Націоналізм - Донцов Дмитро
І большевицький, і протестантський папа, відділені від себе трьома сотками літ, – були апостолами нового "невільництва", нової ієрархії. Загумінковий пастор і провідник українського соціялізму – дбали лиш про позірне, але не про суть, про ту миску сочевиці, за яку продаються права первородства.
Відповідником до "ніжности" в емотивній стороні, була якраз, у змістовій стороні українства, та "мова", та "ряса". Щоденна праця над "здвигненням простого люду", протиставлювана "шумним програмам" – була цією "рясою"... "Краєві справи", протиставлювані "Русі Божою милостю" – були тією "рясою"... "Матеріяльні та просвітні справи", протиставлювані "високополітичним справам", – все це були "ряси", які наші "народолюбці" вбирали на своє тіло для заспокоєння совісти, щоб забути про одяг чужої ідеології, в який вбирали свою душу. Бо що значила католицька сутанна, коли в ній проповідувалися антикатолицькі ідеї? Що значила українська мова, коли в ній голосилися протиукраїнські ідеї, принесені чужинцем? Всеобіймаючий ідеал, організація влади є конечною функцією кожного національного організму, для зовнішньої консолідації (боротьби з інтернаціоналізмом) і для внутрішньої (в боротьбі з атомізацією), для боротьби з зовнішнім окруженням, і з пасивним внутрішнім середовищем. Коли якийсь нарід дбає лише про "мову", лише про "селянську мирну країну", коли він через глупоту провідників, зрікається сам справування вищих функцій, це завдання перебирають чужі, займанці. Нація, яка не виробила собі ідеї нового "послуху" в світі, і в собі – все кориться варягам. Подібне втягнення нації в орбіту чужої ідеї наступає й тоді, коли вона улягає атомістичним забаганкам власного середовища.
Коли на зовнішні потреби нації її недолужна провідна верства дивиться лиш як на спір про те, хто "буде вбирати у фартушки африканських негрів", чужинці вчать її мудрішого погляду. І тут "ряса" не сховає нації перед життям, і тут нація не поставить себе поза дужки історії, тільки що не для себе битиметься вона за ті "фартушки", лише в інтересах чужої ідеї.
Якого викривлення дізнає нормальний зріст народу, що зрікається самостійности, яким провадить чужа ідея, про це яскраво свідчить історія. Українці, що мусіли битися на мазурських озерах проти Німеччини або в манджурськім гаоляні проти Японії, чи здиратися з останнього для чужих і ворожих їм цілей ІІІго московського Інтернаціоналу для скріплення великодержавної сили пасожита; Ренщина і Саксонія, що билися проти Австрії і Прусії під орлами Наполеона, скріпляючи своє власне ярмо, – ось приклади гелотства народів, які переказали журбу про вищі мети нації чужинцям, задовольняючись "рясою". Марними є отже надії, що через те самообмеження нарід зможе увільнитися від тягарів і жертв, зв'язаних з вірністю "всеобіймаючому" ідеалові своєї нації. Ті тягарі будуть потрійні, потрійні й жертви, лиш що підуть вони на зміцнення чужої влади.
Подібне втягнення в орбіту чужої ідеї наступає для нації тоді, коли її провід улягає атомістичним, відосереднім забаганкам власного середовища. Так було з вітчизною Сташіца, що писав про свій нарід: "Необачний нарід, основуючи свою внутрішню волю лише на неплаченні податків і на нетриманні війська (дбав лише про "рясу"!) спровадив на себе зовнішню неволю"[23-3]. Наша драгоманівщина, яка теж внутрішню волю бачила передусім у свободі від усяких тягарів і в "безначальстві", спровадила на себе зовнішню неволю, чуже начальство. Атомізована суспільність, що для своєї "ніжности" не хоче сконсолідуватися в самовладну організацію, паде жертвою покликаних або непокликаних варягів.
Коли це станеться, наступ ворожої ідеї прямує далі. Тоді оманою показуються побожні бажання провансальства врятувати бодай свої льокальні цінності "для хатнього вжитку", "добробут" чи "благоустройство", бо ж від того, "як там упорядкується вище державне начальство" залежить і доля "домового вжитку". Всі зусилля нації, позбавленої самовладства, йдуть намарно, навіть ті, що стремлять до заспокоєння місцевих потреб. Визволені 1648 p. українські селяни підпали під панщину, запроваджену 1783 p. Росією на Україні. Чужовладство ж довело й до того, що під червоною Росією український мужик – "владеть землей имеет право, но урожаєм никогда". Надія, що замкнувшись у вузькі границі "ряси", потреб домового вжитку, нарід може врятувати хоч їх, показується злісною оманою. Навіть в останніх окопах не схорониться своя ідея, і звідси її виб'є чужа, в такім випадку.
Ця чужа ідея побиває тоді свою, "рідну", коли ця не здобудеться на універсальну думку, ані на міцну волю її накинути. Тоді всі ці "ряси" і "мови" мандрують до музеїв або до "рідних" гопакіяд, і сама ж маса зачинає з них глузувати. Тоді навіть ті, з "вищої тисячки" дезертують: Гоголь говорить про "Москву мою родину", (як пізніше – "рідною мовою" червоні українські лакеї). Квітка пише оди білому, а Валеріян Поліщук червоному, цареві; тоді юрба зачинає захоплюватися "прекрасным русским языком" і "вітром зі сходу"; тоді відживають теорії про "три галузки" московського народу, тоді пережитком стає не лиш суверенність, але й "ряса".
