Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Найширші проспекти Парижа, Москви, Делі, Лондона, Пекіна та інших столиць почергово заливало строкате море людських голів. Посеред проспектів пливли великі машини, в них стояли космонавти, а сотні тисяч людських горлянок кричали їм славу, дзвінкий грім перекочувався з кварталу в квартал, назустріч машинам злітали квіти, хвилювались чорні, білі, жовті хащі людських рук, піднятих в очманілім захваті, мільйони очей світилися так, що блиск усіх сузір’їв Всесвіту був ніщо поруч з їхнім блиском, а ще сотні мільйонів людей прикипіли до екранів... Над містами мчали літаки, над світом гриміли мелодії, від яких сльози навертались на очі, і Макс теж стояв на балконі інституту і жбурнув униз, у першу машину, букет з квітами, і горлав, нишком прибираючи ребром долоні сльозу...

Варто жити заради того, щоб отак проїхати по світу у відкритій машині і щоб усе це несамовите торжество планети було присвячено — тобі. Коли б Макс тоді знав, що ніколи до цього не доживе, — не жив би.

І маєш: тільки виконавець, а більше — "не дано".

В ті гіркі дні й познайомився Макс із Фрадом. Ця людина з сильним поглядом, з сухим кісткуватим обличчям, з дрібним і пружним тілом вісімнадцятирічного гімнаста вразила його. Фрад швидко намацав слабкі Максові місця, і вже на третій чи четвертий день знайомства в хлопця мало не спинялося серце, коли Фрад на балконі готелю стисло й рельєфно малював натовп, що вирує внизу,

бажаючи бачити свого кумира, свого ідола... В ті роки Фрад створював науковий корпус. Макс міг стати непоганого знахідкою. Цієї ж ночі була підготовлена сцена самогубства, а на другий день Макс і Фрад огинали Землю в міжконтинентальній ракеті — подалі від Франції...

Макс захопився: Фрад переконав його, що вони візьмуть у людства якраз те, що йому потрібно. От коли він побалакає з професором про те, що кому "дано"!

Далі було кілька років надміру напруженої праці, небезпечні вояжі по різних містах і континентах з дорученнями Фрада, шалених, крізь довгі ночі, мрій про наступну перемогу, що аж втомлювався мозок і тижнями був неспроможний виконувати будь-яку абстрактну роботу. Фрад і сам працював багато, але з людей він умів витиснути геть усе, на що вони здатні. Вечорами падали від утоми, від виснаження, а зранку знову кидались у грандіозний вир фантастичних проблем.

Останнім дорученням за межами плато була робота в УФТІ. Фрад дозволив Максу вразити фізиків ідеями, що здадуться їм видатними. Для цього вирішили використати деякі з робіт наукового корпусу. Ідеї таки справили враження. Макс за короткий час став одним з найавторитетніших працівників УФТІ, а там і першим помічником Артема Соболя.

Дні натхненної роботи поруч із Соболем, політ на Місяць, блискучий експеримент, який ставив УФТІ на один рівень з корпусом Фрада, — своєрідна наелектризована атмосфера колективного наукового подвигу, схожа на ту, що виникала раніше й у французькому інституті... Часом з-під ніг у Макса вислизав ґрунт, він хватав руками повітря, ворушив якісь темні осади на самісінькому дні душі й дивувався, що це вже встигло перетворитись на осади: його мрії, його відданість Фраду, його непорушна байдужість до людей і палка до нестями любов до себе. Він дивувався собі, що починає захоплюватись роботою з Соболем, навіть любити свого керівника!

Намагався триматися міцно: не піддаватися жалюгідним сентиментам, не схилятися перед банальністю, що нашіптувала різні дурниці про людяність і обов’язок. Зрадів, коли одержав наказ із плато: кінчати. Бо часом втрачав упевненість у собі.

Дівчат Макс захопив за власною ініціативою. Дуже вже припала йому до вподоби Тереса, а для Фрада жінки

взагалі були пристрастю номер два — після фанатичного жадання влади. Яна тим більш повинна була його схвилювати, адже її кохав Соболь.

На Місяці стриманий і суворий Артем раптом обійняв Макса:

— Що скажеш, друже? Їй-бо, ми з тобою не такі вже й дурні!..

У нього були глибокі очі — сірі, сталеві, але цього разу теплі, як літнє повітря, і без звичайної зосередженості. У камері очі Артема теж були сталеві. Теж глибокі. Холодні, як сталь, і глибокі, як відчай.

Макс сіпнув головою. Досить про це.

Все йшло, як думалось. Але Фрад уже взяв від Макса, що хотів узяти. Він став різкий, владний, пихатий. Вони й далі лишались на "ти", але кожен вкладав у цей займенник особливий відтінок, і загалом звучало так, ніби пан розмовляє з лакеєм. З цим важко було щось удіяти: коли Макс дивився на керівника корпусу, він згадував камеру на дванадцятому поверсі.

Стиха дзенькнув відеофон у кишені. Макс вихопив апарат. На екрані побігли білі ламані лінії шифровки: "Негайно повертайся. Переглянули строки з огляду на надзвичайні обставини. Акція призначена на..."

Відеограму передано на Гавану. Якби лайнер відійшов хоч трохи далі — Макс її б уже не прийняв.

Атака — за чотири дні. Виходило так, що Макс утік. Як це пояснити Фраду й правлінню?

Питання сокирою завмерло над потилицею. Повертатись чи ні? Але ж там на дванадцятому поверсі... Ракети змиють у височінь, перейдуть кордони космосу, знову увійдуть в атмосферу над великими містами... Всього через чотири дні.

