Лірникові думи - Руданський Степан

[5]

(19-22 серпня 1856 р.)

2. ВЕЛЕТНІ

І

Були люде — великани,
В півверстви шагали
І руками мало-мало
Неба не сягали.

Ніпочому для них були
Гори і долини;
Ліси гнулись під ногами,
Як тонкі билини.

І згордили сильні люде
Із своєї сили,
Загордили і гріхами
Бога прогнівили.

Рано богу не молились,
Посту не тримали,
Їли, пили і гуляли,
Свят не шанува.

Стали баби чарувати,
Дочок научати,
Батьки волю синам дали
Пити і гуляти.

І піднялись син на батька,
А дочка на неньку;
Брат з сестрою проводжали
Ніченьку темненьку.

Кров, як воду, проливали,
Різали, вбивали
І гріхами все тяжкими
Землю укривали.

ІІ

І збудили гріхи в небі
Господа святого,
І поглянув господь сильний
З неба високого.

І поглянув — і задумав
Цілий світ згубити,
Тілько Ной [6] зачав безгрішний
Господа молити:

"Не губи їх, сильний боже.
Може, обратяться:
Нехай тілько перед ними
Чуда появляться!"

І послухав господь Ноя:
Кару відкладає
І на небі ясне сонце
Кров'ю обливає.

І в полудень ясне небо
Страшно потемніло,
І, як шибка серед неба,
Сонце червоніло;

І стемніла земля ціла,
Стала, як могила,
І стадами меж хатами
Звірина бродила.

І говорить Ной правдивий:
"Кайтесь; сильні люде!
Сонце гасне, звірі бродять,-
Кінець світу буде!"

Но даремнеї грішні люде
Того не вважають:
П'ють, гуляють, розбивають,
Бога прогнівляють.

IІІ

І задумався бог сильний,
Став думу гадати,
Яку кару грішним людям
За гріхи їх дати.

І придумав на всім хлібі
Колос стеребити
І всіх грішних нечестивих
Голодом зморити.

Тогді жито і пшениця
Не такі бували:
Всю стеблину аж донизу
3ерна обливали.

І зійшов господь із неба,
Зшморгує колосся,
Аж, на щастя, в полі бути
Ною довелося.

Ухватив він каждий колос
На верху рукою
І говорить: "Ще раз, боже,
Молюсь пред тобою.

Ми не варті твого хліба,
Ми то добре знаєм,
Но, як схочеш, і без того
Всі ми повмираєм.

А не буде нас на світі,
Все же будуть люде-
Нехай колос на стеблині
Хоть на жменю буде!"

І послухав господь Ноя,
Колос оставляє,
Но рід грішний, нечестивий
Й того не вважає.

ІV

І говорить господь Ною:
"Сину вірний, Ною!
Ти готуйся,— все кінчилось!
Кара над земльою!

Знаєш рибу, що на собі
Цілий світ тримає?
Тая риба стрепенутись
Штири рази має.

І раз перший стрепенеться-
Світ весь затрясеться.
І земля вся надокола
З небом розірветься.

І раз другий стрепенеться,
І перед тобою
Уже кінцями потоне
Земля під водою.

І раз третій стрепенеться.
І пройде година,-
І сухою в світі буде
Тілько середина.

І останній раз стріпнеться —
Цілий світ застогне,
І на милю під водою
Вся земля потоне.

І даремне не молися:
Не зміню я кари.
Лиш тебе спасу з сім'єю
І звірів по парі.

Ти, лиш Ною, із сім'єю
Будеш в світі жити,
Поспішай лиш до потопу
Корабель зробити".

V

Повернувся Ной додому,
Всю сім'ю скликає
І з сльозами волю божу
Їм оповідає.

І сам іде із синами
Дерево рубати.
А жінок послав на поле
Хліб святий збирати.

І рубає Ной з синами,
Бог їм помагає:
Що сокирою ударить —
Дерево спадає.

Аж в полудень — що за диво!
Син іде до тата
І приносить на долоні
Сірі мишенята.

І поглянув Ной старенький,
І говорить сину:
"Перейде наш світ великий
На лиху годину.

Ото видиш дві комахи —
Такі будуть люди.
А то — сірі мишенята-
Іх худоба буде.

А то — плуг їх такий буде...
Сину, милий сину!
Перейде наш світ великий
На лиху годину!

Віднеси іх туда, сину,
Де вони взялися.
Положи іх на то місце
Й богу помолися!"

І відніс їх, і почали
Карлики орати,
А синок пішов до батька
Дерево рубати.

VI

Стрепенулась сильна риба,
Страшно загуділо,
Потряслося ціле небо,
Сонце потемніло.

І покинув Ной рубати,
Став синів скликати,
І казав дилі колоти
І стовпи тесати.

Тешуть, колють, дошки пилять,
Бог їм помагає,
Но, на лихо, і диявол
Голову стромляє.

І що за день бідні діти
3 потом нарубають,-
Чорти ноччю все надпилять,
Другим підміняють.

