Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Вони перекидалися словами й реченнями, і мовчали, і просто поглядали одне на одного. Яна все намагалась, та не могла відігнати пісеньку, що настирливо крутилася в голові, хоч і втратила сенс: "Ще тільки крок, ще тільки сто — і ми до вас прийдем!.."

— Треба побалакати з Джоном Уїльямсоном, — кинув Артем.

— Для чого? — Яна сумно всміхнулась. — Він однаково нічим не допоможе. Це — жалюгідна людина...

— Ти б могла його запросити до мене?

— Могла б... Не знаю, чи він насмілиться... Про це ще не треба. Нехай Рада скаже своє слово.

— Нехай...

До кімнати зайшов Фрад. Яна й Артем підвелися: це вперше науковий керівник концерну завітав сюди після того, як вказав Яні шлях.

Одну мить усі троє мовчки стояли. По обличчю Фрада пробігла тінь незрозумілого вдоволення. Артем напружився, чекаючи, що Фрад іронізуватиме. Той злегка вклонився в бік Артема.

— Прошу вибачити... — І до дівчини: — Ви мені дуже потрібні. На кілька хвилин.

Ще раз вклонився, вказуючи на двері. Яна глянула на Артема й вийшла. Фрад зупинив її в коридорі. Він був зловісно ввічливий.

— Сьогодні із зовнішнього світу на плато намагалася піднятись людина. Ця спроба була зроблена сміливо і, я б сказав, із знанням справи.

"Хтось із наших..."

Білі стіни, жодного, хоч би штучного, вікна, біла стеля, сіра, залита світлом підлога. Незатишний коридор. Вони стоять одне проти одного. Обличчя Фрада теж залите білим світлом і здається в ці хвилини не засмаглим, а просто сірим. Очі свердлять і свердлять Янине лице.

— Це був не доброволець. Це був учасник добре підготовленої експедиції. Спочатку ми зафіксували істоту, яка перетнула зону смерті. Жива істота не може її перейти. Ця істота перейшла і подерлася в ущелину-пастку. Ми зафіксували її вихід з пастки після того, як почали діяти додаткові випромінювачі. Аналіз даних приладів показує, що це була добре підготовлена молода людина, до речі, чудовий спортсмен, а головне: що цей спортсмен був надійно, абсолютно надійно екранований.

Відлягло: "То він вийшов з пастки неушкоджений!.."

— Отже, я мав рацію, коли передбачав, що Надзвичайна Рада енергійно діє і знає незрівнянно більше, ніж про це пише преса. Адже так?

Він дивився в Янині очі. Вся її духовна сила потрібна була, щоб витримати той погляд. Вона мовчала"

— Надзвичайна Рада з цілковитою точністю знає місце, де розташований наш острів. Вона знає про зону смерті й, споряджаючи сюди експедицію, дбає про екранування — причому надійне, дотепне, легке! Рада знає ненормально багато. А тепер я вас запитую: якими засобами зв’язку ви користувались?

Він дивився в Янині очі. Вона мовчала.

— Ви будете негайно ізольовані. Ви більше не зробите жодного руху без нагляду.

Так настала катастрофа. Яна опустила очі. Вона мовчала, а думка нервово билася в тенетах несподіваного лиха. Зв’язку більше не буде. Це ще не найстрашніше. Фрад ув’язнить її, і тоді ніколи не здійсниться отой задум... Отой її задум, що про нього боялася говорити сама собі.

Щось підказувала інтуїція — десь ледь-ледь бачилася вузенька кладка над прірвою відчаю. Іти ва-банк!.. Нехай уже не буде зв’язку, але, може, вона збереже волю.

Скрипів Фрадів голос:

— Я маю досить засобів вплинути на вас і примусити відповідати. Востаннє закликаю: будьте відверті. Ви були чесним ворогом. Ви зазнали поразки. Я востаннє пропоную вам дружбу.

