Лірникові думи - Руданський Степан

[11]

І Іосип був найкращий,
Самсон — найсильніший,
Соломон, його— мізинець
Був найрозумніший.

І найстарший син Іосип
Завідував снами.
І тепер іще остався
Звичай межи нами,

Що як тілько коли-небудь
Сни страшнії маєм,
Пробудившись, не встаючи,
Тричі примовляєм:

"Що приснилось, то приснилось,
Нехай святий Йосип
Розтолкує й на все добре
3 злого переносить".

VII

Середущий син Давида
В війнах лиш кохався
І ходив по цілім світі,
Всюди воювався.

Наостаток в нашу землю-
Дніпром припливає,
Але тілько з води вийшов —
Аж лев надбігає.

Самсон кинувся на него,
Наступив ногою,
Роздер пащу, і із пащі
Пішла кров рікою.

А тим часом йому руки
Й ноги обімліли,
І в минуті лев з Самсоном
Вічне скаменіли.

А потому зійшлись люди,
Київ збудували,
Но льва того і Самсона
3 місця не рушали.

І тепер Самсон льва того
Тисне під ногою, [12]
Дере пащу, і із пащі
Б'є вода рікою.

(4 жовтня 1856 р.)

4. ПРЕМУДРИЙ СОЛОМОН

І

Ще цариця Соломона
На світ не родила,
Лиш надію тілько мала,-
По саду ходила.

І ходила, й говорила
З панею їдною,
Котра з паном, своїм мужем,
Жила не з правдою.

Аж приходить покоївка
І оповідає,
Що йде пан той до палацу
І пані шукає.

І цариця тії пані
Дала свою раду:
Ісховатися від мужа
В вишневому саду.

А сама йде до палацу,
Пана запрошає.
"Що нам скажеш, добрий пане?"-
Весело питає.

А пан низько поклонився,
Як царям годиться,
І говорить: "Будь здорова,
Ясная цариця!

Я не маю що казати:
Я прийшов питати,
Чи у тебе мої жінки
Часом не видати?"

"Ні, нема тут, милий пане!" —
Вона відвічає,
А тим часом голос з неї
Стиха промовляє:

"Твоя жінка у садочку,
Можеш пошукати.
Яка жінка твоя, пане,
Така й моя мати!"

Чи почув пан, чи ні теє,
Що дитя казало,
Лиш цариці після того
Дуже кепсько стало.

ІІ

Пройшов місяць з того часу
Другий іскінчився,
От на третій в першу нічку
Соломон родився.

І в ту нічку ясне небо
Хмарою обвилось,
І в тій хмарі на схід сонця
Три зорі явилось.

І Давид-цар обіцявся
Золотії гори,
Хто лиш тілько розгадає
Що ті значать зорі.

І зібралось много мудрих,
Стали ворожити:
Той — на щастя, той — на долю,
Той — на довго жити.

А премудрий коло мами
Тілько усміхався;
І, як мудрі замовчали
Він тогді озвався:

"Ти не слухай їх, мій тату,-
Став він говорити.-
Три зорі — то три лиш роки
Маю в світі жити!"

І вся тая мудра зграя
З встиду розбрелася,
А Давидові на серце
Туга заляглася.

ІІІ

А тим часом від дня до дня
Соломон мудрився,
І бог знає — де і в кого
Розуму учився.

Лиш кінчалося три роки —
А вже був охочий
Розпізнати, кілько важить
Розум весь жіночий.

Змудрував шайки як треба,
Дістав чепець з мами,
Набрав клоччя повну жменю
І пішов до брами.

І на брамі на желізній
Він шайки чіпляє,
Кладе чепець, кладе клоччя
Да і розважає.

Розважає і регоче.
Аж приходить мати.
"Що ти дієш, Соломоне?" —
Почала питати.

А Соломон все регоче,
Її каже в очі:
"Важу, мати, жменю клоччя
І розум жіночий.

Та дивися: сама бачиш,
Голова жіноча
Не заважить да й не варта
Сеї жмені клоччя!"