Якби він про все розповів ще в Соболя — було б інакше. Соболь би вислухав здивовано, потім би викликав Москву й наказав: "Розповідай ще раз!" Зараз нема про що розповідати. Хіба попередити людей, що за чотири дні вони будуть змушені стати на коліна перед старим світом, який досі вважався похованим назавжди.

З очей вибігали й швидко віддалялися зелені кола. Якісь червоні цяточки перекрили їм дорогу, і от кола разом з цяточками закружляли перед Максом, і в нього в голові закрутилося шалено... Він заплющив очі, труснув головою, потім розплющив.

Синій океан котився із сходу на захід. В салоні гомоніли, сміялись і навіть щось наспівували люди. Закохані кубинець і мулатка ще й досі ховались за пальмами й тримались за руки.

Макс спіймав на собі заклопотаний, трохи стривожений погляд щуплого негра з сивими скронями.

— Вам недобре?

Макс не знав жодної з африканських мов.

— Ви себе недобре почуваєте? — перепитав негр по-французьки.

— Дякую, все гаразд! — відповів Макс англійською і вимучено посміхнувся.

Негр недовірливо схилив голову набік, потім уже хотів відвернутись до дружини, яка проглядала журнал, коли Макс спитав:

— Пробачте, навіщо ви живете на світі?

— Я? — негр невиразно мугикнув. — Навіщо?

— Прошу вибачити, я б дуже хотів це знати. Негр торкнувся рукою пальців дружини:

— Чуєш, Поллі, цей юнак хотів би знати, навіщо я живу на світі.

Жінка знову засміялась:

— Смішний юначе! Хто ж це знає!

— Чекай, чекай, Поллі, — негр підняв палець. — Не поспішай. Мені б хотілося вдовольнити цікавість цього юнака... Навіщо я живу? Гм... Оскільки я історик, то, мабуть, для того, щоб писати історію.

— Навіщо це потрібно — писати історію?

— Справді, Поллі, навіщо це потрібно — писати історію?

Жінка знову засміялась:

— А що б ти робив, коли б було непотрібно писати історію?

— Е, ні, Поллі, це не по суті. З твоїх слів виходить, ніби історія існує для того, щоб я її писав. Насправді ж усе навпаки: я існую для того, щоб писати історію!

Макс нагадав:

— А все ж таки — кому вона потрібна — історія?

— Людству.

— Навіщо?

— Щоб воно знало, звідки воно йде. Щоб воно вбирало досвід попередніх поколінь.

— І все це дає історія?

— Разом з усім комплексом знань, що становлять людську культуру.

— А найголовніше: навіщо людям знати, звідки вони йдуть?

— Щоб краще розуміти, куди йти далі.

— А кому це взагалі потрібно, щоб людство кудись ішло?

— Не знаю, як вам, юначе, а мені це конче потрібно.

— Навіщо це особисто вам? Цікаво! — Макс спробував зобразити скептичну посмішку й навіть закинув невимушено ногу за ногу, але скепсису не вийшло, а тільки нервовість.

— Кінцева мета — панування мислі, розуму над усім сущим, перетворення Всесвіту не за стихійними законами розвитку, а за велінням розуму. Створення всесвітньої гармонії розуму й природи. А це, ви самі розумієте, мета невичерпна, отже — вічна, і людство йтиме до неї завжди.

— Мабуть, було чимало людств і цивілізацій у різних районах Всесвіту, які дерлися до цієї ж мети. Що з цього вийшло?

Негр засміявся:

— А ми, юначе, не знаємо, що з цього вийшло! Скоріш за все, вони йдуть до цієї мети й досі, і ми йдемо до неї, а колись ми об’єднаємо наші зусилля і підемо разом — це не змінює суті справи.

— Навіщо людству йти до цієї мети?

— Юначе, на кожну відповідь є своє навіщо. Ви переводите розмову на штукарство словами.

— Гаразд, навіщо вам — вам особисто і вашій дружині — сприяти рухові людства до цієї мети?

— А інакше — навіщо ми?

— От я й питаю: навіщо ви? І я? І всі ми?

— Щодо мене, юначе, то я вважатиму, що народився недаремно, якщо допоможу людям зробити ще один крок у цьому напрямку. Попередні покоління через тисячолітні криваві муки прокладали шлях до сьогоднішньої доби. Кожне нове покоління людей, усвідомлюючи свою могутність у порівнянні з минулим, повинно схиляти голови перед пам’яттю предків, перед мільярдами передчасних могил і споруджувати майбутнє. Я знаю своє місце в житті. Воно — манесеньке, непомітне, але воно є, і цим я гордий. Нехай майбутні покоління згадають нас із повагою і зроблять для своїх нащадків ще більше, ніж ми робимо для них самих.

— Як пишномовно!.. — зітхнула жінка. — Послухайте, юначе, я лікар, моя мета — боротьба із смертю...

— Ви сподіваєтесь її перемогти? — єхидно перебив Макс.

— Ні, я сподіваюсь, що вона відступить далі, завдяки моїм колегам і мені теж... А коли говорити простіше, то варто було народитись на світ хоч би для того, щоб побачити океан, небо, вдихнути чистого земного повітря, відчути себе людиною!..

— А у вас ніколи не виникало такого бажання, — це запитання Макс звертав не до подружжя, а кудись у простір, — взяти земну кулю, розкрутити її, як метальне ядро, і жбурнути кудись... ну, скажімо, в Сонце, щоб вона там згоріла!..

— Ні, не виникало, — твердо відказав негр. — А з вами це бува?

Макс не відповів.

— От ви казали, — задумливо вів історик, — що на кожну відповідь є своє "навіщо"...

— Це ви казали, а не я.

— Хіба?

— Безперечно. Проте я з вами згоден. Це мене якраз і бентежить — як не мудруй, а попереду однаково залишиться невблаганне "навіщо?"

— Ваша правда, юначе...