— Я слухаю вас, — сказала Яна, підвівши голову. Вона наважилась.

— Яким зв’язком ви користувались?

— Нейтринним.

— Нейтринного зв’язку не існує в природі.

— Я користувалася нейтринним зв’язком.

— Я вчений! Не говоріть мені нісенітниць.

— Як хочете...

Фрад замовк. Яна бачила: він їй повірив і тепер обмірковує свою найтяжчу помилку.

— Де ваш апарат?

Яна піднесла руку до намиста, повернула намистинку і промовила:

— Ти чуєш мене, Олексо? Інформації більше не буде. Прощайте.

Фрад від несподіванки відступив назад. Яна тим часом зняла намисто й сережки і мовчки віддала йому.

— Ви знаєте кару, якій тепер підлягаєте?

— Знаю.

— Я вам дарую життя і волю. Але ви моя, пам’ятайте про це. Відтепер ви — моя власність.

Він повернувся і попрямував до дверей. На виході затримався:

— Вам ще не обридло розважатись з отим живим трупом?

Відповіді не чекав — зачинив за собою двері. Яна повернулась до Артема. Вона була як уві сні. Він зрозумів:

— Чим загрожував?

— Дарує... Каже, що я його власність.

— Якщо правління довідається, що вже стільки часу триває зв’язок... його викинуть геть. Тим більше, що він віддав їм усе, що міг. Тепер він хоче брати. Тільки брати.

— Ще є час.

— Мало. Тепер буде ще менше.

— Він скоротить?

— Повинен.

— До Нью-Йорка дуже далеко. І тепер змінилась ситуація. І навіщо це?

— Ми не знатимемо рішення Ради. Треба діяти самим.

— Я не про це. Я залишусь на плато. Тут. У цій кімнаті.

— Нізащо.

— Артеме, про це ще рано говорити...

— Можливо. Але треба діяти.

— Іноді здасться, що від думок розпухає голова.

— Ми скінчили наукову частину — оце щастя і вдача.

Яна підійшла до екрана і притислася щокою до того місця, де було плече Артема. Без цієї ілюзії дотику вона не могла.

— Це щастя, Артеме, це таке щастя... — шепотіла, заплющивши очі.

Він ласкаво дивився на русяві кучері, ледь помітно похитував головою. Зітхнув:

— Янко, іди спочивай. Іди, кохана, вже час лягати... Завтра...

Вітер гуляв між сопками. Він носив хмари холодних краплинок, що вже кілька діб сіялися з хмар, і тому в долині не було жодного куточка, не пройнятого в’їдливою сирістю.

Було темно. Тільки опівдні ледь-ледь світліла вузька смужка на сході поміж сопками, а в який день і її не було видко за хмарами.

Холодна волога нескінченними хвилями котилася з Арктики. Люди, які працювали на будівництві, з мимовільною заздрістю прислухались до розповідей старших про ті часи, коли Арктика о цій порі року дихала лютими морозами, а земля промерзала на кілька метрів у глибину.

Навколо будівництва було встановлено кільце потужних прожекторів, вони кидали в низьке мокре небо стовпи білого світла. Світло пронизувало вологу, і вона світилась, примушувала біло світитися хмари, що повільно плазували над землею. А від неба весь простір будівництва заливало сірим примарним світлом.

Леонід Пилипович втягнув голову в плечі, капюшон плаща насунув так низько, що міг дивитися тільки вниз. Власне, це йому й було потрібно: унікар з неприємним завиванням летів над будівництвом, а він дивився вниз, вишукуючи очима приземкувату будівлю Центрального пульта. Вітер свистів з усіх боків і наче шмагав людину величезним мокрим простирадлом...

