Лірникові думи - Руданський Степан

не дай боже,
Як вони збирали —
Не десяту, як ведеться,
А четверту брали.

XIІІ

І дочувся Христос-господь,
Думоньку гадає,
Взяв з собою Петра-Павла,
Млини оглядає.

І де прийде — утішає
Бідную громаду.
І мельника научає,
Дає добру раду.

І задумав їден мельник
Бога налякати.
Щоб не дати свого злого
Млина оглядати.

Лиш не бога ошукати,
Господь знає теє,
І все наше господь знає,
Добреє і злеє.

Тілько господь з Петром-Павлом
Став на міст ступати,
Аж став мельник із-під моста
Як медвідь ревати.

"Рева й же ти, чоловіче! —
Господь йому каже,-
А у млині замість тебе
Нечистий заляже".

І той мельник ізмінився,
І медведем стався.
І на задніх тілько лапах
Людський знак остався.

А в млині його чортяки
Тютюн сушать, стелють,
І, як північ наступає,
На табаку мелють.

ХІV

Господь ходить в білім світі,
Іде коло ставу,
Аж чоловік на вершині,
Скошує отаву.

І що скосить — його жінка
Й діти забирають.
І відносять на горбочок,
Буду накривають.

І та буда незнати-що,
Людям сміх казати —
Блекотянії підпори,
Лободині лати...

"Що ти робиш? — господь каже.-
Помагай-бі, батьку!"
"А що ж роблю? та же бачиш,
Що будую хатку".

"Бійся бога, чоловічеі —
Став господь казати.-
Як ти будеш в сії хаті
Зиму зимувати?"

"Мені на зиму не треба,
Я і сю покину,
Тілько місяць маю жити,
Через місяць згину".

"Як же ж жінка твоя й діти?" —
Став господь питати.
"А я знаю? Може, підуть
До чужої хати".

І здихнув господь, і каже:
"Недобрії люде! ..
Не будете же ви знати,
Коли смерть вам буде..."

І сказав бог — віддалився,
Ходить понад ставом,
І от сонце спочиває,
Смеркне незабаром.

ХV

Розляглися скрізь тумани,
Закотилось сонце!
І приходить в село господь
Під їдно віконце.

І поглянув господь в хату.
В хаті — як годиться.
Не димить убога скалка,
Каганець блищиться.

Сам хазяїн кінець стола
Сидить, в кармазині,
А сусід стоїть, бідняка,
В сірії свитині.

Бідний плаче і ридає,
Багач, ні словечка.
Межи ними, як той каже,
Була суперечка.

І убогий, і багатий
Поле разом мали.
Разом вони обробляли,
Разом засівали.

І на щастя біднякові
Жито уродило,
А багатому все поле
Куколем заплило.

І відрікся багач поля,-
Боже, твоя воля! —
Да і каже: "Котре гарне,
То те моє поле..."

І зачалась межи ними
З того суперечка.
Бідний просить, бідний молить,
Багач — ні словечка.

Наостаток ніби зм'якнув
І бідному каже:
"Завтра нас сам бог розсудить
І поля покаже!"

XVI

Вбогий вийшов, а багатий
В опівнічку саму
Серед поля убогого
Викопує яму.

І садовить у ту яму
Дитя своє враже,
І соломою вкриває,
І до него каже:

"Гляди ж,— каже,— як спитаю,
Чиє сеє поле,
То ти крикни: "Твоє власне,
А бідного голе".

А убогий і не знає.
Рано поставали,
Позбирали всю громаду,
Коло поля стали.

І багатий ізняв шапку
І зачав питати:
"Скажи, боже, хто тут сіяв,
Вбогий чи багатий?"

"Ні, не вбогий, а багатий!" —
Голос одвічає,
А тим часом з-меж народу
Господь виступає.

Виступає й багачеві
Став він говорити:
"З сего часу син твій буде
Вічне землю рити".

І сказав усе народу,
Да і віддалився...
А народ поглянув в яму —
В ямі кріт лиш рився.

XVІI

Вгамувалися багаті
І не обдирали.
Лиш не сим, то другим люде
Бога прогнівляли.

Було святенько, неділя,
Дзвони задзвонили,
І до церкви на молитву
Каждого будили.

Добрі люде позбуджались,
Як годиться, вмились,
Надягнули, хто що має,
Богу помолились.

І на утрені стояли
В церковці святії!
Но не так-то воно було
В їдній хаті злії.

І там, правда, позбуджались
Да роботу мають:
Їдні — закришку щипають,
Ті — дрова рубають.

Господиня їсти варить,
А господар хати...
Ще до служби пообідав
І пішов орати.

І оре він серед поля,
На воли гукає,
Аж Христос іде до него,
Йому розважає:

"Що ти робиш, чоловіче?
Неділенька! Свято!"
"Таких свят,— плугатар каже,
Єсть в року багато!"

І скарав його син божий
Карою своєю:
Плуг, плугатар і погонич
Щезли під землею.

