Князь Ігор - Малик Володимир
Їхні радісно-закличні мідні голоси полинули з високих валів фортеці далеко навкіл — на посад, що розкинувся на горі, на Поділ та розлогі яруги, де серед гущавини дерев тулилися халупи бондарів, стельмахів, шорників, ковалів, кожум’яків, зброярів, щитників, за Десну — на широкі луги і темні бори, на сріблясті заводі та озера, на весь зелений весняний світ, що милувався собою і своєю красою у потоках ранкового сонячного проміння.
Всі мешканці города і околиць зібралися біля собору Успення Божої Матері та на дорозі, що вела з фортеці до нього.
Був тихий теплий ранок. Над Подолом кружляли голуби, а у високості, у синьому безхмарному небі, шугали бистрокрилі соколи.
Дзвонили в усі дзвони.
Ворота фортеці були відчинені, міст опущений. Молодша дружина Ігоря вишикувалася у фортеці, на майдані перед собором Святого Миколая, і вельми тучні, застояні за зиму коні нетерпляче переступали з ноги на ногу. Виблисували начищені крицеві шоломи гриднів, колихалися над ними золотисті полотнища князівських корогв та вузькі трикутнички барвистих прапорців, прикріплених до списів, сяяла міддю та бронзою кінська збруя. Багрянцем осінніх гаїв та лісів горіли проти сонця черлені щити.
Перед хоругвою, поклавши на груди широку чорну бороду, сидів на спокійному ситому коні боярин Рагуїл, поряд з ним, хизуючись дорогим убранням та не менш дорогою зброєю, гарцював на нетерплячому огирі, як завжди, щасливий, усміхнений золотоволосий Янь.
На паперті собору чекав виходу князя з хрестом у руці старенький отець Ісидор.
Нарешті важкі, оковані залізними шпугами двері князівської палати розчинилися, і з них вийшов князь Ігор у похідному військовому обладунку, княгиня Ярославна з дітьми та боярин Славута. Вони перейшли двір і стали перед собором на простелений барвистий килимок. Отець Ісидор відправив короткий напутній молебень, дав князеві і княгині поцілувати хреста. Потім провів княгиню з дітьми до критого візка, там попрощався зі Славутою.
— Не журися, учителю, повернемося з перемогою!
— Щасливо, щасливо! — Славута поцілував князя і княгиню, підняв руку, благословляючи від’їжджаючих. Та погляд його був сумний, — чи то йому не хотілося залишатися, коли всі вирушають у похід, чи гризло якесь передчуття, якого він не міг ні висловити, ні пояснити.
Ігор скочив у сідло і став попереду дружини.
— В добру путь!
— В добру путь! В добру путь! — відгукнулися ті, хто залишався.
Знову затрубили труби, і дружина рушила.
На горі, перед Успенським собором, на князя чекали два стяги старшої дружини, а на паперті — весь клір на чолі з самим єпископом. Довкола товпилися сотні людей: провожали на війну, бо з кожної сім’ї хтось ішов — чи батько, чи син, чи брат, чи коханий.
Ігор перед єпископом преклонив коліно. Єпископ теж, як і отець Ісидор, відправив короткий молебень, дав князеві поцілувати хреста. Хор прогремів "Многая літа", а дружинники і городяни-севрюки прокричали:
— Слава князеві! Слава княгині! Можна було рушати.
Ігор сів на коня, підняв руку.
— Людіє і дружино! — гукнув на весь майдан. — Допоки кривава шабля поганих падатиме на голови наших людей? Допоки оратаї наші, виїжджаючи в поле, поглядатимуть за небокрай — чи не підкрадається половчин, щоб забрати у нього коня, а самого заарканити і потягти в неволю? Допоки земля Руська житиме в страсі, що ненависна орда прокотиться по ній вогняним смерчем і випалить усе дощенту? Чи не пора нам підняти свій меч супроти ворога? Нині настав такий час! Нині вирушаємо, дружино, у землю незнану, до синього Дону! На кощія-супостата! Хочу вам честі здобути, а собі — слави!
