Між нами Всесвіт - Полонський Радій
Вона тільки — це найважче зробити, але іншого виходу немає! — зазначає, що була певна: мужчина, який любить, вважає за закон бажання своєї обраниці.
— Я вам відповім завтра, — обережно каже Фрад.
А поки триває ця розмова, Артем швидко, гарячково готує апаратуру, яка проб’є вакуум між речовиною і антиречовиною... Ось де найбільша трудність. Як, чим його пробити? Як і чим вивести з ладу прекрасне, кілька разів задубльоване устаткування, головна якість котрого в тім і полягає, що його не можна вивести з ладу!..
У Артема з’явився новий рух — стиснутими кулаками він тре собі скроні. Йому здасться, що це тонізує стомлений мозок.
Вихід буде знайдено.
Ось прибігає Яна.
— Все гаразд. Завтра з Фрадом ми летимо в Нью-Йорк. Тільки ми удвох. Домовленість така — ми не будемо приземлятись, оглянемо місто з повітря і — додому. Він каже, що вся подорож триватиме кілька годин. Ну от...
Вони прощаються назавжди.
Розбігаються думки. Втомився. Всякого бувало, але стільки працювати, як у ці дні, і отак завантажувати пам’ять не доводилось ніколи. Виникло і десь пропливло, розтало порівняння: кінь іде чвалом перед тим, як упасти назавжди... Люди мають три тижні — це мало. Вони можуть спізнитись, тоді ця зграя встигне накоїти лиха. Люди знають строк. Не спізняться.
Артем краще за всіх розуміє загрозу. Риску не повинно бути. Плато мусить вибухнути якнайшвидше.
Отож Яна летить із Фрадом до Нью-Йорка. Вони вже попрощалися. Артем сидить у камері, відлічує хвилини. От уже голубий вертоліт знявся над лісом, ось він проминув найвищий шар хмар, склав лопаті в крила, і два реактивні двигуни щосили кинули машину вперед... А може, щось перешкодило?
До кімнати заходить Джон Уїльямсон (Артем вірить, що в цей відповідальний момент у Джона прокинеться його залякане сумління). Він підходить до екрана й говорить твердо:
— Минула година, як вони поїхали. Більше чекати не можна.
Вони обмінюються поглядами. Навіщо прощатись... Артем приводить у дію апаратуру...
Яку, яку апаратуру, до бісового батька!.. Прекрасний план, але ж він нікуди не годиться, поки в руках немає інструмента, який би зруйнував вакуум. І Яна... Чи вона погодиться? Вона зараз прийде, вона зрозуміє.
Артем щосили тре скроні кулаками. Рішення немає.
Бути в цьому мішку з антиречовини більше не можна. Не вистачає самовладання, ні сили волі, ані нервів. Зрештою, не стане й психічного здоров’я.
Він дивився не раз, як Яна кидалася до екрана і, наштовхнувшись на холодні стіни, безпорадно ковзала по них долонями і відсторонялася назад. Удавав, ніби не помічав того, ніби йому байдуже. А коли нікого не було — вже не раз зривався і починав гатити по екрану кулаками й ногами, маючи одну надію: а може, трісне, може, анігілює?
Цитьте, нерви. Вам уже недовго служити.
Прийшла Яна. Вона дивно впливала на нього: враз заспокоювався, підбирався весь і забував про Всесвіт, що проліг між ними; коли не працював, то з ніжністю роздивлявся кожну рисочку обличчя й постаті, віддавався хвилі благоговійного обожнювання або гарячої жаги.
— Єдина в світі жінка... Яно...
Вона червоніла, але не ховала погляду.
Вона прийшла — він відразу розповів про свій план. Вона слухала, ніби й не чула: дивилась спокійно на нього, поглядала на підвіконня прийомного отвору — чи взяв їжу, чи попоїв.
— І все? — спитала. Отак просто: — Я з Фрадом кудись полечу, а ти тим часом вибухнеш разом із плоскогір’ям?
— Тільки так. Ми сьогодні ж сповістимо про цей план Барханова і хлопців. Що скаже Рада?
