Між нами Всесвіт - Полонський Радій

то тоді... скажеш мені.

Тереса навіть не насмілювалась переказувати вітання. Яна кивнула: добре, якщо будуть новини...

Розділ восьмий

ІНФОРМАЦІЇ БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ

Барханов і Олексій посувалися один за одним. Мабуть, так само низкою йшли в ці хвилини Гнат Петрович, Веслі і Джон їм назустріч. Часто спинялись, наближалися якомога ближче до кам’яної стіни або нагромаджень брил, — аби не потрапляти в лінію захисту, це могли помітити на плато, — і очима й приладами обстежували кожен виступ, кожен квадратний метр...

Експедиція розбилася на дві групи й вирушила в обхід плато, щоб зійтися по той бік. Це вдвічі прискорило обстеження стіни. Сьогодні опівдні вони повинні зустрітися. Барханов і Олексій викреслювали на карті план плоскогір’я. Раз у раз поглядали на годинники. Вони не знайшли жодного місця, де було б варто хоч затриматися для детального обстеження — з цього боку плато було неприступним. Але ж, може, старий Соболь з хлопцями щось знайшли?

Дві групи жодного разу не розмовляли між собою, зв’язок був умовлений на виключні випадки.

Барханов і Олексій легко і з задоволенням мовчать майже весь час. Мабуть, так само, як ні на хвилину не змовкають балачки в групі Гната Петровича. Поділилися вдало, за характерами. Від друзів тут лишилась тільки пісенька — вже не тільки Барханов, а й Олекса час від часу починав:

Тримайтесь, друзі, в час важкий! Хай лине день за днем.

Олексій ніяк не впорається з думками про свою недосконалість. От і зараз влізло в душу питання: "Чому я такий? Чому Барханов, і Гнат Петрович, і Яна, і Пуебло, і Веслі з Джоном, не кажучи вже про Артема, — не такі, а я — такий? Чи я народився з вадами, чи вже потім таким став?"

Під шелест посіченої рослинності добре думалося.

Олексій був у школі улюбленцем. Вихователь ставив його за приклад іншим учням, бо все робилося в Олексія так гаразд, так ладненько, а сам він був меткий та розумний хлопчина. Батьки, чуючи про це, вихваляли Олексія перед братами й сестрами.

Зараз він розуміє, що це було непедагогічно. А тоді тішився славою. Чи то були причини, чи наслідки більш глибоких причин?

Далі — переїзд батьків і новий інтернат. Олексій з першого дня поліз, сказати б, на перші ролі, але зустрів відсіч дітей і спокійну стриманість учителів. Це був, мабуть, перший удар по розпаленому честолюбству. Вже третього чи четвертого дня він почав заздрити кращому учневі Петьку. То був визнаний ватажок, хоч ніхто ніколи про це не згадував.

Олексій вирішив боротись. Він наздогнав Петька в навчанні. Переганяти було нікуди. Почав чіплятися до суперника. Відмовлявся гратись, коли той у грі був за старшого, насміхався, підстерігав кожен невдалий крок. Це не допомагало. Тоді Олекса почав погрожувати Петькові, що наб’є.

Петько терпляче дивувався. Згодом його почала дратувати злість і настирливість Олексія... І от сталося. Під час останнього уроку домовились, що битимуться після занять у садку.

Їх обох оточує щільна юрба товаришів. Діти поглядають на борців заклопотано й серйозно. Підганяють:

— Ну, починайте, а то надійде хтось із дорослих!..

Олексій дивиться пильно на Петька, здригаючись від ненависті й бажання щосили затопити кулаком у кругле кирпате обличчя. Але Петько не хоче починати перший.

Тоді хтось штовхає Олексу ззаду, він ненароком налітає на Петька і той недбало відштовхує його руками. Олекса розмахнувся і вдарив Петька в обличчя. І відразу ж відлетів під цілим градом болючих влучних ударів. Намагався відповісти — де там, Петько не давав перевести подих, аж поки Олексій не заревів і показав спину.

Перемогу Петька торжествував весь клас. Тільки тепер Олекса зрозумів, як його не люблять. Замкнувся, став мовчазним і уникав товариства.

Це схвилювало вихователів. Вони почали звертати на Олексія особливу увагу, а це принижувало ще більше — наче він був неповноцінний.

Потроху все забувалось, і в старших класах Олексій став свій серед своїх. Вони з Петьком були найкращими учнями, ними пишалася школа, на них покладали надії... Але друга він не мав.

До інституту прийшов переконаний у тім, що незабаром вразить світ науковими подвигами. Перший місяць навчання приніс розчарування. Олексій уже був дорослим, він умів аналізувати й дуже швидко переконався, що на його курсі багато розумніших за нього. Вони були такі розумні, такі всебічні, такі розвинені, вони весь час сперечалися про що завгодно, і так складно це в хлопців виходило, що Олексій боявся втручатися. А якось наважився: між лекціями підійшов до однієї з групок, влучив момент і вставив своє слово. Хлопці здивувались, перезирнулись, почекали, чи не скаже Олексій ще чого, а потім продовжували розмову, наче його тут і не було.

Зрозумів, що безнадійно дурний. Відтепер розтуляв рота тільки після того, як усі слова були повторені й відредаговані в голові. Звичка вимучувати фрази, аби не сказати чогось невдало, робила його нестерпним співбесідником.

