Між нами Всесвіт - Полонський Радій
— Так... Це низько...
У Артема біля вух здимались і опускалися, наче дихали, тужаві жовна.
— Це низько... Це...
Яна розглядала його підборіддя — воно було якраз на рівні її очей, — губи, щоки, рухливі жовна теж затримували її погляд, а в очі глянути не наважувалась: знала — негайно розлетяться думки, і доведеться тільки й дбати, аби стримати в грудях стогін... А треба слухати, треба запам’ятовувати.
— Це низько... Це... — втретє почав Артем.
— Може, під нашим корпусом.
— Так. Я не можу зосередитись.
Вони помовчали. Так і стояли — одне біля одного, розділені прірвою Всесвіту.
— Я пригадую... — сказав він, — я пригадую.... що на останньому, найнижчому поверсі.... Є швидкісний ліфт. А там ще поверх... Нижче кріплень...
Він напружив не тільки пам’ять — усе тіло його завмерло, як висічене.
— Там стояли землепрохідні машини... Але чи зосталися там генератори — не пам’ятаю.
Яна сказала:
— Просто, коли Фрад показував тобі розріз, ти менш за все думав про генератори...
— Це правда... Вони можуть бути там.
Ковзали по екрану притиснуті до нього й через це білі як сніг, мертві долоні. Яна вже не могла їх бачити. Вона тепер дивилась униз, на свої і Артемові ноги. В кімнатці було нестерпно важко, як у сельві перед зливою.
— Якщо не там, — Артем говорив, ніби робот, — то вони мають бути серед устаткування ракетодромів. На будівництві геоелектростанції неодмінно застосовувались підземні кораблі. На них теж є квантові генератори різних потужностей.
— Може, скаже Джон.
— Коли ти полетиш?
— А якщо Фрад не погодиться?
— Він мусить погодитись.
— Я піду шукати Джона.
— Не можна відкладати розмови з Фрадом.
— Він скаже: летімо зараз, а генератор?
— Добре, шукай Джона...
Білі долоні востаннє ковзнули по екрану й відліпились від нього. Яна з полегшенням підняла очі. На її чолі дрібним бісером блищав піт.
— Я піду, Артемку...
Тільки надворі відчула, що в приміщеннях, як і завжди, повітря було прохолодне й просушене. А тут стояла задуха. Сонце білим злим оком дивилося на землю, видивлялось, чи добре припекло старій планеті, чи всіх розморило й знесилило, чи досить випарувалися ліси, щоб небо впало на землю морем холодної води.
Яні потрібна енергія і настійність, а в неї ледве вистачило сили дійти до свого корпусу. Рішимість змінилась байдужістю, і тільки недремне почуття самоконтролю примушувало робити все, що задумано.
Коли Джон почув, що Яна хоче з ними поговорити дуже конфіденційно, трохи зніяковів.
— Джоне Уїльямсон... — сказала дівчина.
Він злякано кинув з екрана круглими оченятами:
— Я благаю...
— Неприємно?
— Благаю...
— Будьте гідним хоч спогаду про своє ім’я.
— Злива... — Джон притис руки до грудей і кивнув головою на вікно. — За п’ять-десять хвилин почнеться злива...
— Ми зустрінемось після зливи. А щоб ви не втекли, я вам відразу призначаю побачення.
Яна назвала місце, де нещодавно на пеньку бавилася Тереса. Джон, сумно хитаючи головою, сказав:
— Я вам ніколи ні в чому не відмовляв...
Від зливи в кімнаті стало темно. Дівчина лягла, заплющила очі. Збуджений мозок не хотів заспокоюватись, видіння з минулого, плани на завтра й сьогоднішні болісні враження гарячково маячили перед нею, а вона щільніше заплющувала очі й втискувала тіло в ліжко.
— І вас охопило нервове напруження? — спитав Фрад.
Яна зойкнула від несподіванки й сіла. Фрад дивився з екрана.
