Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

Кричить ґвалт, ну.

— Ярина не хотіла за це обзиватися, їй та жіночка й сподобалася, з Західної десь.

— Хіба я тоді не казала, Яринко? Кого хоч бери, тільки не гучительку.

— То ви якось казали.

— Вона таменьки злигалася з тим другим гучителем, за-кусилівським. Але не вірте нікому, Яринко. Бо вона дітей научала не того, що треба. А син мій собі тями не складе, а то щоб нею владав,— еге. Не думайте, її викликали.

— За Т^ембача, може, діло мали. Де шифер на хату брали.

— Мій син тоді в лікарні вже був. Я за ними вбома здоров'я не мала, Ярино. Думала, як і її заберуть у допр, то я здурію сама на цьому містечку.

— Нічого їй там не буде, вилають, та й годі.

— Еге, Яринк?

— Йдіть оно сторожувати у швейну, Тоня вчора питалася.

— Тоня добра, я знаю. Але мені тяжко, Яринко.

— Замели б раз на день і вдома сиділи — хіба ви такі нездорові.

— Така здорова, як павугина втроє.

— То йдіть,— Ярина таким дрібним сміхом аж підбадьорити хотіла Богиньку.

— Але хай би її забрали к лихій годині, то я сина до себе перевела б. Хоч би не голодний ходив.

— Заносили б йому коли, як вона так цеї хати збігає.

— Мені діти часом кажуть: дивіться, бабо, ондьо ваш син у шпилю рибу ловить.

— Та й має щось.

— Принесла раз смальцю, то вона собакам викинула. Дає йому гроші, йди, каже, в їдальню. Що, в нього матері нема?

Богинька пом'яла мішечка під рукою,— сухарі то вона виклала Вериній корові, у цебер висипала, а та й не глянула. Було б Ярині осьо віддати; тут хоч побалакала з людиною.

Довгенько монялася з дротиком, — зачиняла за собою, як уступала в подвір'я,— й сама ця хвіртка на неї одчинилася, так до ладу прироблено.

— То заходьте ще коли,— просила Ярина, нагинаючись до вихололого банячка.

— Дайте, дайте поросяті, заки з теплом,— у штахети проказувала Богинька; вона й ще почекала, поки Ярина з хлівчика виходитиме.

Чогось їй аж запахло тим свинячим,— вона й собі коли там любила з банячка вибрати, котрі більші й твердіші, зо три картоплини, і сіллю присолити до старого сала чи здору.

♦Хай уже в хату зайде,— думала баба за хвірткою,— а то в цьому летніку яке тепло".

— А я це типір буду палити,— балакала про себе Богинька; вона передумала йти проз аптеку.

У вуличку від їдальні звертав кіньми Параскун; вона бачила, що в соломі там зо два бідони порожні похитуються,— хто тобі що дасть...

Це б вона з-під кози з кварту вділила, але воно їм нащо, їм тра коров'ячого. Така зима немолочна, чув. А вони казяться, ходять по хатах просять — дайте, скільки можете. їм план

доводять, та й що хоч роби.

Бабі аж шкода цих депутатів, що бігають з відрами. А хіба ця корова що винна?

♦Стану та подивлюся,— може, буде їхати".— Вона взялася за штахетку скраю Яринчиного городу, так чогось хотілося взнати за те молоко.

Ярина з порожнім банячком у руці боязко відщипнула до кухні клямку, коліном приважуючи двері, щоб не дзенькнуло. 4"

Вона сина бачила на лаві в куточку; аж вушко в нього пашіло — так гарно у грубці зайнялося; але боялася й чіпати, хай собі там щось думає. Аби в хаті, щоб удома.

— Я з цими баняками колись як мучився,— казав син, дивлячись десь у світ, нема відома, що він там бачить. А сидить геть, як дід Максим, її вітчим.

♦На лаву зіпреться й щось думає".

— А тепер би робив?— аж не дихала, питаючись; добре, що обзивається.

— Батько стане й дивиться, як я замішую, а я беру спиною посунуся до нього.

— А це сунувся б? — якась надія з радістю ховалася в голосі.

— Я знаю? Лихий такий був, що це батько наглядає за мною. Обійде з того боку й знов дивиться. Що йому так?

— Я тобі розкажу іншим разом, сину.

— Ці руки й так закоцюбнуть.

— Він любив трохи командувати, я тобі зразу кажу. Чогось його на те офіцерство потягло.

Ярина посовувала ще не дуже гарячі фанерки пальцем, щоб викинути на брикет вугілля, і добре бачила, яка вогнева квіточка впала синові на щоку.

Грівся б собі, дурний,— чо в той клуб так рано пертися?