XVІІІ

І приходить бог до церкви,
Став людей збирати.
І у церкві на амбоні
Людям став казати:

"Я, Ісус Христос, син божий,
Кажу, щоб ви знали,
Щоб ви день недільний чтили,
Свята шанували.

Щоби в свято не рубали,
В полі не орали
І коріння в огородах
Своїх не копали.

Щоб коріння не копали
Старії й малії,
Щоб зарання всі стояли
В церковці святії.

Бо я дав вам для роботи
Шість днів на неділю,
А седьмий день для покою
Й найменшому зіллю.

Да ще кажу, щоб всі люде
Милосердя мали,
Калік, старців не гнушались,
Сиріт пригортали.

Щоби старших шанували,
Отця-неньку чтили
І, що я лиш вам говорю,
Теє все чинили.

І як будете, всі люде,
Теє все чинити,
Добре буде вам і дітям
В божім світі жити.

XIX

Як не будете чинити
Того, що я кажу,
Тяжко буду вас карати,
Тяжко вас накажу.

Пущу голод, стануть люде
3 голоду вмлівати.
Пущу помір, зачнуть люде
Мором умирати.

Будуть війни меж царями,
Межи королями,
Буде бійка, буде лихо
Межи всіма вами.

Син на батька, доч на неньку
Стануть підійматись.
Як вода,— крівля по світі
Буде розливатись.

І тогді зачнете, люде,
Мене пізнавати.
А як ні,— то я ще тяжче
Стану вас карати.

Стануть громи сильні бити,
І небо блищати,
І град стане зілля ваші
В нивах побивати.

Злетять птахи — птахи злії —
І будуть літати.
І, літаючи, живих вас
Будуть заїдати.

Щоби, люде, гнів мій знали,
А все розум майте
І мене до того гніву
Недопроваджайте.

Бути свідками неправди
Тяжко стережіться,
Людям кривди не робіте,
Мною не кленіться".

XX

Служба божая кінчилась,
Дзвони залилися,
Люде помолились богу
Да і розійшлися!

Розійшлися і зачали
За обід сідати,
Аж приходить і спаситель
До їдної хати.

І приходить з Петром-Павлом;
Просять його сісти.
Просять його за стіл сісти,
З ними разом їсти.

Сіли вони кінець стола.
Борщ на стіл подали,
Стали їсти всі, і гості
Кілька ложок взяли.

За борщем подали кашу
Да й перепрошають,
Що на стіл подати більше
Нічого не мають.

А бог глянув на полицю:
"Що ж там на полиці?
Вареники, либонь,— каже,-
Або варениці".

"Де там вони узялися? —
Жінка говорила.-
То я вчора півмакітри
Черепах зловила..."

"Нехай будуть черепахи!
Нічого діяти!" —
І з сим словом поклонився
Да й пішов із хати.

Жінці стидно чогось стало,
Беруть її страхи...
Глянь в макітру, а в макітрі
Справді черепахи.

XXI

Осінь була й проминула,
Сніжки припадали,
І по селах, як звичайне,
Весілля настали.

Хлопці швендяли усюди,
Сватались, женились.
І дівчата коло хлопців
Вились, чепурились.

І багато через зиму
Дівчат зав'язалось.
Много й хлопців-вітрогонів
Захазяйнувалось.

Но їдно лиш серед зими
По року новому
Було славнее весілля
У селі їдному.

Чого думка лиш бажала —
Все спекли, зварили.
І на вечір на багатий [22]
Христа запросили.

Сидять гості і балюють
(Було їх немало).
Стали їсти, стали пити,
Вина недостало.

І казав господь принести
Води із керниці.
І побігли за водою
Жваві молодиці.

І принесли, виливають...
Аж тут диво сталось —
Зо всіх відер, кілько було,
Вино виливалось.

Аж тогді по правді гості
Всі забалювали.
І той вечір усі люде
Багатим назвали.

XXIІ

І у нас багатий вечір
Каждий рік буває.
І господь в керницях воду
В вино претворяє.

Лиш не знати, в яку пору,
В якую годину,
Щоб послати до керниці
З відрами дівчину.

Було раз уже пізненько,
Каганці згасали,
А подекуди хрещені
Вже й позасипляли.

Лиш в їдній убогій хаті
Скалочка диміла.
І на лаві при вечері
Вся сім'я сиділа.

І що господь дав — із'їли,
Стали воду пити.
І напились, помолились —
Тра начиння мити.

А при хаті на ту пору
Ні краплі водиці.
Взяла дівчина відерця,
Пішла до керниці.

І набрала, і приносить,
В діжку виливає...
Коли дивиться — з відерця
Вино витікає.

Взяла друге... ні!
у другім Чистая водиця.
І убогі вечір мали
Такий, як годиться.

XXІІІ

Ба ще й друге в світі чудо
В вечір сей буває —
Вся худоба меж собою
В північ розмовляє.