А сини собі байдуже:
Того не вважають,
Все новії стовпи тешуть,
Пилять і рубають ..

І от знову загуділо,
Риба затряслася,
І краями земля всяя
Морем облилася.

I покинули тесати,
Стали будувати;
Но не знати, як до дошки
Дошку підібрати:

Все без міри у них було!
А потоп близенько! ..
І Ной сів, і зажурився,
І з дихнув тяженько.

VII

І поглянув господь сильний
З неба високого,
І до Ноя посилає
Ангела святого.

І злітає ангел з неба,
І говорить Ною:
"Не журися, вірний Ною:
Сильний бог з тобою!

Не журися, вірний Ною,
Не велике горе.
Хоть по кінцях цілу землю
Затопило море.

Ще раз третій не стрясуться
Світові основи,
А у тебе уже буде
Корабель готовий.

Бери дошку, яку хочеш,
Приклади до дошки,
І котора з них велика —
Стули кінці трошки.

Як коротка — натягни їх,
І —вона пристане.
А що діти натесали —
На будівля стане.

Помолись тілько богу,
Щоби дав бог сили! —
І з сим словом віддалився
Ангел яснокрилий,

І Ной міряє, стуляє,
Кінці натягає
І в суботу до неділі
Корабель кінчає.

VIII

І в неділеньку святую
Страшно загуділо.
Земля всенька затряслася
Море закипіло.

Летять птахи, ідуть звірі,
Каждії по парі.
Тілько люде п'ють, гуляють
І не чують кари.

І зібрався Ной правдивий
Із сім'єю свою,
І по парі бере птахів
І звірів з собою.

Тілько птаха-носорожець [7]
З сили загорділа
І ховатись від потопу
З Ноєм не хотіла.

А тим часом все кінчилось.
Двері зачинились,
І підземнії основи
Ще раз затрусились.

Земля з шумом упірнула,
Море розіллялось,
І від страху сонце ясне
В хмари заховалось.

ІX

Потонули, які були,
Самі вищі гори.
Наступила ніч темненька,
Показались зорі.

І кровавий місяць сходить,
Сумно поглядає,
Як той батько нещасливий,
Що синів ховає.

І як гріб, стояло море,
Хвилі не збивало
І, як камінь надмогильний,
Корабель тримало.

А в повітрі птахи вились,
Вились, утопали,
Но до корабля святого
Приступу не мали.

От і птаха-носорожець
В морі показався,
І ріг його серед моря,
Як віха, піднявся.

І проглянули то птахи, —
Звились, полетіли
І на ріг той віддихнути
Раптом всі і сіли.

І впірнув він головою —
Птиці позлітали.
Тілько вигулькнув наверха
Птахи знов сідали!

І сідали, і злітали,
Поки не втопили.
Так завсігди тим буває:
Хто гордиться з сили.

І кінчилась кара божа
Риба підступає
І на собі цілу землю
Знову підіймає.

Вода сплила; Ной остався,
Вийшов, подивився
І заплакав над землею,
Й господу молився.

І молився, собі жичив
Лучче умирати,
Ніж такую страшну кару
Другий раз віщати.

І на теє господь з неба
Дощик посилає;
Дощик сипле,— а до Ноя
Господь промовляє:

"Не затоплю більше світу.
Ною! не журися.
Годі землю оглядати,
В небо подивися!-

І поглянув Ной на небо:
Дощик не вгасає,
А веселиця з багорів
Воду випиває.

То дав господь ознак вічний,
Щоби знали люде,
Що такої в світі кари
Другої не буде.

Глянув Ной — розвеселився,
Більше не журився
І щасливо жив з сім'єю,
Й господу молився.

X

А тим часом що день божий
Дощики спадали;
Всюди гори і долини
Зеленіти стали.

Ліс, травиця і пашниця
Стали виростати.
Но даремне: що минуло
Тому не бувати.

На аршин трава піднялась —
Да і засихає.
За Адамову травицю
Ліс відповідає.

То, що мохом називали
Допотопні люде,
Бур'яном у нас зоветься
Да і зватись буде.

А що люде, бідні люде
На що ізвелися!
Як комахи, комашнями
Тілько завелися.

Ниньки родиться на радість,
Завтра умирає;
Ранком грає против сонця,
Вечором згниває.

Но й за теє ми повинні
Господа хвалити,
Що й такими нам позволив
В білім світі жити.

Додаток

Загорділи великани
Бога прогнівили
І пропали з світу сего,
Ніби і не жили.

І пропали — як не жили!
Пам'ять стеребилась.
Аж недавно (кажуть люди)
Їх нога з'явилась.

І у Києві чи Львові,-
Бог то святий знає-
Серед церкви нога тая
Баню підпирає.

(14 вересня 1856 р.)

3. ЦАР ДАВИД [8]

І

Був колись-то цар на світі,
Що Давидом звався,
Спав на сріблі, в діамантах,
В золото вбирався.

Палац в него був на диво:
Стеля вся шкляная,
І над стелею ходила
Рибка золотая.