— Це природно, — продовжував він. — Зараз на плато повітря наче наелектризоване. Всі чекають подій. Роки чекання поступово виснажували терпіння людей. Це дурниці, що людина може звикнути терпіти. До цього можуть звикнути тільки шкапи... І от — п’ять днів.
— Що — п’ять днів?
— Ви не знаєте, адже так? Але й вам перекинувся цей дивний стан: швидше, швидше, нехай нарешті станеться те, що має статися!.. Це теж щасливі дні.
Фрад базікав. Певно, для цього були причини.
— Не буду ставити загадок. Я вам простив усе... До речі, геніальний винахід — оцей нейтринний зв’язок. Я й на думці не мав, що це може бути здійснене в наш час, сучасними засобами!.. Хто автор?
— Чи не однаково?
— Я до вас з’явився, щоб бути відвертим.
— Нейтринний зв’язок винайшов інженер Пуебло Альмейда.
— Він, звичайно, знав про паш концерн? — Знав. Його ви не викрадете.
— В цьому не буде потреби. Він сам прийде до нас. Де живе цей Альмейда?
— В Буенос-Айресі.
— Заплановано на третю атаку. Гадаю, що до знищення цієї столиці справа не дійде.
— У вас нічого не вийде, — стомлено сказала Яна. — Підіть до людей та попросіть прощення...
— За вашою допомогою Надзвичайна Рада дістала солідні шанси. Але... пізно! Ми починаємо за п’ять днів.
— Що? — вихопилось мимоволі.
Фрад чи не вперше за Яниної пам’яті засміявся щиро. Це був частий дріб сухих дерев’яних звуків, кадик засмикався туди-сюди, щоки підібгалися і потягли за собою губи.
— Я сказав: за п’ять днів. Надзвичайна Рада чекає нападу за три тижні, адже так? Погодьтеся, що ми не можемо собі дозволити чекати, поки людство перше нападе на нас. Їх надто багато, а нас мало. Отже...
Фрад змовк, багатозначно поглядаючи на дівчину. Мовляв, от який я. Ти гадала, що мене так легко ошукати?
— Щоправда, ми ще не повністю виконали свою програму виготовлення зброї, але за п’ять днів матимемо якраз стільки, скільки потрібно для трьох атак. А більше їх не буде потрібно.
— Я вам вдячна за інформацію.
Яна схилилася на ліжко й заплющила очі. Хвилина мовчання. Ледве розплющила очі, глянула на екран. Фрада вже не було, екран умер. Дівчина пружно підхопилась на ноги. Ось коли скінчилися неясні передчуття й умлівання. П’ять діб! Вона була готова до дії.
Розділ десятий
В САЛОНІ "АФРИКИ"
Ще зовсім близько ясніли білі хмарочоси Гавани, а лайнер "Африка" зачинив численні двері, стулив зовнішні жалюзі кондиціонерів і почав набирати швидкість. У салоні другої палуби в ці хвилини не було нікого, крім блідого високого молодика з вусиками, який стояв між пальмами біля вікна і байдуже стежив, як відкочуються назад кубинські береги. Певно, більшість пасажирів збилася зараз у скляних галереях верхньої палуби, щоб краще бачити.
Наростала швидкість, і здавалось, ніби корабель поволі зводиться — підводні крила підносили над водою білий корпус океанського лайнера.
Тільки зблизька на одухотвореному обличчі молодика можна було помітити мереживо дрібних зморщок, і тоді б ви зрозуміли, що цьому чоловіку вже минуло тридцять, що він чимось пригнічений і, може, трохи розгублений.
Це був Макс.
Спочатку пасажири бродили по всіх поверхах корабля, розглядали його коридори й галереї, басейни й ресторани, а потім, коли вже не стало видко берегів і неозора Атлантика замкнула навкруги сине коло, почали збиратись у салонах...