Лиш послухати їх мову
Хто цікавість має,
Незабаром після того
Нагле умирає.

Був їден колись цікавий
Мову тую знати;
І приходить під обору,
І став вартувати.

І от віл їден піднявся,
Тяженько зітхає:
"Чого, брате, так зітхаєш?" —
Другий віл питає.

"Як же ж мені не зітхати,-
Каже той до того.-
Завтра в яму повеземо
Господаря свого".

І почув він — душа стала
Лиш на волосочку.
Біжить в хату: "Жінко, жінко!
Дай білу сорочку!"

Вмився, вбрався, як до смерті,
Богу помолився
І ще до світа, до рання,
В труні опинився.

Плаче жінка, діти плачуть,
Полежав він добу,
І ті самі воли везли
Його тіло к гробу.

XXIV

Проминуло неділь з десять,
Може, й ще неділя,
Як Христос-господь заходив
На теє весілля.

І зібрав він тьму народу,
Тьму неізчислиму.
І із ними іде в місто,
Місто Русалиму.

І зачали діти з вербів
Гіллячки ламати,
І ламати — і під ноги
Господу кидати.

А господь гіллячки тії
Всі благословляє.
Напослідок сам нагнувся,
Їдну підіймає.

І потріпав Петра нею,
І став промовляти:
"Ще лиш тиждень — і Великдень
Ви будете'мати..."

А Петро підняв гіллячку
І Павла став бити,
Злегка бити і те саме
Йому говорити.

І зачали і всі люде
Вербу підіймати,
Підіймати, злегка битись,
Да і примовляти:

"Ой верба б'є, а не я б'ю!
Ще лиш тілько тиждень —
І наступить, і настане
В нас святий великдень..."

XXV

А тим часом бог приходить
Під тecoвi брами,
Входить в місто, а у місті
Аж кишить жидами.

I став господь їм казати,
Щоби Bipy мали,
Щоб на нашу святу Bipy
Bci поприставали.

Лиш "жид жидом", як той каже:
Віри не зміняє
Та ще й кпитися, поганий,
3 господа гадає.

Ніяково й говорити,
Що вони зробили:
Взяли товстую жидівку,
Коритом накрили.

I приводять Христа-бога,
Просять угадати,
Що б за диво під коритом
Мало в них лежати.

А господь подумав трохи,
Так coбi нібито,
Далі сміло жидам каже:
"Свиня під коритом!"

Жидова зареготіла,
Вдруг корито зняла,
Аж з-під нього не жидівка,
А свиня устала.

I бог вийшов з Русалими,
Вийшов, іде к морю,
К далекому іде морю,
На високу гору.

XXVI

А жидова, як те море,
Боввани збиває,
Лиш погляне на корито —
Пейси обриває.

Прийшов рабин їх Кайяфа, [23]
I той зламав руки:
"Ловіть Христа! Беріть Христа
На cтрашнії муки!"

I гадають вони думу,
Як його зловити.
Аж являється Іуда
I став говорити:

"Я вci сховки його знаю,
Не журіться, люди,
I продам його на муки,
Тілько плата буде!"

"Якої ж ти хочеш плати?" —
Стали вci питати
I зачали у Іуди [24]
Христа торгувати.

I на тридцять рублів рівно
Ціну тую збили,
I прокляті проклятому
Сріблом відлічили.

І нечистий злую душу
Ніби маслом маже,
І згорнув Іуда гроші
І рабину каже:

"В четвер, рівно вопівночі,
Будьте ви готові,
А тим часом, добрі люди,
Будьте ми здорові!"

XXVII

Матір божа тогді спала
На горі Оливній,
І над нею сни снувались
І страшні, і дивні.

І прийшов до неї господь,
Став її питати:
"Ой чи спиш ти, чи ти чуєш,
Рідна моя мати?"

"Ой, спала я, милий сину,
Спала, та збудилась,
І о тобі, все о тобі
Річ страшная снилась.

Виділа я, що ти, сину,
У саду молився,
Що опівночі з жидами
Іуда явився.

І зв’язали тобі, сину,
Пречистії руки
І повели до Кайяфи
На страшнії муки.

Тебе збили, ісплювали,
К стовпу прикували
І вінок терновий сплели
І коронували.

І із голови твоєї
Страшно кров спливала,
І плоть твоя пресвятая,
Як кора, спадала.

А потому, на Голгофі, [25]
До хреста прибили
І ребро твоє святеє
Копієм пробили..."

"Все те правда, — господь каже, —
Все те живо буде:
Все те маю я терпіти
За мир і за люди!"

XXVІІІ

Наступає жильний вечір [26]
Сонечко згасає,
І апостолів до себе
Господь зазиває.

І зійшлися всі дванадцять.
Просить господь сісти
І зачав вечерю тайну
З ними разом їсти.

Повечеряв разом з ними,
Зо всіма простився
І пішов від них до саду,
І в саду молився.

І молився...