Стіни в перлах-діамантах,
В люстрах вся підлога,
І на милю вкруг палацу
Срібная дорога.

Да і жінка гарна була,
Нічого казати:
Лиш поглянути на нюю,
Гріх не покохати.

Тілько б жити-поживати
Та молитись богу,
Но Давид пішов з розкоші
Не на ту дорогу.

Люди охали, стогнали,
З голоду вмирали,
А Давид, що тілько бачив,
Грабив напропали.

Дівчат гарних й молодиців
Зводив він нінащо.
Через него й його жінка
Пустилась в ледащо.

Стид і сором, віра й правда
Все то замирало.
Повернулось все в палацах
І пуття не мало.

II

І задумав бог Давида
До пуття привести.
Нарядився купцем дальнім,
Став товари везти.

Їздив всюди й до Давида
В місто заїжджає.
Давид чує: "Купець дальній"
В гості запрошає.

І приїхав купець дальній.
Став Давид питати:
"Звідки, купче чужоземний?
Що маєш продати?"

Купець каже: "Я з Єгипту.
Найясніший царю,
Но при собі на сю пору
Не маю товару.

Все-м розпродав меж царями
Що йно мав продати;
Тепер хочу в тебе, царю.
Палац торгувати!"

"Много грошей, купче, маєш,
В тім надію маю.
Лиш чи будемо сватами.
Того я не знаю.

Як насиплеш тілько злота,
Що всі мої люде
Наберуться, кілько зможуть,
То твій палац буде!"

"Все то буде, ясний царю! —
Купець одвічає.-
Нехай тілько цар вельможний
Свій народ скликає!"

III

Затрубили рано труби,-
Голос розіллявся;
І до ранку до другого
Весь народ зібрався.

І повів їх купець дальній
Меж високі гори,
І в минуті стали гори,
Як золоте море.

"Беріть, люде! — купець каже
Доки вволю буде!"
І зачали злото брати
Давидові люде.

Брали, брали і ховали,
Далі перестали.
"Годі з нас! ми всі довальні!"
Разом закричали.

Закричали й розійшлися,
Звідки хто узявся.
І з Давидом меж горами
Лиш купець остався.

"А що, царю! — купець каже.
Не програєсь, може?"
Но Давид йому говорить:
"Не спіши, небоже!

Чия хата, того й правда.
А не дам нічого.
Та ще дякуй, як тебе я
Випущу живого!"

"Твоя правда, ясний царю.
Все ж таки годиться
Нам з тобою, ясний царю,
У людей судиться.

Живі люде не розсудять-
До вмерлих підемо:
Там в півночі на могилах
Правду ми найдемо".

IV

Наступає тиха нічка,
Світять ясні зорі,
І в тумани, як в намітку,
Завинулись гори.

От і місяць із-за моря
Череп підіймає
І на цвинтар під горою
Сумно поглядає.

Було пусто меж гробами,
Вмерці міцно спали,
Лиш купець дивний з Давидом
Через них ступали.

І приходять в середину
Цвинтаря старого,
І зачав купець будити
Каждого вмерлого.

І говорить: "Встаньте, люде!
Встаньте, божі діти!
І мене з царем Давидом
Вірно розсудіте".

І розкрились старі гроби,
Вмерці повставали,
Вмерці встали, в ноги впали
І купцю сказали:

"Боже вічний, боже дивний.
Праведний ти боже!
Хто тебе, правдивий боже.
Осудити може?!

Не тебе нам, але нас ти
Будеш всіх судити,
Як захочеш кості наші
З гробу воскресити".

І пізнав цар, з ким судився.
Богу поклонився,
І відтоді зачав жити,
Мов переродився.

V

Замовчали у Давида
Скрипка і цимбали,
І в палацах тілько гуслі
Набожно бриньчали.

І зачав Давид на гуслях
Пісні вигравати,
І в тих піснях силу божу
Дивну вихваляти.

А часами, як прийшлося,
Грав і не святую,
І списував тії піснін
В книжку у їдную.

І убралась книга в пісні,
Ніби небо в зорі,
І розрізав Давид книжку,
І кидає в море.

Їдні листи утопали,
Другі випливали,
І котрі лиш випливали —
Ангели збирали.

І зібрали, богу дали,
Став господь читати,
Прочитав — і нам, хрещеним,
Казав передати.

І тепер у каждій церкві
Пісні ті знайдуться
І ті пісні цар Давида
Псавтирою звуться.

VI

І говорить бог і господь:
"Царю і пророче!
Проси в мене, мій пророче,
Чого серце хоче".

А в Давида, слава богу
Вволю було всього,
Були й дочки, лиш не було
Сина ні їдного.

І зачав Давид молитись
Господа благати
І просити його щиро,
Щоб три сина мати.

Щоб їден син був найкращий,
Другий — наисильніший,
А щоб третій син у него
Був найрозумніший.

І вислухав бог Давида
З небесного трона
І дав Йосипа, [9] Самсона [10]
Да й ще Соломона.