Між нами Всесвіт - Полонський Радій

— негр зітхнув. — Ваша правда. І люди відповідають на це запитання. Вони відповідають на одне, а попереду, як ви резонно зазначили, виникає інше, і так далі, і так завжди. І люди безперервно йдуть уперед. І моя історія допомагає відповісти на якесь чергове "навіщо", а зусилля моєї дружини зберігають людям життя, щоб вони могли більше часу й сили віддати шуканням і радощам.

— Але ж є якесь первісне, головне "навіщо?" і якась кінцева, остаточна відповідь! Ми боїмося її...

— Хтозна, хтозна... Знання не має меж. Ніяка відповідь не буде остаточною, бо кожен новий крок уперед принесе нові істини й нові подробиці. Розумієте, головний недолік сучасних лайнерів — неможливість погуляти по палубі, подихати не кондиційованим, а справжнім солоним океанським повітрям. Разом з тим ми не можемо рухатися з колишніми швидкостями... Протиріччя!

Макс здивовано глянув. Негр був цілком спокійний. Він, певно, вважав, що філософії досить, і невимушено перейшов до побуту.

— Ви чули про Максима Свирида, який викрав Артема Соболя і двох прекрасних дівчат? — голосно спитав Макс.

Історик і його дружина дружно повернули обличчя:

— Хіба є новини?

— Є новини. Перша з них: Макс Свирид — це я. Мовчання. Потім негр несміливо сказав:

— Поясніть, будь ласка.

— Що ж тут пояснювати, Максим Свирид — я, от і все.

Поллі якимось дивним тремтливим голосом спитала:

— А навіщо ж ви їдете в Африку?..

Серце Макса підкотилось кудись аж під горлянку, потім упало на шлунок, під сонячне сплетіння, похололо і стало замлівати... "Що я роблю?" — з жахом подумав він. І інший голос відповідав: "Нехай! Немає більше сили ходити загнузданим, нехай буде все!.."

Макс почав говорити. Голосно, так, щоб його чув весь салон. Він повернувся обличчям до салону, і люди дивились на нього уважно й здивовано.

Він говорив про подробиці викрадення Артема й дівчат, потім почав розповідати про історію концерну "Сельвас" і головний задум його засновників і правителів. А свідомість відбивала якісь поверхові враження: ось дивляться просто йому в обличчя очі молодої негритянки — великі, по-дитячому зацікавлені. Он у кутку бовваніє кругле гладке лице метушливого товстуна в сірому костюмі. Ця людина скидалася на європейського горобця, що взимку нахорохорився від морозу і став схожий на сіру кульку. Схилилася на бік лиса, мов більярдна кулька, голова старого-старого діда. Дід не дивиться на Макса і нічого не каже, і голова його час від часу здригається на слабкій тонкій шиї, але Макс знає: дід слухає.

І знову крижаними поштовхами в груди — запитання: "Що ти твориш, божевільний! Що ти наробив! Оберни все на жарт, перепросись, тікай із салону!.." І відповідь: "Нехай! Однаково вже нічого не поправиш! Залишилось тільки чотири дні — і кінець історії, і отой негр, якщо виживе, почне писати зовсім інше, ніж писав досі..."

Хлопчик років восьми аж рота роззявив від цікавості. Його захопила розповідь Макса, як цікава казка. Ніс у хлопця біленький, а щоки й лоб густо обсіяні ластовинням.

Закохані кубинець і мулатка дивляться на Макса з подивом, потім із незрозумілим йому роздратуванням. Коли він почав розповідати про план нападу й перелічив міста, які підлягали знищенню під час першої атаки, закохані вийшли до маленького тамбура, що відділяв салон від виходу на палубу...

Макс скінчив. Він стояв посеред салону. Люди дивились на нього. Внутрішня суперечка вщухла, бо вже не було про що сперечатись, і всю істоту пройняло чекання: що ж таки буде далі?