І цариця злютувалась,
І пішла від него:
"Чекай, сину,— розважає,-
Не дарую сего!"

ІV

І приходить до покою,
Слугів закликає,
Оглянулась кругом себе, —
Стиха промовляє:

"Ой ви, слуги мої, слуги,
Вчиніть мою волю:
Вчиніть волю, щоб не було
Мому серцю болю,

Возьміть сина Соломона,
Одягніть, умийте,
Виведіть його до лісу,
Серед лісу вбийте.

Вбийте й серце принесіте
І мізинній палець,
Най загине з сего світу
Соломон-поганець".

Взяли слуги Соломона
І ведуть убити,
А Соломон вірним слугам
Почав говорити:

"Ой ви, слуги, вірні слуги,
Душі не вбивайте,
Хоть ще місяць до трьох років
Пережити дайте.

Я вам дам мізинний палець;
Ріжте, добрі люди.
А із нами єсть собака,-
3 неї серце буде!"

Відрубали слуги пальця,
Серце в суки взяли,
І принесли до палацу,
І цариці дали.

І не стало Соломона,
І ніхто не знає,
Лиш Давид по нім, нещасний,
З жалю умліває.

V

А Соломон серед лісу
Став думу гадати:
Днів лиш десять оставалось
Білий світ видати.

І умився, він, залився
Гіркими сльозами,
І на землю сировую
Впав межи дубами.

І ті жалі, і ті сльози
Небеса пробили
І усіх святих і бога
В небі розбудили.

І зачали святі люде
Господа молити,
Щоби господь Соломону
Дав ще літ прожити.

"Соломона,— господь каже,-
Щиро я кохаю
І своїх літ йому дав би,
Но я літ не маю.

Ви, святії мої люди,
Ви на землю йдіте
І для него кілька років
У людей просіте!"

І зійшли святі із неба,
Стали скрізь ходити.
І ходили, й літ просили
Соломону жити.

VI

Цілий день вони ходили...
Закотилось сонце.
І приходять святі люде
Під їдно віконце.

Там старая баба жила,
Що сто літ прожила,
А ще других сто прожити
Доля їй судила.

І зачали святі люде
Бабу ту питати,
Чи не схоче тая баба
Своїх літ віддати.

"Нащо маю віддавати? —
Баба говорила,-
Коли мені літа тіі
Доля присудилаї"

"Старість, бабко, нам — не радість,
Як старому жити-
Хіба тілько свої кості
Жовтії сушити.

А на світі єсть дитина,
Бідна сиротина,
Літ не має і вмирає,
Як тая билина!"

І здихнула стара баба,
І стала казати:
"Коли так, то вже я мушу
Тридцять літ вам дати.

Лиш нехай дитина тая
Гайом не гайнує:
Нехай літа дорогії
І себе шанує ..."

VII

Три і штири проминуло,
П'ятий наступає,
Соломон жиє на світі
Да й, не умирає.

В, літ п'ятнадцять і шістнадцять
Виріс він, на диво.
Хто поглянув, то сказав би-
Двадцять літ пробило.

І згадав він свою неньку,
Шо хотіла вбити.
І задумав, чим не було б,
Неньці відплатити.

Лиш Давид їдного часу
Виїхав з столиці,-
Взяв товару штири вози,
Іде до цариці.

Приїжджає під ворота,
Коні випрягає,
Лиш виходить і цариця,
Купчика вітає.

Роздивилася товари:
Всі до сподобання.
Да й сам купчик молоденький
Здався б до кохання.

"Що ти хочеш за товари?" —
Цариця питає.
"Тілько дівчину на нічку",-
Купчик відвічає.

І цариця попросила
Сутки почекати.
А тим часом йому стала
Дівку добирати.

VІІІ

От настала ніч темненька.
Постіль застелили
І на постіль на пухову
Купчика вложили.

Йде дівчина, як калина,
Серце страшно б'ється:
Хто то знає, що там буде?
Що там доведеться?

А купець лиш тілько глянув —
Каже: "Не годиться!"
Да і просить, щоб прислала
Другую цариця.