Тоді націю охоплює параліж. Філософія рентора, що стремить не до влади, не до організації, а до вживання і "добробуту", сковує навіть економічну енергію нації. Приспана в політиці, та "жадность захвату чужого, дерзость силы"... та "грубая первобытная правда", яка на думку нашого історика "управляла... нашим родным плугом в малороссійских пустинях" в XVI віці, яка "вела вперед хозяйство, промисл, торговлю", – заламується і в економіці. А нація, помимо своїх багатств, стає "серед скарбів землі голота гола", стає "плохою гречкосійською породою", верствою, клясою, уступаючи й політичне, і економічне зорганізування краєм – чужинцям. Стає плем'ям чужої нації, з мудрішою елітою, з філософією здобувців, але не уживачів; організаторів і продуцентів, не консументів; войовників, не пацифістів[24-3].
Бо лише та дія, що організує життя, – надає йому свій національний характер, а не та "рідна", якою дихають пасивні маси. Українські пісні співалися віддавна, але світ признав їх нашими лише від хвилі, коли з'явилися українські диригенти світової слави. Українське козацтво перестало існувати для світа відколи дістало чужих генералів. Українські леґенди пізнав світ не тоді, коли їх оспівував по російськи Гоголь, лише від часів Шевченка, О.Стороженка і Марка Вовчка. За Куліша наш мужик, вірний свому аристократичному інстинктові, називав Правобережжя Польщею, бо коли там головні експортери збіжжя, цукроварники, аптикарі, інженери, аґрономи були поляки, коли вони були організаторами життя, коли вони лише стреміли до політичної влади в краю в 1863 p. – то й край до них належав; не лише в їх власних думках, але почасти і в думках закордону й навіть самої Росії, яка ще за Карамзіна уважала Польщею все, що за Дніпром. Українська маса працювала перед 1917-1921 p p. так само, як перед і по тім, але Україну, як реальність, визнав світ лише в ці роки, себто тоді, коли український селянин, покинувши свої ідеали "мирної селянської країни", взявся за політичну й економічну організацію краю, і за меч, коли його еліта, хоч незугарне, хоч хвилево, намагалася засвоїти собі цілі й прикмети кожної національної еліти.
Без всеобіймаючої ідеї ніколи українство не вийде зі стану провінції. Без революційної ідеології соціялізму, самий рух за підвищення зарібної платні був би мертвою ідеєю. Боротьба за соціяльні й політичні здобутки французької революції не дала б жадних наслідків без староримської республіканської містики, якою окружено рух 1789 року. Всі зусилля англійських колоніяльних отаманівкупців не привели б до нічого, коли б не велика ідея, що одушевляла їх, ідея вибраного народу, що має панувати над світом. Без тієї ідеї не могла б повстати і габсбурґська імперія. "Імперіялізм з доби Вільгельма II був засуджений на невдачу, бо зовнішнє виявлення могутности є ніщо, коли бракує волі володіти світом"[25-3]. Тим браком "керуючої", владарної ідеї пояснює Барес якраз невдачу буланжизму, "безплідність чудових національних конвульсій"[26-3]...
У своїй зовнішній політиці кермувалися ми не думкою щось "опанувати", а задоволити лише соціяльні, примітивні потреби якоїсь кляси; як соціялісти і провансальці зі своєю думкою про "соціяльне визволення", про "мову" і "рясу", не журячись, "як там впорядкується вище державне начальство". ("федерація"!). В таких випадках приходило переважно лише до "безплідних конвульсій", жакерій, але не свідомих політичних рухів.
Коли Україна хоче вийти зі стану провінції, мусить витворити в собі, крім волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духового, економічного і політичного нації. Без такої ідеї ми все лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, що житиме роздвоєною душею, не в стані витворити збірної волі; народом "конвульсійних вибухів", народом без патосу, сателітом сильніших; парією, верствою, навіть у себе вдома невільником не лише політичним, але й духовим і соціяльним, нацією з "анархією доктрин" і з "ослабленням волі"... Так буде доки не виповімо безоглядної війни всім атомістичним та інтернаціональним доктринам, які паношаться в нас, які сковують думку нації та її енергію, які розсаджують усяку збірну національну волю. Такою ідеєю може стати в нас не всесвітянська, ані соціяльна, лише тільки національна ідея, щоб гляділа в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ.
Через те, що нація є вічна, що її воля не ідентична з сумою поодиноких воль, але щось самостійне; що її цілі осягаються цілими поколіннями, переростаючи цілі одиниці, родини, даного моменту. Через це, що несамодержавна нація не є нацією, ідея власновладства повинна бути над всіми іншими. Вона не повинна робити угод з жадними доктринами, що обмежують її неподільний вплив, ані в середині, ані на зовні, лише вона має надавати зміст національній волі.
Конкретно це значить, що коли в момент, де йдеться про існування нації, хтось застерігає собі право "сецесії" ("катам помагати"), то жадні засади "права" й "справедливости" не повинні вхоронити його перед долею Кочубея. Це значить, що коли ходить о самоутвердження нації, не мають бути респектовані "федералістичні" забаганки національних меншостей.
Це значить, що коли географічне становище України вимагає сталого поготівля нації, то засада демократизму має відійти на третій плян, що тоді "воля народу" або демократичність форм правління можуть пождати на своє здійснення.
