Націоналізм - Донцов Дмитро
Але не досить сказати це. Так само, як жадний " конвульсивний рух", не натхненний великою ідеєю, безплідний, так і велика ідея безплідна, коли не опирається на своїм національнім патосі. Без ідеалу не може жити нація, в якім, наче в осередку, горів би запал і надія народу, який стояв би понад усе дочасне, не знав би жадних "чому". Але таким ідеалом може бути тільки ідеал, Що є вірним перекладом підсвідомої волі до власновладства якраз тієї нації, що черпає свій зміст не з гасел відірваної доктрини, лиш з цілости власних потреб народу, з його географічного положення в світі, його минулого, традицій, історії та психіки. Не вільно виводити свого ідеалу "розумом владним без віри основ", невільно приймати за добре те, що ми "логікою розсудили", що воно добре. Не вільно створювати собі абстрактно цей ідеал, "придумати логічно ідеальний устрій", "вільний від споминів історії" та "зрослих на історичнім ґрунті інтересів, звичок та інстинктів"; не можна приймати за ідеал відірвану концепцію "науково обґрунтовану і логічно доведену". Абсурдом є ставляти замість "національства", замість власного права, якісь темні ідеї "всесвітньої людськости" або ідеї людяности і до них припасувати ідеал нації. Всім тим абстрактнорозумовим брехливим доктринам треба виголосити безпощадну війну, бо вони лиш калічать націю, відбираючи розмах її стремлінню, паралізуючи її порив.
"Добрий закон повинен бути добрий для всіх людей так само як добра геометрична теорема добра для всіх". Глибоко помилкові слова великого Кондорсе! Кожна нація має свій власний закон, свою власну правду й повинна лише їм коритися. Модерна соціологія, застосовуючи засади біології до суспільного життя, каже, що "треба зректися поширеної звички дивитися на якусь установу, звичай, моральну норму так, ніби вона була сама в собі і через себе добра або зла для всякого суспільного типу". Для кожного суспільного типу є свій критерій добра й зла, здоров'я й хвороби. Драстично висловлює ту саму тезу прислів'я: "что русскому здорово, то немцу смерть". Та біологічна і соціологічна правда каже нам відкидати всі ідеали, якими нас годувало українське провансальство, збудовані на відірваних "загально людських ідеалах або на почуванні себе "органічною частиною загального (чужого) цілого".
Нас учили, що наші гасла повинні йти "від інтелекту", не "з почуття, з настрою". Якраз навпаки! Національна ідея тоді лиш увірветься як могутній чинник у життя, коли в ній сполучені щасливо обі частини: чуттєва й розумова, коли інтелект міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням. А це можливе тільки тоді, коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий, абстрактно виведений та їй накинутий, інакше він не запалить в її серці огню захоплення.
Нація, що прийняла чужу ідею, – як м'ягке залізо, як індукційний магнет. Треба, щоб тиснення чужої ідеї ослабло чи перестало, – і нація тратить у собі "магнетичну енергію". Коли нація хоче, стати як сталь, напоїти себе "сталою" магнетичною енергією, – мусить черпати її у власній ідеї.
"Ми й знаємо, а тільки не хочемо" – ось формула відношення до чужого ідеалу члена народу, якому той ідеал насильно, "розумом" накидають. Саме "знаю" без "хочу" безплідне, бо не перше, а останнє е двигуном у громадськім житті. Це "хочу", що "сидить в печінках" нації, нагальне домагається власного "знаю", а коли його не знаходить – стає нездібним до руху. Коли розумове сприймання світу й його оцінка не базується на нашім світовідчуванні; коли напрямок, у якім іде нація, який вибрав її розум не є дорогою, про яку мріє її серце; коли розум і почування, логос і ерос у незгоді, найкращі зусилля нації лишаються безплідні. Нація стає або цілком знаряддям чужої ідеї, себто йде за нею механічно, без внутрішнього підйому, або повстає проти аномалії й розриває дике сполучення свого "хочу" з чужим "знаю". Бо "людина може хотіти лиш те, що любить", а любити може лиш своє[29-3].
Тих "знаю" безліч перемандрувало по нашій території, по душі нації, починаючи від Адама Кисіля, почерез Куліша, через наш інтернаціоналізм, аж до монархічних апологетів "европейського Сходу" і "трьох галузок руського народу", або галицької "автономії"... Гоголь міг тричі гукати, що Москва то його "родина", (це було від розуму, від "знаю"), але (як казав Достоєвський) він не міг знайти в тій Москві ні одного ідеалу, з якого б не глузував (це було від "хочу"). "Росія в (його) голові розсипалась і розліталась, (він) ніяк не міг зібрати її в одно ціле". Як тисячі інших, в чужім "знаю" він не міг дати нічого позитивного, лише неґативну до нього і критику. В нас хотіли знайти синтезу між "знаю" і "хочу" одні ("ніжні") в рідній "рясі", відмовляючи в ній чужий "отче наш", другі (всесвітяни) для вигоди вбирали навіть чужу "рясу" ("я повторяю чужі слова, і кажу, що це мої, що це з душі", в Семенка). Одні лишалися провінціональними патріотами, другі за ціну прийняття "шумної" чужої ідеї, ставали перекінчиками. Але ані патосом "ніжности", ані ренегатства не можна перемогти провінції. Її переможемо не коли лишимося в думках "органічною частиною чужого цілого", лише коли свою частину піднесемо до значіння цілости. Коли на своїм підсвідомім "хочу" поставимо своє ж таки яскраве, сильне й зачіпне "знаю".
Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучитися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не з відірваних засад інтернаціоналізму, космополітизму, соціялізму, гуманізму, ліпше з тайників національної психіки, з потреб нації, з її амотивної, іраціональної волі до життя й панування. Осміяна філістрами філософія брітанського націоналізму ("right or wrong, my country"), або німецького "Deutschland Uber Alles", повинна стати – mutatis mutandis – і нашим гаслом. Лиш той ідеал добрий, що спирається на національнім інстинкті, який ставить себе понад усе партикулярне й дочасне, дрібне, який лучить минуле з майбутнім і не зупиняється перед жадними зусиллями. В тім відношенні доктрина, що розвивається в цій книзі, як суто націоналістична, протиставиться яскраво і правому і лівому провансальству, яке виразно застерігалося проти "націоналізму", протиставляючи йому вузький ідеал тієї чи іншої кляси або провінції.
На тім націоналізмі, на тім пристосованні національних приказів до вдачі й психіки нації, повинні ми збудувати цілу нашу ідеологію, політичну, суспільну, культурну, релігійну. Те пристосування значить, у першій мірі, безоглядне утвердження, іманентної кожній нації, волі до життя й розросту, а дальше плекання й розвій тих первнів нашої психіки, які повстали з нашої історії, з нашого положення крайнього сходу Окциденту. Ті первні, це західньоевропейської концепції родини, громади, власности, це засади органічности нашої культури, особистої ініціятиви, соціяльної окреслености й виразности, сформованости, ієрархії, не числа, особистої активности, не її уярмлення, моменту продукції, не розподілу, організації, не анархії, ідеалізму, не матеріялізму. "Скрізь, де панує европейський дух – каже Поль Валєрі – спостерігається максимум потреб, максимум праці, максимум капіталу, максимум видатности, максимум амбіції, максимум могутности, максимум змін у зовнішній природі, максимум зносин і виміни... Цікаво, що европейця не означує ні раса, ні мова, ні звичаї, але стремління й розмах волі"[30-3]...
Перенесений у сферу конкретних відносин, той ідеал був би для нас суверенність, "імперіялізм" у політиці, свобідна від держави церква – в релігії, окциденталізм – в культурі, вільна ініціятива й розріст – в економічнім житті.
Але для втілення цього ідеалу потрібний власне той "розмах волі", а для нього повний розрив з дотеперішньою ідеологією провансальства. Ідеології останнього і того націоналізму, який розвиваю тут, не можна погодити з собою. Уживання і панування, симбіоз і власновладність, гармонія й контрапунктивність, оборонність і аґресивність, скептицизм і догматизм, мінімум і максимум, матеріялізм і романтизм, нарід і нація, юрба та ініціятивна меншість, "стихійність" і активність, толеранція і виключність, раціоналізм та іраціоналізм, партикулярність і загальність, всеобіймаючість, розум і воля, провінціяльство та всесвітянство і націоналізм – ось у якім протиставленні можна схопити суть обох ідеологій.
Засади чинного націоналізму, який скрізь підкреслює момент волі, влади й агресії – є запереченням дотеперішніх засад "розуму", "стихійности" й "порозуміння"; є цілковитою суперечністю драгоманівщини. Засадою останньої були "раціоналізм у культурі, федералізм у державі, демократизм у громаді". Чинний націоналізм каже: органічність і віра в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархія в громаді. Там "щастя маси" – було змістом життя, клясова боротьба – життєвою формою, безвірність життєвим духом. В чиннім націоналізмі: змістом життя є активніст і могутність нації, життєвою формою – національна боротьба, а духом життя – "романтика", віра. Там патріотизм був "важке ярмо", не "сантимент", тут – він повинен стати власне "сантиментом", власновільним поривом, запалом.
Уважний читач спостеріг, що чинний націоналізм не заперечує ієрархічної синтези різних засад, лиш приходить до неї зовсім іншим шляхом. Він теж приходить до синтези універсалізму й націоналізму, інстинкту й розуму, традиції й нового, реалізму та ідеалізму, народу та провідної меншости, життя й волі, але підкреслює якраз той момент, який лишало в тіні в своїй синтезі провансальство. Головний момент, який обіймає цілу ідеологію чинного націоналізму, це момент панування, влади, активности, всупереч до домінуючого моменту провансальства – уживання; пасивність та підпорядкування обставинами, відірваними засадами, партикулярному, народові, чужим ідеям там, і активне накинення себе їм тут. Це те, що я назвав би новою ідеологічною підставою тих зусиль нації, які вимагає від неї час.
Від тих зусиль наша нація не сміє увільнятися, не сміє замкнутися в своїх тісних межах. "Нація, що замикається в стараннях про свої тісні справи, не грає вже загальної ролі в світі. Нація може панувати лише через універсальні сторони свого генія". І ті "універсальні сторони" (про які була мова в II частині) чекають на свій буйний розвій, бо ми, бодай в потенції, не є націяпровінція.
