Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

Дістане Петро талона, дід поїде на станцію, привезе з машину, та й мають аж до весни.

— Цей рік і так з паливом добре.

"Еге, в нього, бачу, не допросися".— Богинька вже й пошкодувала, що завела цю мову дурну— Знаття б, які ті стовпчики порозпилювати, — мовби ще думала але вже добре почула свій голос— А то маю скілька, але сама не подужаю.

— Найміть хлопців,— згадав наче щось давнє,— зара оно бригади в селі стоять, вам зроблять.

— Ще до зими час є, чом ні.

"Якісь же квитанції вони мають з хороби,— ще не втрачала віру на цьому синовому подвір'ї,— в блокнотиках позаховують. Порохнюк ондьо хіба не носив такі; спитайся котру хоч вдову".

Вона ще думала трохи пождати, заки Микола справиться в хаті; не піде ж так. Але як Трембач попався, то тепер хоч не обзивайся ні до кого. Найми-но візьми машину — в'дразу десь зупинять: куди й чого "ідеш. Розказуй потім, що баба сама живе, нема кому помогти,— повірять тобі.

То хоч за цього стовпчика довідається; має вона право чи знов мовчи.

Богинька обізвалася, заглядаючи в темні сінці:

— Чуй-но, Миколо, а як на межі вкопаний, то це як-то вже їхнє, га?

Ай-бо, засміялася б,— вийшов з хати, знов на клямку замкнув; але ж син.

— То як ви не здоровкаєтеся з ним.

А вона чого має вгинатися? Корову в город пускає. Йому мало свого, то він ще на півзаступа межі одкопав. А стовпа, спитайся його, не підрив хіба з того боку, бо думав, що спить баба й не чутно їй.

— Скажете, Микола хтів бачить його.

То скаже, чом не сказати. Оно Ярина дітей пошле вкрай городу то вони постають і здалеку гейкають, бояться цеї корови. Але вона йому не подарує, хай знає.

— Кажіть, як ви пишетеся,— знайшов десь олівчика обгризеного.

— Якби я сама знала. Марійка Біженчиха пиши.

За ворітьми Богинька оглянулася з тієї руки, чи нема кого До пари на містечко. Такого на душі радості було, що когось би сама втішила.

♦Але не йдуть чогось люди,— однак не втікала од неї Радість,— чи це по роботах усі так".

— Ви ще щось хотіли взнати, бабо?— Вона б дурна підглядати, як він моняється з тою клямкою; справді, мала до нього слово.

— Хай того чорта не присилають,— то це ж йому й не новина, знав же— я собі коні найму.

А то наважили — півтонки Яринці й учителю Колеснику стільки. Бач, тих машин мало. Одбирають половину цьому вже; та й на містечку син з гонором уїжджає в подвір'я з тою півтонною. А хіба ж тут стільки? Ярині й руки впустилися. На око поділили собі: Колесник половину звантажив, а те Ярині перепадає.

А хлопцеві в голові хіба, що кузово те нерівне од кабіни. З цим самоскидом. Привіз півтон ни — стрічайте, мамо. Та й не сміх, кажи.

— Довідайтеся через тиждень, бо я зара сказати не можу. Сховав цю сигаретну пачку з написаним її ім'ям; хай робить, як знає.

Проте до дурного цим сміхом перло з душі, ну кричала б на цілу вулицю з радощів.

Верталася, не знає, скільки ще, але заставала хату замикану. От десь у берег зійшов її син,— може, корові вкосити.

— Миколо,— придумувала собі таку нову розмову з сином, буцім він тут стоїть і нікуди не йшов,— я одпасу за тебе, побачиш. Ти кажеш, голова. От воно тобі й є, його черга товар пасти, то він пройшовся трохи за чередою, щоб люди бачили, а тамо за сільрадою вже "бобик" чекає. Бо я не хочу цеї ганьби перед людьми.

♦Боже, сину, на кого ж я тебе покинула".

У такому щасливому смутку верталася через місток з цеї Закусилівки,— вона б те вугілля по грудочці перенесла в руках, якби ж не це все таке-го якесь.

