Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

Ти ж якийсь товариш його називався, то тобі тяжко було додому одвести. Що він як собака провалявся всеньку ніч у грязюці. На ранок хлопці кашкета принесли — нате. А вдосвіта прочумався — не розбере, де він. Улазить в хату, плаче. "На, бий мене,— наставляє голову,— візьми коромисло, побий мене, що я така свиня". Отоді він і сам побачив, яке це добро і які це друзі. Але що ж. Хіба він покаявся? Як це вже така хвороба у нього влізла.

Покинула той молочар, у нас якраз швейна майстерня відкрилася,— еге, були і в нас; але що ж, як батько завербувався, то мусила впустити на ту половину, ще й сторожем оформили, щоб якась копійка була,— а цю роботу я знала давно, не думала тільки, що доведеться всю сім'ю з голки утримувати. Але хоч далі од тих дівок була з молочарні. Та й з цею Ганею не мала вже сили терпіти, ну ґвалт кричу, нащо ж вона таке робила, га? Хіба забулася, як сиділа на приймальному пункті села Закусилівка? А потім, диви-но, й кращу роботу мала, Грицько бере переводить на молочарню в Кодню,— о, вже пані. Нащо ж ти горя моїм дітям бажала, Ганю? О, ти кажеш: я — що, я — нічого; це він, може, що. Думаєш, так я тобі й повірила. А не казала я тобі, що оно сокиру для тебе приготувала,— якби прийшла вчора до примірки, їй-бо, зарубала б. Що ж ти мені шокаєш: "Що ви, Іра, що ви, Іра". Як ти роздяглася.., бо ти ж уся заразна, все тіло в прищах. Як він міг до тебе що мати? А те здоровило, Галька. Де ви понабиралися на мою голову? Це ж ви його обкрадали, а потім ще й заявляли. Де ж тобі та як живеться, Ганю? Ти вночі до цього обліковця бігала у сільраду, бігала ж Він такий маленький, в окулярчиках. Певне, набереш під кофту сиру, масла — й біжком до Льоні. Що той Грицько, дурний, міг бачити, як він уже собою не володів. Ти думаєш, Льоньчина жінка не знала, чого це ти ходиш ночами до нього? Антося розказує: прийду рано прибирати, а там повно попід столами папірців з-під сиру й морозива. Та його жінка волосся на голові обривала, не знала, що робити. Біжить до Грицька: поможіть якось. А що він поможе? Ну та й ти оддячила. Відбила Льоню, гайнула з ним на Донбас, жінку бідну з двома дітьми покинув. А через день нате, ревізія. То було все добре, добре, а це багато не вистачає. Отоді тобі на й корову, й сіно з горища, яке ми заготовляли для своєї конячки,— треба ж було молоко возити. Сину, ти кажеш, що не пам'ятаєш нашого велосипеда,— хіба ні? Добжанський якраз там хату тримав, за молочарнею у вуличці, де Вера Бартуниха жила, каже: "Візьму свому малому велосипеда". Це ще перші велосипеди тоді появилися; батько не пошкодував купити, думав, тобі буде.

Це вже я потім узнала, що твій тато придумав. Робила на станції його двоюрідна сестра; каже їй: "Антосю, давай завербуємось". Вона вийшла заміж у друге село, а там такий п'яндига. То їй що, все одно щастя за тим хазяйством не було. От якогось разу встає батько рано, але, бачу, не такий він, як завжди, а щось набалакує ніби в Житомир на сьогодні викликають...

Вона трохи постояла по цей бік тину, де цвяхи не скрізь позагинювані в латах, бо до буфету обходити треба сошею або з городів. Мішечка грудьми притиснула до штахет і ждала, коли ж Кухта вийде.

— То що, Йване?— питалася одними очима Ярина, налапуючи мішечка, чи є.

— Та трохи посиділи з кумом,— туди й туди оглянувся, підхекнув раз — якась своя думка крутилася ж, видно.

Згадав і за Яринину справу:

— Пождіть, зара якогось грису озьмем.

Вона трохи й пригнулася до штахет, так злякалася, що там Павло виходив на ґаночок.