Входить друга, як та ружа,
Серце обкипає:
Хто там знає, що там буде,
Що її чекає!

Но купець собі байдуже:
Не пускає спати,
А в цариці таки просить,
Щоби дівку дати.

Щой не слала лиш цариця,
Все то не годиться.
На остаток — що робити?
Йде сама цариця.

Йде цариця, чепуриться,
Б'ються мило груди:
Вона знає, що чекає,
Що там з нею буде.

Лиш приходить — гарний купчик
Став до себе звати.
І цариця коло него
Положилась спати.

ІX

Положилася цариця
Без жадного фуку,
І купець підняв над нею
Свою праву руку.

І підняв він свою руку,
Положив на груди
І промовив: "Ой, колись-то
Грав я в сії дуди".

Потім знову синок каже
До рідної мами:
"Ой, колись-то я виходив
Через сії брами!"

Но цариця того всього
Та й не розважає;
Чи зшаліла, чи заснула,
Чи бог її знає!

От цариця захропіла,
Соломон піднявся,
Зібрав все своє, що було,
І приладнувався.

І цариця не проспиться,
Спить і тяжко дише.
А купець на стінах всюди
Діамантом пише:

"Коли мати з сином спала,
Голова жіноча-
Видить бог і видять люде —
Не варт жмені клоччя!-

Написав він і поіхав,
Куди — сам лиш знає.
Аж тут рано, до схід сонця,
Давид приїжджає.

X

Спить— цариця, не проспиться.
Давид походжає,
Походжає, поглядає
І письмо читає:

"Коли мати з сином спала,
Голова жіноча —
Видить бог і видять люде —
Не варт жмені клоччя!"

І забились його жили,
І ожили кості: —
Давид зразу догадався,
Хто приходив в гості.

Догадався, що ще в світі
Соломон гуляє.
І як сина відпитати —
Думоньку гадає.

"Га! — подумав,— зроблю плуга,
Плуга золотого.
Може, плугом відпитаю
Соломона свого!"

І зібрав він своє злото,
Казав збити, злити
І із того злота всього
Цілий плуг зробити.

І зібралися цигане,
Золото— стопили
І, на диво всьому світу,
З него плуг зробили.

І послав Давид по світі
Той плужок возити,
І питати, і писати,
Як будуть цінити.

XI

І цінили того плуга,
І ціну писали:
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.

От додому повертають,-
Видять: під горою
Парубок якийсь обдертий
Ходить з чередою.

І ходить він з чередою,
Чорний хліб жвакає
І череду на дорогу
З поля виганяє.

Слуги й того не минули: —
Зачали просити
Подивитись на їх плуга,
Ціну йому збити.

І прийшов він. Зачинає,
Плуга оглядати.
"Да, плуг гарний, — промовляє,-
Нічого казати.

І чересло, і полиця,
І леміш хороший.
Кого злидні їдять три дні,
Дав би купу грошей.

І як дощики, на щастя,
В маю перепадуть,
Тогді плуг йому придасться,
Й гроші не пропадуть.

А не будь дощу ні разу-
Він не варт нічого:
І не тілько хліба сего —
Сухарця цвілого!"

Записали й се ті люде
На папері свому
І поїхали, сердиті,
До самого дому.

XII

І приїхали додому.
Став Давид питати:
"Що там, люде, в білім світі
Про мій плуг чувати?"

Слуги низько поклонились,
Стали говорити:
"Даруй боже тобі, царю,
Многі літа жити!

Ісходили ми всю землю,
Скрізь людей питали,-
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.

Лиш пастух їдей поганий
З пантелику збився:
Не цінив він твого плуга,
Тілько з него кпився.

Оцінив лиш на дві копи
І сказав до того,
Що, як в маю дощ не буде,
Він не варт нічого!"

"Ой самі ви,— Давид каже,-
3 пантелику збились,
Да і тії разом з вами,
Що в ціну гонились.

З вас усіх пастух убогий
Єсть найрозумніший.
І пастух той — видно діло —
Син мій наймудріший.

Беріть, люде, коні в стайні,
Каждий вороного,
Поїжджайте, доганяйте
Соломона мого!.."