Баба Богинька аж вчудувалася: чи не Яринчин це син встав типіро-но з автобуса. До станції то й він не признавався — еге, не взнав, бо вона за осінь вкривіла — бач, з цею палюгою,— й згорбатіла — якісь гачки на хребті повиростали. Вона в автобусі трохи спереду їхала, її посадили, а Клікмаїр-ша ззаду одно тільки божечкала, що не познала й того, й іншого: як їх там понабивалося, молоді, хто-зна й скільки.

"Не велике диво,— тішила себе й далі Богинька,— вона ж від мене старша на скільки це?"— І тислася з паличкою вперед людей, що вибиралися сошею до станції.

"Ти кажеш",— не забувала вона за Клікмаїршу, яка десь таменьки грубуватим голосом, як-то схололим на цьому вітрі, пробувала голосно напитувати собі когось до пари, бо вже таке наче й поночіло.

♦Еге, питай, питай — поможе тобі хто. Це такі, що поможуть",— надумувала Богинька.

Перед станцією,— якраз поїзд проходив і аж війнуло на бабу— їй це був час хустку перекутати, але кпумачка ставити на землю не хотілося, бо скільки того поїзда, і вона однією рукою, помагаючи твердими губами, підв'язувалася собі під шию.

"Єй-бо, присєй-бо, Яринчин син",— раз проз раз заглядала на хлопця та тулилася ближченько до нього: людей така навала перед цим поїздом, не дуже й пропхнешся.

Ну та як це пора така, то не радітимеш хіба цим-го шитим валянкам з глибокими калошами, що не ступнеш У мокрому снігові, й слід мов довший за підошву, бери катайся,— а то ні. Така відлига.

Бабі кортіло й стати вже, одзіпати, але спинись візьми, то Доженеш його, гляди щоб.

Лякало бабу тільки, що це з тою шапкою: бровами не перестає нигати, так вона йому на очі лізе; єй-бо, з криміналу, оньо й побритий геть.

— Диви-н, дощ у зиму випав, г-а-а,— обізвалася баба, коли вони трохи поставали перед рівчачком. Місточка розвернуло, і це як хоч йди.

Там зо дві краплі впало на хустку, то їй аж млосно зробилося,— ще й того клопоту, як тільки півдороги подужали.

— Давайте-но поможу, баб.

— Та в мене легеньке, донь,— поспішила не вгавити баба, а сама вже попускала клумачка набік, аж її хитнуло; то добре, як є на паличку обіпертись, Клікмаїрша оно думає, що вік здужає так ходити— Вторгувала сіянки, а то в селі не допросися.

Богинька оглянулася на горбку, чи далеко люди їй то Цікаво було знати за Клікмаїршу— це вони вже де, а так всі тільки до рівчака добрідали.

— Ти бач, що людей робиться,— кортіло Богиньці зачепити хлопця, але диви-н, де впирає, доганяй тепер.

♦Оно яке дитя нслихе,— буцім виправдовувалася перед тим людом,— несе мовчечки собі".

— Ви де будете звертати, бабо?

— Та мені в Кодню ближче, а тамечки через греблю піду. Ще тра взнати, чи йдуть до церкви.

Вона могла й на греблі звернути,— скільки там тої вулиці зарванської понад річкою, але цить, не одішлеш візьмеш тако Живу людину. Де ти бачив.

— Га, кисло б воно вже тобі на лиху годину,— сварилася баба Богинька на дощик

Хоч це вона більше навмисне,— як той син Яринчин розгнівається на цю мову без впину — не дай боже, бо дощик їй аж насниться, буває. Це буцімто вона йде і на неї дощ капає, а вона мішечком раз утреться, отак носа, чоло й біля губів, і ще дужче запахне дощем на лиці; а там і вдруге, щоб зовсім сухо було, і вже пахне бабі не те що дощем, а хто й зна чим. Таке, немов вона з усім світом балакає, і кожне ж до неї вітається.

— Чуй, сину, то це ти типіро з автобуса встав?

— А коли ж,— оглянувся Яринчин син, так йому смішно зробилося.

Гарний хлопчина: такі окулярчики на йому, що в селі не кожне й носитиме,— чи то від сорому, чи чого, баба не знала. Оно Канарського менша то так і сліпає, а не вдягла.