— Як можеш ти про це говорити?
— Виходу немає.
— Екепедиція ще не зробила своїх висновків. Може, сьогодні вночі я їх уже зустрічатиму десь на плато, в сельві... Захопимо Фрада...
— Люба моя... — Артем усміхався зверхньо й жалісливо, як батько до нерозумної дитини. — Не треба себе дурити... Завтра чи післязавтра хлопці закінчать обхід плато, і ми дізнаємось, що ця надія зникла.
— А якщо ні?! Артем насупився:
— Нехай це стане щасливою несподіванкою, на яку ми не маємо права розраховувати.
Яна зів’яла:
— Гаразд... Розповімо Раді... Тільки... ти не маєш права позбавити себе життя. От і все.
Вперта кохана дівчинка. Вона усвідомлює, що іншого виходу однаково немає.
— Люба, це вже не так і страшно — вмерти, — сказав Артем. — Іншим разом я задумувався над тим, що кожна людина — це щасливий випадок для себе самої: один із тисяч і тисяч варіантів здійснився так, що народився саме я.
— Не розумію... — зітхнула дівчинка.
— За трішечки інших обставин уже б міг народитися хтось інший, мій брат чи сестра. Це ніби лотерея, в якій розігрується життя і в якій кожен виграш припадає на десятки тисяч програшів. Кожен, хто народився, виграв перед незліченою кількістю, неуявною кількістю ненароджених і незачатих!.. Я щасливий, що мені припав такий виграш, та, може, досить потішився, треба й іншим допомогти?
— Я все ще не розумію. Кому допомогти?
— Ненародженим. Фрад хоче розпорошити мільйони майбутніх матерів і батьків, а я вже своє виграв, я вже спалахнув, — я мушу перешкодити Фрадові. Ось я про що.
— Ти сказав — ти вже спалахнув?
— Ну... можна й так сказати.
— Я думала про це. А ти хочеш і смерть зробити спалахом.
— Смерть — це ніщо. Спалах — це ще життя, це ще буде виявом моєї волі, дарма що вже не стане свідомості!
Яна дивилася мовчки.
— З цим доведеться погодитись, дівчинко. Тобі в житті стане порожньо, я знаю. Та на Землі живе багато людей, а життя попереду довге...
— Я не про себе, Артеме. Я про твоє життя... Артем кивнув:
— Твоя правда, я б міг ще жити! Як добре!.. — він замріяно засміявся. — Наука ще тільки підкрадається до головних комор природи, ще тільки визначає точно, де вони є, ці комори. Справжнє знання почнеться потім, а з ним разом — могутність, про яку ніколи ніхто ще не наважувався мріяти. Є принципово неможливі речі. Скажімо, мандрівки в часі в минуле. Чи одночасна фізична присутність людини відразу в багатьох місцях. Чи швидкість, вища за світлову. Чи прогулянка в віддалену Галактику і повернення на Землю протягом кількох днів. Все це принципово неможливе, бо суперечить основним законам природи. Але далі... але далі принципово неможливих речей ставатиме все менше! Для вченого, який жив два-три сторіччя тому, багато з того, що ми робимо, здалося б нахабним шельмуванням неухильних законів сущого. Як добре можна жити, Яно!..
Яна мовчки дивилась на нього.
— Ну... — Артем соромливо посміхнувся, перепрошуючись. — Ну... а хіба нам було погано до народження? Безглузде запитання, правда ж? Хіба нам було погано в часи Маяковського, Арістотеля, Рамзеса Другого? Отак точно буде й після смерті, точнісінько. Стан небуття нам знайомий. Пусте! — Осміхнувся на свій вираз: — Саме так і сказав, як треба: пусте.
Яна повільно похитала головою:
— Навіщо ти... Скільки існує людство — все воно бореться із смертю. За кожен день життя або й за кожну хвилину. А хто ж, як не люди, знають, що безсмертя не буде ніколи.