І зачали люди всюди
Їздити, питати.
Лиш да ремне — в чистім полі
Вітру не піймати!

XIІІ

І Давид-цар зажурився,
Став думу гадати,
Як би свого Соломона
В світі відпитати.

"Га! — подумав,— видам баль я,
І зійдуться люде.
Межи ними непремінно
Соломон мін буде!"

А в Давида — треба знати —
Все робилось живо:
Загадав лиш,— і вродився
В него баль на диво.

Трублять труби, ідуть люди,
Сіли за столами.
І дубові столи гнуться,
Гнуться під мисками.

І миски всі срібні були,
Тарілки із злота.
Гостям тілько із ложкамі
Кепськая робота:

На два локті кажда ложка,
Як тут скажеш брати?
За кінець возьмеш рукою —
Губі не дістати.

Ближче возьмеш — друге горе,
Бо, як набираєш,
Держаком сусіду свому
Очі вибираєш.

І задумалися гості,
Страва застигає;
Душа рада б попоїсти,
Та пуття не знає.

XІV

І Давид думу гадає:
"Гостей в мене много,
Но нема ще межи ними
Соломона мого.

Де ж ти, сину Соломоне?
Де ж ти так довгенько?",-
І поглянув кругом себе,
І здихнув тяженько.

І прийшла сама цариця
З панею їдною,
Царя взяли попід руки,
Повели з собою.

Тут в минуті, ніби з неба,
Соломон напався:
"Чом не істе, добрі люде?" —
Живо запитався.

"Чи ж не видиш, яка ложка?-
Стали бормотати, —
Возьмеш страви,— очі видать,
Губі не дістати!"

А він живо людям каже:
"Ціхо! угамуйтесь!
Ложки — в руки! і, як діти,
Через стіл годуйтесь!"

"О, спасибі тобі, хлопче!" —
Люде закричали,
Ложки в руки і на чудо
Балювати стали.

Давид входить, догадався,
Сина скрізь шукає.
А син, бог лиш тілько знає,
Де вже опирає!

XV

Вже двадцята Соломону
Осінь наступає.
Соломон сидить над морем,
Думоньку гадає:

"Віють вітри, віють буйні.
Страшно хвилі б'ються;
Тяжко, тяжко мому серцю.
Що аж сльози ллються.

Наймудріший я на світі,-
Що ж мені із того?
Як приблудний ходжу, блуджу
Коло дому свого!

Ходжу, блуджу коло дому
І рідні не бачу.
Тілько неньку проклинаю,
Тілько долю плачу.

Нене ж моя, рідна нене!
Що ж ти починила?
Нащо мене Соломоном
На світ породила?

Нащо мене Соломоном
На світ породила —
Нащо мене сиротою
По світі пустила?

І пустила, і від батька
Сина відганяєш,
Нене ж моя, злая нене,
Чом не умираєш?"

XVI

Почорніло синє море,
Сонечко згасає,
І на небі чорна хмара
Каменем звисає.

Як склепіння гробовеє,
Небо сумне стало,
І, як гроби, з себе, море
Хвилі підіймало.

І по світі білім тихо,
Тілько ворон кряче,
Тілько вітер повіває
І жалібно плаче.

Вдруг півнеба загорілось,
Запалахкотіло ...
І, як оком промигнути,
Страшно загриміло.

Загриміло, загуділо,
Земля затряслася,
І по небі громовая
Стрілка пронеслася.

Бах на землю! Стало тихо.
Небо замовчало.
Лиш дрібненькими сльозами
Землю устеляло.

Плаче небо й перестало,
Небу легше стало;
Чорні хмари розійшлися;
Сонце засіяло.

Любо, мило в білім світі,
Пташечки співають.
В полі люде хліб збирають
В морі риби грають.

Любо, мило в білім світі,
На душі миленько.
Лиш їдному Соломону
Сумно та тяженько.

XVII

І сидить він під скалою,
І сидить, і плаче.
Аж тут ворон чорнокрилий
Понад морем кряче:

"Ой, літав я кажду нічку
Помежи горами,
Кажду нічку доглядав я
Соломона мами.