— Ти, йди-но в'зьми там шо, — чи до неї, чи до Кухти обізвався Павло.

Ярина просунула Кухті і мішечка в дірочку; вбгав його під пахву і рушив трохи вгору стежиною. Від брами махнув уже "м'якою" рукою, одлучивши її од мішечка, щоб дожидалася тамо. Але Ярина вже й забулася, що він їй хтів там сказати: це ж тра, може, бігти помогти,— що, Павло тобі мішечка держатиме?

Вона, проте, оглянулася на Ніншгу Колодюччину хату: хто вас там знає, стоїть, може, з куща дивиться. Ото радість: дві швачки на містечку й ніяк не помиряться.

В неї було сили й через тин стати,— ану вийде хтось із буфету; тут є дядьки, що знають її, ще як в емтеесі робила.

Ярина вже не бігла, обходячи буфета городом, її й так чогось аж трясло, але щоб боялася — то ні. Рада була б сама нести, щоб тільки той Кухта не мучився з рукою.

Але ж узявся.

їй ця брама відома. Вона колись сюди хазяйкою заходила, ще як Грицько з Павлом зачинялися. Було їм тоді. Хитрі ж — бігом у пашню встромлять пляшечку, ще й кашкета зверху кинуть.

Тоді вони страх мали од неї.

Яринка взялася за прихилену браму — думала, чи заходити всередину; й знадвору ж не вистоїш — скільки людей ходить.

— Чуйте-н', Іване,— тихенько гукнула до світла всередині, звідки запахло таким духом.

— Хай пожде,— сказав Павло до Кухти, одірвавшись од блокнотика.

Але вона й так почула; нащо це ти й ще повторюєш.

"Його правда — чого тут стояти, треба буде, то покличуть",— поворушила губами Ярина й далі за той буфет одійшла.

Але тут постій, то наберешся: не забуде вона, як виводила звідси Грицька,— рукою обіпреться на стіну і гойдає ним. Хіба на цих п'яниць право є — далеко йому чо бігти, став осьо й дуй під стіну.

Оце-го донизу вони города тримали, і погрібничок був їхній, а тепер сама вона не захотіла мороки мати; буде їй і того, що біля хати,— й погрібничок до буфету одійшов, склад там у них.

Яринка пройшла трохи до межі, вклавши руки у чоловіків летнік, але стало чутно розмову біля брами, й вона вернулася.

— Да, все одно посадять,— це Павло казав.

— То вам нема чо бояться, кумо,— радим голосом озвався Кухта. ^

— Який я тобі в хороби кум,— про себе вже бурмотів Павло, прибиваючи камінчиком клямку на брамі.

Яринка глушманом була б дурнуватим, щоб це не почути,— вона Павлів голос добре вивчила. Але за Кухту більше боялася: Ще візьме гепне цим клумаком під ноги: на чорта воно мені здалося, беріть та й несіть, як ви такі розумні.

Вона оглянулася зі стежечки (й Ніни тої не так страшно було): Павло пішов назад у буфет докурювати. Це вже її ноги тут не буде, о ні.

Кухта висякався до тину — якось так сухо та голосно, аж Ярині морозу побільшало у вуличці.

— Йдімо, йдімо, Ярин ко, не вглядайтеся.

"А хіба ти не правду кажеш, як я стільки натерпілася й передумала в світі". Йшла б отако за цією теплою спиною, що й за чоловіковою так не ходила; але пожди-но, до кого це мова?

Прийде знов повісточка — більш її душа не витримає. Були хоч сльози, та й тих не стало. За Грицьком так не шкодувала, як це. Терпи, вдово, чоловік у тюрмі, а син— нема відома, де його душа й до вечора буде. Вона в сінях надумалася знов за армію синову; скільки він просить — мовчи, мамо, бо мені тільки гірш зробиш.

Кухта й сам у першу хату вступав; мішечка перед цим взяв стріпнув і повісив на драбині в сінях.