— Безсмертя не буде, — відгукнувся Артем. — Ще одна абсолютна принципова неможливість. Та стара легенда про перевтілення душ має деякий сенс, бо перевтілення таки існує — в творчій спадщині.
Помовчали.
— Одного не зробив я: не залишив по собі бодай однієї дитини. Але... — він торкнувся рукою екрана. — Ми з тобою врятуємо мільйони інших дітей — і нехай це будуть наші з тобою діти. Гаразд, Яно?
Вона тихо кивнула головою.
Артем розмовляв з батьком. Батько чув його голос, а він, Артем, не чув — йому все переказувала Яна. Яна дослухалася до своїх сережок, вона говорила своїм звичайним голосом, але — батьковими словами. Це вражало Артема надто глибоко.
Яна казала:
— Мать, синку, за якийсь тиждень чи, мо, за два ми й тебе звільнимо, і твою подружку хорошу Янку та й поїдемо всі разом додому в Прогрес, та й буде там ваш медовий місяць, а ми собі з мамою працюватимемо, вам не заважатимемо, і буде нам усім добре-добре. А отим чортовим Фрадам — хай їм грець, ой-бо!.. Чуєш, синку?
— Ми чекаємо, батьку, — сказав Артем. — Розмовлятимеш з нашими — мамі вклонись і поцілуй...
— Аякже, синку, — відповідала Яна. У неї по щоках пробігли і сплигнули на груди дві сльозинки. — Аякже, синку, вклонюсь і поцілую. Та, мать, ми вже з тобою та Янкою разом додому повертатимемо... Тут є у нас співун, хороший такий хлопчина Веслі, він тебе оце вітає і хоче, аби ти послухав хоч кілька тактів нашої пісні. Чого ти, Веслі, їм же ж Олекса вже співав, вони ж знають!.. Ну-ну, знають, "ще тільки крок, ще тільки сто — і ми до вас прийдем..." Аякже!..
Вночі, коли Яна повернулася від Артема і почала роздягатись, до неї без стуку зайшла Тереса. Змучена. Вона несла велику орхідею.
Підійшла, поставила квітку у вазу. Яна мовчала.
Сіла на стілець, озирнулась. Потім жалібно посміхнулась:
— Не сердься. Я днями ходила до Фрада, щоб тебе виказати. Про радіо. Про оце намисто. Пішла, а він як гримне: "Я зараз зайнятий". Повернулась до кімнати, побула, потім пішла в сельву по орхідеї. А тоді тільки зрозуміла, що я хотіла накоїти. Що це зі мною?.. — Зиркнула несміливо: — Ну, що там мій... товстенький?
— Пуебло? Він працює в Інституті зв’язку.
— Ти з ним більше не зустрічаєшся? Не розмовляєш? Як він міг це покинути?
— Я ж кажу: він працює в Інституті зв’язку. Хіба може через нас спинитися життя на планеті!..
— Я розумію. Це пов’язане з його винаходом?
— Він бере участь у підготовці Першої зоряної експедиції.
— О!.. Він так про це мріяв. Ти ще не втратила надію знайти свого Артема?
Тереса нічого не знала.
— Я його знайшла.
— О!.. — Тереса схопилась на ноги. Вона розтулила губи, Наче хотіла щось гукнути, потім вони затремтіли й стулились, потім вигнулися в щасливій усмішці: — Знайшла! Він живий!... Я така рада, сестричко, я така щаслива... Чого ж тоді Фрад сподівається? О, дурний, дурний чоловік... Чуєш, сестричко, він мене цілує й шепоче твоє ім’я... Це страшно! Але ж тепер... — Тереса змовкла, притисла руки до грудей, сіла. Вона знову дивилась сумно й допитливо: — Але ж... Фрад знає, що ти знайшла Артема?
— Знає.
— Давно?
— Він мене сам до нього повів.
Тереса заніміла. Потім взялася руками за голову:
— Я нічого не розумію. Я дуже дурна. — Пішла, озирнулася від дверей: — Ти не хвилюйся. Я ніколи не викажу тебе і Пуебло. Я тільки прошу тебе: якщо будуть новини від брата...