Сотні воїв на ці слова підняли вгору списи і, потрясаючи ними, прокричали:
— Слава князеві Ігорю! Слава!
Ігор вклонився городянам, що зібралися сюди, щоб провести його в похід.
— Прощавайте, люди православні! Побажайте нам удачі на нашій нелегкій дорозі! А нам пора! У путь!
Торкнув коні, і військо рушило.
Люди доземно кланялися князеві і воїнам, плакали, щось кричали навздогін воям. Безперервно дзвонили дзвони. Глухо загула, застогнала під кінськими копитами тверда сіверська земля, що за всю весну ще не прийняла в своє лоно жодної краплини дощу, — така невидана досі суша встановилася. Услід за воями довго, аж у поле, бігли табунцями босоногі хлопчаки й дівчатка, проводячи батьків, старших братів.
Та скоро й вони відстали, і три стяги князівської дружини, здіймаючи куряву, попрямували до Путивля, на переправу через Десну.
Коли князь із княгинею, що їхали попереду, наближалися до лісу, далеко позаду почувся кінський тупіт. Услід за військом мчав одинокий вершник. Не стишуючи бігу, він звернув на обочину дороги, обігнав молодшу та старшу дружини і, лише порівнявшись із князем, зупинив змокрілого коня.
— Славуто! Ти? — вигукнув збентежено Ігор. — Що трапилося?
— Нічого не трапилося, княже... — Старий боярин витер спітніле чоло, віддихався. — Просто така туга раптом накотилася на груди, коли ви поїхали і я залишився один, що й не сказати! Розумом розумію — правильно зробив, що лишився, що діждуся Святослава і з ним через місяць чи півтора піду в Степ, а серце розривається від болю і велить наздогнати тебе... Отож я, мов отрок, а не сивий муж, послухався серця — схопив коня і навздогін за тобою, княже, хлопчику мій дорогий! Може, для чогось пригоджуся в поході — пораду дам, билицю розповім, пісню заспіваю, рану перев’яжу, серця воям добрим словом звеселю чи на битву настрою... Та мало чого я вмію! Гай-гай, за довге життя дечому навчився!.. А прийдеться до діла — і меча в хід пущу!.. Сина втратив на полі бою — ачей, тебе, княже, при нагоді захищу!.. Ось чому я тут... Не зумів відмовити від походу, то хоч у пригоді чимось стану... А Святослав простить старому другові мою дитячу витівку!.. Та, може, ми й повернемося, поки він їхатиме назад...
Ігор подобрів на виду.
— Дякую, дорогий мій учителю! Дякую за щирість, за те, що з дитячих літ і до зрілості незмінно любиш мене, за те, що не залишив мене сьогодні наодинці з моїми думами, а йдеш, незважаючи на літа, в цей многотрудний похід, щоб розділити зі мною радість перемоги чи гіркоту невдачі!
Він перехилився з сідла і, обнявши Славуту за плечі, поцілував у бліду після хвороби щоку.
Незабаром полк спустився узвозом з гори до Десни, перейшов її по зв’язаних плотах і прямим, наїждженим шляхом рушив до Путивля.
Вої не поспішали — їхали поволі, щоб не запалилися та не підбилися коні, що за зиму нагуляли чимало зайвого жиру. Їхали тихо, без розмов, жартів та сміху. Кожен заглибився в себе, адже попереду слалася не святкова прогулянка...
У четвер надвечір Ігор прибув до Путивля. При радісних вигуках вишикуваних на плацу хоругов, під веселе калатання дзвонів князь і княгиня в’їхали в місто. Їх зустріли з хлібом-сіллю юний щасливий Володимир, який на радощах мало не кинувся матері на шию, та, вчасно спохватившись, лише поцілував отцю й матері руки, та князь Володимир Галицький.