Залягло мертве мовчання. Свідомість відзначала гудіння повітря за герметичними вікнами, синя лінія обрію то піднімалась, то спадала вниз, ніби здіймалися груди планети. То лайнер стрімко краяв океан води й повітря, і його підводні крила то підіймалися до самої поверхні, то занурювались.

На Макса дивилися люди. Навіть лисий старий підвів свою голову і уп’яв у Макса прозорі очиці з жовтими білками. На нього дивилися без страху й ненависті — із допитливим здивуванням, паче він був не людина, а незрозуміле безглузде явище... З людьми, які так дивляться, немає про що розмовляти.

Макс зрозумів: його запитання: "Що буде далі?" — ніколи не матиме відповіді, бо далі не буде нічого. Позад нього — мертва пустка, попереду — порожнеча.

Він тихо пішов через салон. Йому мовчки давали дорогу. За вікнами гув вітер, розсічений величезним корпусом "Африки". Макс відчинив двері в тамбур. Кубинець і мулатка навіть не помітили його: вони заклякли в поцілунку — Макс тільки побачив довгі темні пальці дівчини, що тремтіли на спині хлопця.

Він намацав ручку зовнішніх дверей, нетерпляче відхилив важілець герметизації й натиснув на двері. Вони відчинились ривком, підштовхнуті внутрішнім тиском.

Макс тільки в цю мить збагнув, що він чинить непоправне. Та було пізно. Закохані зойкнули. М’яка й невблаганна рука повітря виштовхнула Макса з тамбура, і тут на нього з могутньою силою навалився тугий, мов гума, зустрічний вітер, підхопив, поніс уздовж скляної стіни салону, вдарив головою об поруччя надуби і жбурнув в океан.

За сигналом "Людина за бортом!" лайнер збавив швидкість і сів у воду всім корпусом. Поки він робив велике коло навколо місця події, рятівний вертоліт висів над хвилями і проглядав локатором океанські глибини, щоб визначити, чи можна виловити труп.

Радіо "Африки" передавало Всесвітній Надзвичайній Раді термінове повідомлення про сповідь людини, яку знали за вигаданим ім’ям — Максим Свирид.

Розділ одинадцятий

НАСТАВ ТРЕТІЙ ДЕНЬ

Розмова з Тересою, на подив Яни, вийшла короткою й діловою.

— Мені потрібна твоя допомога.

Тереса стрепенулась і сіла (останніми днями вона весь час лежала).

— Я зроблю все, що ти скажеш.

— Треба привести в дію складні механізми.

— Це... проти них?

— Це для всіх людей. І для мене з Артемом.

— Ти покажеш, що треба робити?

— Звичайно.

— Коли це буде?

— Може, завтра...

— Я чекатиму. Я нікуди звідси не вийду.

Мінливі душі людські. Тереса здавалась Яні безнадійною, а на Джона вони разом з Артемом покладали чималі сподівання. І от вони вчора зустрілись на узліссі віддалік корпусів, і Яна попросила в колишнього вченого допомоги. Він округлив вицвілі очиці, притиснув руки до грудей — ну чисто перелякана жінка! — і прошепотів:

— Ні-за-що! Ні-ко-ли!..

— Коли ви не здатні хоч що-небудь зробити для людей, для мене, то згадайте про Уїльяма Уїльямсона.

— Вілл мертвий. Віллу однаково. А я не хочу втратити ті крихти, що маю. Я не хочу виснажувати свою душу боротьбою. Я не хочу нічого вирішувати. Я не герой, я хочу жити. І все. І більше ні слова, міс Яно, ви ж знаєте, як я вас люблю і поважаю.

— Де устаткування, що ним різали надра, коли будували геостанцію?

— Навіщо вам?

— Скажіть, Осленко, любий, тільки це скажіть!..

Джон подумав.

— Вами керує Соболь. Ви задумали щось недобре... А проте... А як вас спіймають?

— Вашого імені не почує ніхто.