— А я думаю, чи не Яринчин це син,— швиденько взнала баба Богинька,— що йду, йду, а ніяк не згадаю.

— Та де.

"Бреше, бо я ж його знаю,— думала баба Богинька, знов пристаючи.— В нього батько в тюрмі сидить".

— А твоїх у колгоспі багацько робить, а їх бачу.

— Та я трохи поїхав у місто, мені тра було,—Яринчин син припинився на місточку й зіпер мішечка на поренче, щоб луччс взяти.

"Видно, і йому парко,— пожаліла баба Яринчипого сина,— ото вже погода, нех воно заджумиться".

— Це мені хтось розказував, що Яринчин син поїхав на попа вчитися. Дай, думаю, спитаю, може, ти що знаєш.

— А ви думаєте, туди отако раз та й взяли,— поступати ж тра.

Баба Богинька висякалася і втерлася двома руками, приставивши паличку до грудей.

"Еге, нехай вона теперьки дожене,— не забувалася за Клі-кмаїршу,— пишна яка".

— Це як Яринчин чоловік помер, о, то він заповів, щоб ховали з музикою. Чом ні, гарно так, як з музиками,— ну, він хтів, щоб його як партійного поховали Баби намовляють Ярину, щоб просила батюшку по душі дзвонити. Каже: як з музикою, то без церкви. їй, бідній, тями не було, але йде до сестри Гані. її тесть був живий, старий Гандрей старостою в церкві робив. Чи він ходив за неї просити, не знаю, але не помогло й так. Я Веру Зіиевичку, як правилося, штрик пальцем у бік, кажу: "Вера, що це робиться?"

— То вони ж дружили, чого ви, бабо?

— То це така дружба. А як по душі подзвонити, то й не захотів.

— Я ж бачив, як Яринчин чоловік помагав батюшці з машини виносити. Не було кому й помогти на містечку.

— Вони ж тако помаленьку й дружили, кажу. Де побачаться, то постають, балакають.

— Ну да.

— Яринка заходить у двір, а стара Прокопчучка не взнала: ♦Іра, це ви?"— питає. Яринка тако вміла, бувало, як схоче. "Яка це я вам Іра,— питається,— хіба ви мене не познали, цьоцю?"— "Познала, чому не познала,— сміється Прокопчучка,— ви ж Іра, то чо ви не признаєтеся?" А Прокопчук ятері в хліві латає,— це ще він на річку не пішов і не втопився,— питається з хліва, геть тако його видка "А чого це ви, Ярино, прийшли?" — "Диви-н, а хіба не мона? Я до сестри прийшла". Тако зразу боїться сказати, що їй треба

— А дід взнав?

— Та дід ще при пам'яті був. Ти якби його онука Опіка бачив, але його в армію забрали, ти не знав? То той як дід. Гочі такі круглі, дивляться і носами сьорбають однаково, ладу б тобі не було.

— Та чого, я трохи з Оліком вчився. Тільки я старший.

— Так, так, сину, це ти правду кажеш.

— Я, бабо, з ким учився, то йду, бачу, багато мене позабували.

— Чогось люди забуваться стали. Я тобі знаю, сину? Що з тою памнятю. Ми були якісь не такі дівками, правду тобі кажу. ^ це щоб людину не вгадати. Вглянись-но на цю Клікмаїршу: Це так стемніти на гочі, щоб до всіх питаться,— йди-и...

— Глядіть, а то почує,— стало смішно Яринчиному синові, 1 він знов почекав бабу, бо тако йти сміятися — більше втомишся, як що.

— Хай вона вмиється, чув, як вона така розумна.

Баба Богинька пошукала під полою плюшевого лейбика крайчик фартуха, товсто й нерівно підрубленого, щоб знову втерти висяканого носа,— це як так парко, то в неї фартуха й рукавів не вистачає втиратися Що ти будеш казати.

Бабі Богиньці на горбі стало легше йти,— вона одну руку на поперек поклала й почеберяла швидше, немов у воді пробиралася, на обидва боки вулиці роззираючись,— що б же ж не забутись ♦добридень" відказати, як хто повітається од воріт.

— А Гандрей що їй міг помогти? Староста то староста, в|н там батюшку спитав — я не чула, не скажу,— а батюшка відмовив.