глек узвару з кислиць, груш та калини. Але й цього було немало!

Коли сіли до столу, Іван, як старший і господар хати, поналивав у кухлики березового соку, а в горнятко насипав кілька ложок лемішки і поставив на покуть — домовикам.

Перехрестивши стіл і наїдки на ньому, сказав:

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!.. Щоб усім нам зібратися знову після походу та відгуляти ваше, Ждане і Любаво, весілля! А то — як же воно? Вже й поминки відбули по Любавиному дідусеві, і всі пости минули, а ви все того... Ждете... Вже й сусіди питають коли ж.

Ждан сумно усміхнувся.

— Ото кому нетерпець!.. Повернуся з походу — поберемося... Недовго зосталося!.. Правда, Любаво?

Дівчина зашарілася. На очі її навернулися сльози. Їй стало страшно від однієї думки, що Ждан не повернеться. Де ж їй тоді подітися? До кого прихилитися?

— Правда, Жданку, — промовила тихо. — Я так виглядатиму тебе! Повертайся скоріше! Бо без тебе...

В її останніх словах прозвучала така болюча туга, що Ждан аж похолов. А якщо він не повернеться? Що вона робитиме тут, у Вербівці, серед чужих їй людей?

Мабуть, усі відчули те ж саме, і за столом на якийсь час запанувала гнітюча тиша. Потім гуртом заповзялися біля страви.

Малий Жданко, швидко наївшись, почав пустувати: то шурне Настуню ложкою під бочок — та аж зареве, то потягне кота за хвіст — і той дико заверещить на всю хату, то рогачем шаргоне під піч, де в старому решеті сиділа квочка...

— Ось як візьму деркача! — гримнула на нього мати і пацнула долонею по спині.

Жданко запхикав, спідлоба поглядаючи на дорослих і щиро не розуміючи, чого мама сердиться. Потім пригорнувся до стрия.

Ждан приголубив хлопця, посадив собі на коліна.

— Не треба пустувати, Жданку, бо почує злий баба-ага[62] — забере тебе в шкіряну торбу і повезе за тридев’ять земель... Аж у Половеччину!

Оченята у малого заблищали: запахло цікавою казочкою, яких так багато знав стрий.

— А хто така Баба Яга? — запитав хлопчина, відразу переінакшивши незрозуміле йому слово "баба-ага" на зрозумілішу Бабу Ягу.

— Не Баба Яга, а баба-ага, — поправив його Ждан, усміхнувшись з вигадки хлопця.

— Лозкази, стлийку, лозкази казоцку про Бабу Ягу! — заблагав Жданко.

— Це не казочка, а билиця, те, що було насправді, — пояснив Ждан. — Послухай... Була колись у мене та у твого тата сестриця Настя... Настуня... Така гарна була, розумна, метка, але неслухняна. Все норовила мене або твого тата, своїх братиків, дубчиком хльоснути, за чуба скубнути, кота за хвіст потягти чи, як ти, квочку з кубла зігнати. От і догралася!.. Одного разу налетів на наше село старий баба-ага, хан половецький, з ордою, багатьох побив, село спалив, а мене, твою бабусю Якилину і дідуся, а також Настуню пов’язав і потягнув у Половеччину. Ми з дідусем утекли, і дідусь по дорозі помер, бабусю я визволив, а сестриця Настя, твоя тета, і досі десь знемагає на чужині. Не відпускає її баба-ага... Такий клятий!

— Баба Яга — костяна нога! Баба Яга — костяна нога! — вигукнув Жданко і погрозив кулачком далекому, страшному ворогові, а потім підвів оченята на Ждана. — А ти, стрию, убий Бабу Ягу, визволь тету Настуню! Щоб не мучилася! Підеш? Поборешся з нею?

— Піду, Жданку, піду! Визволю сестрицю!

Догоріла лучина в челюстях печі, вечеря закінчилася — пора на спочин.