Джон зітхнув, зірвав листок папороті і почав лоскотати собі під носом. Зморщився, нервово хихикнув, потер ніс рукавом. Яна дивилася на нього з жалісним презирством.

— Геостанція діє під корпусом "Б", до ви буваєте щодня. У Соболя. А устаткування... Де ж йому бути, як не внизу?

— Ліфт спускається до кінця?

— Ліфт, потім ще один ліфт, а там ще й східці... Там жахлива температура!.. — Раптом зойкнув, підхопився, немов би пеньок, на якому сидів, обернувся їжаком. — Що я дозволяю!.. Що я творю!.. Даруйте, міс Яно, я побіг, а ви все забули!.. Ні, я таки вижив з розуму...

Джон у розпачі махнув рукою і подався геть.

Від Тереси Яна повернулася до своєї кімнати й вимкнула світло. Надворі була глуха темрява. Плато укладалося спати. Нерідко о цій порі спалахували екрани відеофонів і до кімнат заглядав Джон, щоб потім доповісти Фраду, що все гаразд. Заглянув він і сьогодні. Побачивши Яну, пробурмотів "на добраніч" і зник.

Треба було ще трохи почекати. Дівчина напружила пам’ять. От сидять вони з Тересою біля Фрада, на екрані — жива схема наукового центру... Глибоко в землі в розпечену породу вкраплені теплоприймачі і електрогенератори. Від них угору біжить кілька металевих жил. Вище вони входять у приміщення... А от план його, хоч плач, не затримався в пам’яті. Знає Яна, що там стоять машини, схожі на ті, якими командував її батько, але де, як вони стоять...

Опівночі вийшла з кімнати. Було тихо й порожньо. Швидко пройшла до дверей. Вони слухняно розчинилися і зсунулися за її спиною.

Місяця в небі не було. Налиті світлом зорі ледве вихоплювали з темряви доріжку. Яна цю дорогу пройшла б із заплющеними очима.

Двері. Шарудіння стулок — Яна в коридорі — стулки позад неї зімкнулися, як пастка.

Яскраве денне світло. Ані душі. Дівчина йшла коридором, намагаючись не робити шуму, але рухатися крадькома вона не вміла. Тихі, ледь чутні звуки її кроків здавалися громом.

Виявляється, ліфт ніколи не був безшумним. Він тихо співав. Та не так уже й тихо — ніби хтось торкнув струну контрабаса, і вона бринить — довго, нескінченно... Блимають ліхтарики, відлічуючи поверхи. Десятий... П’ятнадцятий... Двадцятий...

Ще нижче? Ще...

Двадцять п’ятий. Двадцять восьмий —— останній.

Перейшла коридор і опинилася в другому ліфті. Цей не лічив поверхів — довго стрімголов падав униз.

Стоп! Розсунулися двері. Яна опинилася в довжелезному коридорі. Те саме яскраве освітлення. Де-не-де двері вздовж обох стін. Кінці коридору зникають десь вдалині. Повітря сповнене грізною вібрацією. Яна згадала: десь невимовно далеко звідси, аж на поверхні, ця вібрація сприймається, як тихе гудіння, що йде з-під землі.

Навмання пішла праворуч. Кроків не було чути, через це коридор не так лякав, як на поверхні.

Біля кожних дверей — маленький пульт із кнопками й цифрами. Шифри. Жодна з цих кімнат не розчиниться перед Яною. А може, якраз у них ховається те, за чим вона сюди прийшла...

Вібрує повітря. Здається, наче воно сумно реве, потім — що мовчить, як космічна порожнеча. Від духоти чоло рясніє потом. Але Яні холодно. Вона щільніше стягує на плечах прозору хустку. А в пальцях — гаряча й слизька від поту паличка-ключик, що її давно знайшла над урвищем.

Не витримали нерви — озирнулась. Таки було чого: далеко-далеко по коридору йшла людина в білому комбінезоні. Звідси було не розібрати, чи постать віддаляється, чи рухається сюди.

Першим рухом було — притиснутись до стіни й перечекати.