Хоча дорога була стомлива, Ярославна побажала відразу піднятися на забороло, щоб, як вона сказала, окинути оком усю синову отчину — Путивльську землю — і благословити її.
Відправивши дітей з нянями до палат, князі у супроводі боярина Славути та Володимирового воєводи Вовка скрипучими дерев’яними сходами зійшли на південну вежу. Звідси відкрився величний краєвид на розлогі яри та долини, порослі густими гаями, на широкі сріблясті плеса Сейму, на безмежні луги за рікою та темно-сині бори ген на видноколі.
В обличчя війнуло теплим вітром і сонцем. Ярославна не стрималася:
— Ой леле, яка розкіш!
З путивльського заборола відкрився величний краєвид. Повноводий весняний Сейм під скісним промінням сонця, що заходило за далекі бори, блищав, мов щире золото. Лежав він ген-ген унизу, і Путивль з його високими валами і ще вищими заборолами та вежами, здавалося, пливе по тому щирому золоті, мов велетенський казковий корабель.
Ярославна не вперше в Путивлі, та все не може намилуватися красою, що кожного разу відкривається їй. Її око вишукувало і вишукувало щось незвичайне, чарівне, від чого їй забивало дух, і з уст зривалося захоплення:
— Ой леле, яка розкіш!
А довкола справді було гарно. Буяла рання весна. Ніжною зеленню вкрилися гори й доли. На сході, на високих горбах, серед лісу, блищали золочені хрести монастиря, на заході гострим шпилем здіймалася Перунова гора, де, кажуть, був похований прадавній сіверський князь Путив, що зрубав цей город, за Сеймом темніли неозорі бори, а внизу, під горою, синіло широке плесо, прозване Братом і Сестрицею, бо там колись, рятуючись від половців, утопилися брат і сестра...
— Як гарно довкола! Яка гарна дунай-ріка! — захоплено вигукнула Ярославна.
— Не Дунай, а Сейм, княгине, — поправив Ігор. Та Ярославна заперечила:
— Дунай... У нас, в Галичині, всяку річку називають дунаєм. Навіть у піснях про це співається:
Тихо-тихо дунай воду несе,
а ще тихше дівка косу чеше...
Ігор не став сперечатися, а відразу погодився:
— Хай буде так! — І повернувся до сина: — Твій полк уже готовий до походу, княже?
Володимир радісно зашарівся від батькового урочистого звернення — "княже".
— Готовий, отче, — схилив шанобливо голову. — Чотири стяги гриднів, окрім путивльської залоги, що залишається дома, та шість сотень чорних людей, зібраних з усієї волості. Всі добре озброєні. У кожного — щит, меч, спис, лук, по сотні стріл, захалявний ніж... По двоє коней — верховий та сумний[61].
Володимир і далі розхвалював би свою дружину, та Ігор перебив його:
— А що чути від Святослава Рильського?
— Був гонець. Князь Святослав ждатиме нас, як і домовилися, на Пслі.
— Це добре... А Ярослав Чернігівський прибув уже?
— Князя Ярослава немає.
— Тобто... Як немає? — на повірив Ігор, темніючи на лиці. — Мав би уже тут бути!
— Його не буде, отче, — опустив ясно-голубі, як у матері, очі Володимир, ніби завинив у тому, що Ярослав не прибув. — Зате прислав тисячу ковуїв з Ольстином Олексичем. Ним же передав, що сам не може прибути, бо захворів...
— Захворів, захворів! — вигукнув сердито Ігор. — Знаю я його хворобу! Хитрий лис! Ще ні в один похід на половців не ходив! Недарма Святослав, хоч і рідний брат, недолюблює його! Захворів!.. Крутій! Боягуз чортів!.. Обіцяв сам привести чи прислати дружину на чотири або п’ять тисяч воїв, а прислав лише ковуїв...
Він не міг приховати досади.