Макс сів у крісло і дивився за скляну стіну. Швидкість сприймалась нечітко — в океані не було орієнтирів. Поруч біля низенького журнального столика сіло подружжя — щуплий негр з сивиною на скронях і біла жінка років сорока. Перекидаючись незначущими репліками, вони дивились в океан.
За згодою Фрада Макс був у Гавані. Він мусив перевірити останні обчислення через інформаційні канали Академії. І вперше не виконав завдання. Автоматика останніми днями не сприймала сигналів авторезидента "Сельвас". Могла бути одна причина: люди виявили, що послугами інформаційних каналів користується небажаний абонент. Макс уже й раніше передчував, що авантюра з Артемом переповнить низку подій, які досі можна було пояснити випадковостями, і вони з’єднаються в один ланцюг... Люди знали, що науковець Максим Свирид — їхній ворог, люди знали ще багато чого, та мовчали.
Безтілесна гостра скабка засіла в грудях і не давала вільно дихати. Заплющив очі — і знову бачив бліде обличчя Соболя за екраном. Над усе не хотілося знову опинитись біля антилюдини. Якщо Макс спуститься до камери і в цей час там буде двобічний зв’язок, вони з Артемом зустрінуться очима...
Добре, що насувається кінець. Вже скоро перша зграйка снарядів спурхне в небо. Чітка картина того, що було з ним і навколо, виступала з хаосу почуттів, пристрастей і боротьби, проявлялась, як фотоплівка.
Тверезо й чітко бачив фанатика Фрада й себе, який щосили допомагає концерну підготувати акцію, бачив по-новому подробиці всього задуму і його можливі наслідки, якщо буде успіх і коли його не буде.
Зрештою, невдача з автоматичним резидентом "Сельвас" у Гавані була малозначущою подробицею. Настав час повертатися до себе, в хащі. "До лігва", — як казав Макс із зловтішною іронією.
А звідки ця зловтіха?.. Він не поспішав викликати вертоліт, як привид, бродив вулицями Гавани, забувши, що його можуть упізнати навіть з вусиками. А в сельві, в камері, був Соболь.
І от Макс на борту "Африки". До пригніченого чекання додалося принизливе почуття: страх від свого свавілля, від того, що насмілився вчинити не так, як велів Фрад, — почуття собаки, яка провинилась і чекає жорстокого прочухана.
Макс болісно кусав губу, недоброзичливо поглядав на подружжя, що так безхмарно втішалося простором і сонцем, і ніяк не міг збагнути: який дідько загнав його на цей лайнер і з якою метою тікає він на африканський континент. Вже однаково пізно тікати від того, що зроблено. Навіщо ж він тут?
В протилежному кутку за пальмами сиділа пара закоханих. Смаглявий стрункий хлопець, мабуть кубинець, і красива дівчина-мулатка років вісімнадцяти. Вони трималися за руки й дивилися одне на одного так, ніби були наодинці. Мабуть, вирішили, що з-за пальм їх ніхто не бачить.
Кілька років тому життя гнітило Макса сірістю і несправедливістю до нього — єдиного, незвичайного, що носив у своїх думках і відчуттях усе — од величі Всесвіту до метушні елементарних частинок — неосяжну гармонію
буття. Зараз те життя згадувалось прекрасним сном юності.
Він працював у одному з науково-виробничих інститутів Франції. Якось випадково підслухав, як керівник інституту, відомий професор, сказав про нього своєму помічнику: "Прекрасний виконавець! Більше — видатний виконавець! Дайте йому вашу ідею — в загальних рисах, найоригінальнішу, найнесподіванішу ідею — і він її розробить так, що ви охнете: чисто, ґрунтовно й ефективно!.. — Після цього професор додав таке: — Але власної ідеї від нього не ждіть, навіть коли він проживе двісті років. Він виконавець, а більше йому не дано!.."
Макс скрипів зубами від люті, від жадання помсти, коли згадував приємний баритон ученого: "А більше йому не дано!.." Мріяв тоді, що одного дня люди вітатимуть його так, як вітали учасників Великої колосонячної експедиції.