Ой, коли ж ти, злая ненько.
Будеш умирати?
Ой, коли ж я над тобою
Сяду балювати?

І літав я надаремне,
І не маю жалю:
Серед тучі, серед грому
Я дождався балю.

Общипав я твоє тіло
Виссав твої жили,-
Нащо ж серце твоє чорне
Громи розкришили! .."

І літав він понад море,
Просив моря пити:
Тяжко стало після балю
Ворона палити.

I зачав він воду пити,
Пив і не напився
І без духу в синє море
3 берега звалився.

А Соломон розважає,
Сльози утирає
І до батька, до Давида,
Весело вертає.

XVIIІ

Давид плакав у палацу,
Тяженько журився.
Аж тут раптом перед него
Соломон з'явився.

"Здоров, батьку мій Давиде!
Ой, як ся ж ти маєш?
Чи за неньку, чи за сина
Сльози проливаєш?"

І упав йому у ноги,
Низько поклонився,-
I, як сонечко на небі,
Цар розвеселився.

"Здоров, сину Соломоне,
Рідная дитино!
Де ти був до сего часу?
Сядь-но, розкажи-но!"

І Соломон сів із батьком.
Все став говорити:
Як-то його рідна ненька
Думала згубити;

Як він смерті відкупився
Від рідної мами;
Як потому став він жити
Чужими літами.

Розказав він все Давиду.
Давид розридався:
"Слава богу, Соломоне,
Що хоть ти остався!

Я старий; уже не можу,
Будеш помагати,
А як смерть пошле мні господь,
Будеш царювати!"

XІX

І почули зараз люде,
Да і світ дочувся,
Що Соломон — у Давида,
Що він повернувся.

І зібрались до Давида
Царі і цариці,
Мужі, хлопці і дівчата,
Й гарні молодиці.

Давид видав баль на диво,
Гості їли, пили,
Напослідок Соломона
Видіти просили.

І явився син Давидів,
Лиш не в кармазині:
В простих чоботях пасових,
В простії свитині.

І говорить: "Добрі люде!
З розумом судіте:
Як що шиєте, то перше
Гудза зав'яжіте!"

Тілько всього було й мови,
Всякий розважає,
Як, куди і против чого
Соломон стріляє.

Розважали і гадали,
Сили не добились,
Поклонилися Давиду,
Сину поклонились.

І поїхали додому,
Стали розважати:
Що б то було, як він каже,
"Гудза зав'язати"?

XX

Якось живо після балю
Цар Давид скончався,
І Соломон сів на троні,
І коронувався.

Сів на троні й зачинає
Думоньку гадати:
Як би небо розгадати,
Море згрунтувати.

Соломону треба було
Тілько захотіти.
Захотів лиш,— і на крузі
В небо став летіти.

І летів він, і чи довго —
Бог то святий знає.
Наостаток аж під самі
Хмари підлітає.

В хмаpax густо, круг оперся
Нічого діяти!
І зачав він помаленьку
Хмари розгортати.

Розгортає чорні хмари,
Круг свій підіймає,
Аж по самій середині
Голуба стрічає.

"Здоров, мудрий Соломоне!
Де ж ти так спішишся?
Не ізміряєш ти неба,
Даром не трудися.

Може ще як ти на милю
Хмарою проб'єшся.
Но як дальше йти захочеш,
Там і останешся.

Повертайся ж ти додому
Та пантруй усюди:
Під тобою синє поле
І п'ятно лиш буде.

І п'ятно — то земля наша,
Синє поле — море! .."
І вернувся він із неба,
Мале йому горе.

XXI

"Га, не міряв же я неба,-
Став він промовляти,-
Ану, стану ланцюгами
Море грунтувати!"

Ізробив він шкляну хату,
Ланцюги чіпляє
І із нею кораблями
В море виїжджає.

І на самій середині
Увійшов до хати,
І казав себе помалу
В море опускати.

І от в море щораз глибше
Соломон спускався,
І що море в собі має-
Все то роздивлявся.

Опускався ...