Унікар шарпало туди-сюди, маленький круглий майданчик під ногами погрозливо гойдався. Леонід Пилипович однією рукою стискував бильця, а другою тримав держак управління. Він не любив літати на цьому приладі. Неприємно завивав мотор, нестійкою здавалась машина. Інша річ на землі — унікар бігав швидко і будь-яким ґрунтом, легко змінював напрям, перестрибував рівчаки й котловани... Але зараз викликали на Центральний у терміновій справі, об’їздити численні споруди й загони будівельних машин не було часу.

Леонід Пилипович посадив машину на землю — на суцільний чорний кисіль, підкотив до будинку. Вимкнув мотор, розвів бильця і вистрибнув на вузький тротуар. Пластик еластично вигнувся під ногами, і під ним соковито ухнула багнюка.

— Товаришу Миронов!

Леонід Пилипович озирнувся на вигук. Від будинку наближалася висока постать у чорному плащі. Леонід Пилипович зробив крок назустріч і враз відсахнувся від жаху: під капюшоном не було голови — чорна порожнеча. І вона говорила:

— Ну й погодка у вас...

Блимнули два білі кружечки. У грудях ще крутився переляк, а розум збагнув: це був негр. У темряві, лише трохи розсіяній мерехтливим світлом з неба, його обличчя зовсім не було видко під чорним капюшоном.

— Здрастуйте, товаришу Миронов.

Негр простягнув руку. Леонід Пилипович впізнав Таві Лансану.

Зайшли до приміщення. Розмовляли уривками: раз по раз гули відеофони, дзвонив селектор, будівництво вимагало втручання головного інженера. І Леонід Пилипович, який умів, коли це потрібно, негайно вникати в нове питання, давав поради, пояснював, наполягав. Для Таві це було не менш цікаво, ніж послідовна розповідь про хід будівництва.

— Чи всі розуміють, чому для будівництва обраний цей район? — спитав він.

Леонід Пилипович кивнув:

— Звісно. Поруч заводи-постачальники, над нами полярна ніч. Секрет є секрет.

Селектор. Леонід Пилипович відповідав на запитання. Таві тим часом проглядав плівки з записами. Потім подивився на Леоніда Пилиповича:

— Товаришу Миронов. Головне. Чи можливо скоротити строки?

Той провів долонями по змарнілому обличчю, ніби відганяв утому.

— Люди працюють по десять-дванадцять годин.

— Підмогу?

— Не треба. Нових людей нікуди ставити. Будівництво гранично заповнене автоматикою. Людей досить...

— А все ж таки — я про строки.

— Треба говорити з людьми.

— Ви розумієте мене? Успіх може залежати від одного виграного дня.

— Це розуміють усі.

Знову відеофон. Таві зосереджено походжає по кімнаті. Потім його захоплює гра вогників на Центральному пульті, він вдивляється в завзяте переморгування синіх, червоних, жовтих, зелених ліхтариків, в діловите блимання білих трас і поступово захоплюється їх мовою.

Скидає плащ, розпростує широченні плечі. Поруч із дрібним метушливим Леонідом Пилиповичем Таві — гігант.

— Прекрасно! — не стримується він,

І хоч головний інженер у цю хвилину розмовляє з головним оператором скельної проходки, він чує цей вигук Голови Надзвичайної Ради і спалахує від соромливої втіхи.

— Це правда, що були випадки, коли люди ризикували собою? — несподівано питає Таві.

Леонід Пилипович тільки секунду мовчить. Потім піднімає очі:

— Так, це правда.

— З вашого відома?

— Так. Мені ще й досі згадують за Місяць?

— Дехто згадує.

— Тут інша ситуація.

— Ще б пак! Що ж було?

— Восьму камеру вночі залило водою, бо автоматові не запрограмували загвинтити заслінку дросельної труби. Молодший оператор Юра Рахімов одягся в брезентовий одяг, пірнув у воду — температура була на грані замерзання, глибина чотири метри — і зачинив. На будівництві не було не тільки жодного підводного апарата, але й водолазного костюма.

— Тепер є?

— Є. Якби Юра цього не зробив, ми б втратили принаймні день.

— Ясно.