Шалено заздрив кращим студентам. Тим, хто так невимушено готувався увійти в життя. Хто так мимохідь зав’язував знайомства з дівчатами, кого дівчата так легко відзначали серед усіх інших, на кого з прихильністю дивилися викладачі... Одного разу курсова робота такого щасливця зазнала розгрому на виробництві. Фахівці прислали до інституту вбивчу характеристику знань і самої системи мислення майбутнього інженера. Зчинився скандал. До справи втрутилась Академія наук. Кілька днів засідала Вчена рада. Інститутська громадськість ламала голову: в чому полягала основна хиба наукової підготовки майбутніх спеціалістів?

А Олексій з жахом відчував, що він щасливий. Він був щасливий, як давно не бував, як хіба тільки в пору дитинства, коли ще не знав суперників у своїй першості. Він торжествував падіння товариша, конфуз, що стався з шановними викладачами, з насолодою бачив, як зів’яв учорашній герой...

Раніше й не гадав, що зловтіха може давати таке щастя... Проте інститут кінчав переможно — з найкращими сподіваннями професорів, здібний, самотній, як ніхто, з солідним для своїх літ запасом знань і навиків. Його взяв до себе Артем Соболь — такої честі не був удостоєний жоден з випускників.

А там — Макс...

Барханов вимкнув промінь і спинився.

— Тут щось нове.

Олексій наблизився. За стовбурами дерев виднілася не глуха стіна, як бувало досі, а широка вертикальна щілина. Її краї вкриті зеленими пагонами, вони стелилися й по дну, яке величезними природними сходами піднімалось угору.

— Невже знайшли?.. — прошепотів Олекса.

Налаштували прилади. Схилились до маленького екрана. Барханов поволі повертав коліщатко регулятора. Промінь обмацував брилу за брилою, і на екрані повзли величезні скелясті східці. Ось уже й зелене пагіння лишилось унизу, а брили зводились далі...

— Не дуже комфортабельно, — зауважив Барханов, — та рухатись можна навіть без альпіністського знаряддя.

З несподіваного жартівливого тону начальника Олекса зрозумів, що той дуже схвильований.

Брили, брили й брили... Вони недоладно купчаться одна на одній, і по них можна підійматись угору, на плато. Стоп! Далі ущелина завернула вбік.

І в цю мить під шоломом Барханова ніжно озвався сигнал: наближалась зустрічна група. Це був оперативний зв’язок, що діяв не далі, як на сто метрів. Барханов вимкнув генератор.

— Як справи? — спитав неголосно.

Олексій не чув відповіді. Барханов озирнувся до нього:

— Вони не знайшли нічого. — І в невидимий мікрофон: — Ми відступимо, ідіть сюди.

Відійшли в глиб зеленого коридору, щоб ті могли спокійно діяти променем. За кілька хвилин зустрілись.

Гнат Петрович був стомлений і зажурений. Веслі й Джон — серйозні. Вигляд мали невтішний: у крислатих шоломах, у комбінезонах, мало не по шию заляпані багнюкою, зеленим, коричневим і чорним соком, зігнуті під вагою вантажу.

Загалом група Соболя бачила не більше, як група Барханова. Почувши про несподівану ущелину, хлопці пожвавились, а Гнат Петрович підхопився:

— Пішли, люди, не гаймо часу.

— Спочиньте трохи, — заперечив Барханов. — Підготуємось, продумаємо, як діяти. Перетинати іонну зону небезпечно — можливо, що вони, — кивнув головою в бік плато, — фіксують кожне порушення.

— Навряд, — пробурчав Гнат Петрович. — Скільки ми бачили трупів тварин, що несподівано потрапляли в зону...

— Не трупів, Гнате Петровичу, — Барханов пильно дивився крізь хащу, наче бачив, як смертельне проміння пронизує повітря. — Залишків трупів... Тварини давно звикли, що наближатись сюди не можна.

Експедиція переходила з місця на місце, намагаючись промацати ущелину радіопроменем. Але заворот був надто крутий.

Олексій і хлопці переносили на загальну карту обриси і рельєф плато. Гнат Петрович похнюплено мовчав.

— Що ж, товариші! — сказав Барханов. — Якщо ми не вивчимо ущелини, — завдання експедиції буде виконане не повністю.

Старий звівся на ноги:

— Я піду.

— Підете не ви. Не Олексій — у нього зв’язок з нашими.

— І не ви, — перебив Джон, — бо ви очолюєте експедицію. Піду я.

Веслі скептично скривив губи: його дивувала зухвалість цього Джона.

— Піде Джон Джессеп, — сказав Барханов.

Чому він назвав ще й прізвище? Щоб підкреслити, що справа небезпечна? Олексій з цікавістю поглядав на начальника експедиції.

— Ми всі відступимо в хащу, розсіємось, перейдемо на оперативний зв’язок. Розмовляти через скерований промінь із Джоном буду тільки я. Джессеп, мене викликати у виняткових випадках. Я вас — за годину після того, як розійдемось. Ваше завдання — візуально або, у найбезвихіднішому разі, за допомогою радіопроменя визначити, чи можна по ущелині дістатись на плато. Більш нічого. Якщо помітите якісь ознаки небезпеки — відходьте якомога швидше в північно-східному напрямку. Ми відійдемо на північ... Оце і все.

Гнат Петрович був дуже збуджений. Він походжав навколо Барханова й хлопців, пильно поглядав угору, на крони дерев, зчіпляв перед собою пальці, то раптом ховав їх за спину. Не витримав:

— Мать, таки можна буде піднятися. Бо не мусить такого бути, люди добрі, щоб на отаке здоровенне плато та не було жодного підйому. Не може того бути, хоч ви мене вбийте!.. А тоді, — він поспішав говорити, щоб йому не заперечили, — а тоді ми вже не матимемо часу повертатись та споряджати новий загін, бо ці гади скоро накинуться на людей, як скажені пси.