Щось там у Ярини було,— вона знала, що так не обійдеться; баби, котрі охочіші, за шиття приносять, як не можуть грошима оддати; то так впрошують, щоб взяла та щоб не відмовила. Ото вже потреба, не кажи. Але й, буває, згодиться. Оно Киселиха, чоловікова сестра Параска,— Грицька забрали, й вона поперлася до братів у Крилівку; ждуть тебе там,— Олі-ма з чоловіком посходяться, то любили посидіти.

— Я перший раз поїхала,— ґвалт, не пускають. Син мені пише записочку: побалакай з отим, але не кажи, що це я послав, бо буде мені потім.— Ярина похукала в чарочку, витерла тоненьким рушничком і поставила повну перед Іваном; вона й сама б не відмовилась, якось так було на душі.— Дозволили нам, а він одно: "Гляди, щоб ніяких претензій, бо гірше зробиш". Це ще й так добре, що дозволили. Бо їх якраз уже мали відправляти, нікого з рідних не пускали. Я замполіта прошу, як же він по тих горах ходитиме, як ті вуха... три метри чути йому Хто ж йому людей довірить? Ні, та й годі,

наказа ніхто не мінятиме.

Кухта, тримаючи урочисто так чарочку при столі, кожне слово Яринчине слухав, вже ж не було куди поспішати.

— А ви думаєте, мені тра, Ярино? Як таке життя — оно крадуть, возять, людям заплатять, щоб мовчали. Вам на містечку тут добро. Дядьки в емтеесі роблять, чо їм у той колгосп.

— Гриць мій, думаєте, мало виходив.

— Та то йому спротивилося тутечки. Я хіба не знаю, Ярино.

— Слухайтс-но далі, Йване. Це, думаєте, життя — тако в хаті? Я геть би зара поїхала до сина,— а шо, ні?

— Ну, беріть, Ярино, щоб не грілася.

— З цсю товчею і з цим хазяйством...

— Нічо-нічо, осьо вам є трохи, до весни перебудете. Може, що з цею власно, бо й не підходь, не допросися.

— Хай він як хоче, ая до нього більш не піду.

— Беріть, Ярино, та закушуйте, а то вам недобре стане

— Каже мені, щоб не йшла й не просила, бо тільки гірш буде. Ця така дисципліна. Ну да, думатимуть, що це він мене намовив. Хіба я сама не знаю. Щоб ви бачили, Йване. Там тіки гори одні з ящурками.

— Він хлопець, хай. Ну, беріть.

— Що вже я собі не думала.

— Хлопцю тра одслужить, щоб знати, це таке діло. Який то мужчина, котрий не служив.

— Як я за нього вже передумала!.. Хоч би з вушком тим якось. Але — ще на місці, поки нікуди не посилають. Пише, до Жовтневих все буде так само. Поки що тихо. Не журіться, мам.

Ярина сіла до грубки, заклавши руки за спину,— трохи того тепла збереглося.

Кухта, помовчавши, таким тверезішим голосом обзивався:

— В колгоспі зара трудно, я вам скажу. З "фембачем не знають: ну що — дадуть, й мови нема Але цей бригадир казиться,— за двох робиш, ще й на людях зло зганяє. А що тобі люди винуваті? Осьо про себе скажу мені та пенсія тра? Але я робить не піду, поки не понагучуються по-людськи балакать. Мені що — я маю. Я жінці сказав: хай лежить. Взяла — постав нове на те місце. В мене то гороху півмішечка, то пашні,— я пристарався. Вже вона стала розуміть. Кажу: хай лежить. Мене осьо, раз, та й заберуть, а ти сама встанеся. Стійте-но, коли це: на збори військові вночі приїхали, забрали в Т^иянів. Кому ти що будеш казати? А ти з двома дітьми, в тебе буде. А шо ж...

— А мені хоч нічого не мать, як таке життя.

— Дивино-ся, Ярино, так не мона. Осьо поставте собі й потрошку замішуйте з картохлею. А тамо ще щось возьмем. Я вам кажу.

Ярині й справді млосно зробилося, але ж що у хаті, то не будеш показувати.

— У мене, Ярино, все є, мені не тра,— помалу вимовляв слова Кухта: і його розморювало.