Але про мене; якісь там художники поприсвджали.

Чого він їх так з армії полюбив,— він же там щось і сам малював. Йому й учителі гарні оцінки за малювання ставили.

— Оно ваша баба знов шкрьомбає,— хитнувся син до вікна, щоб розгледіти.

— Чого це вона, диви, не дасть посидіти.

— Таких сусідів маєте,— щось трохи сміху найшло на нього.— Ми повставали з автобуса і йшли з бабою, а вона мене не взнала.

— То вона боїться, каже, хтось її хоче задушити. Меле, не має роботи.

— Хай би сказала щось, то я поміг би.

— Може, вона щось скаже,— я тобі там знаю. Вийду осьо. Ярина застала Богиньку на тому самому місці; баба далі

аж наче й боялася йти.

А це ще побачила Ярину, то чого лізти, вона й так побалакає.

— Дивіться-но цюди, Яринко. Я щось забулася сказати.

— А я дивлюся в вікно, думаю, чого це ви стали вертаться.

— Я б вам сказала, Яринко. Але як їм діла нема до людини, то я помовчу. Вони мені пенсії не дали, кажуть, де ви були, як тра було в колгоспі робити. А я за цими інвалідами гляділа,— кому вони тра були ще.

— Поїдьте в собез, що вам сказати.

— Чуйте,— голосно забалакала Богинька,— вони ж козячого молока не хтять брати. Пани такі поробилися.

— То як це немолочний рік, мені Ганя, сестра, казала. По півлітрі дає.

— Я взяла Вері сухарі поодцавала,— вона аж повернулася, тако за тонким деревом їй добре видно Бойчукову хату,— вона корову держить.

— А ми давно корівку спродали. А так: то в молочарні коли брали, мене там дівчата знають.

— Не мала я кози, то візьму у Вери молока, а сухарика в слоїк покладу.

— Це так роблять,— Ярина згадала, що в молочарню то вона посилала без хліба.

— А це не хтять козячого молока брати.

— Люди хіба так не беруть? По селі ж мало, щоб хто держав кози.

Богинька обітерла рота в куточках — так трохи піна знедавна почала проступати, от здушує в грудях, і порожньо якось — немов там ширше, як у цьому світі всенькому.

— Треба здавати хоч краплю. А так хто мені запише.

— Йдіть до сина, хай щось поможе.

— Я поїду до дочки в Житомир — що вона мені скаже. Цэа Миколу якось рятувати. Ця гучителька його ззість

— Багато хто так нарятував.

— Яринко, ви мене не знаєте. Я вже стара. Я нічо так не боюся. Але я його до себе заберу.

— То будете знов у сварці, воно вам треба?

— Правду кажете, вона така вредна, що й гочі повидирає. Я йду їм города трохи одкопати. Хоч гарбузи якісь будуть. А то вже й люди оно кажуть. А вона за сапу та до мене. Добре, що машина їхала, дядьки якісь оборонили. Та й тако ходжу, баште, порубана.

— А-бо. 1

— І в Житомир їздила, щоб одділитися від них.

— А тепер знов докупи хочете.

— Не смійтеся, Яринко.— Баба вмовкла трохи — якась така собі аж маленька зробилася в одежі.— А він балакає з нею!

— То мусить, бо це його жінка.

— Він як був здоровіший, то сам зривався втікати од неї. Годі, каже, перебираюсь до мами. Піаніно висадять з хлопцями на воза, а вона як собака скаче та клумаки в город, у город.

— Отако?

— Еге. А потім посилає в школу дитину, дає однести сидора на роботу. Ото наїдок.

— То заходьте ще коли, тітко Богинько.

— Буду мати час, то зайду. Мені треба щось спитаться.

— То спитаєтеся.

Баба бралася за мішечка під рукою — треба вже йти. Що вона тут вистоїть на цьому морозі? Як вони всі мов понаймалися, чогось віри нікому нема, й це де хоч дівайся.

— Яринко-о, Яринк Я вам осьо забула дати. Богинька розв'язала вузлика на коліні, якісь у неї там

пиріжки були.

— Візьміть-но синові передасте гостинця од баби,— довго виповивала більшого якогось пиріжка.

— Та він же зчерствіє, поки що.

— Це мені Вера дала, то я сама не ззім. Хай він їсть. Може, й мені коли що доведеться.

— Я вам знаю, коли він що буде їсти.

— Ви йому дайте. Кажіть, що баба гостинця передала Він мене знає.

— Я візьму, як ви так хочете. Спасибі вам.

Ярина сховала пиріжка під фартушок — так у руці й тримала.

— Хай їсть на здоров'я.

— Та й цс ви зара куди?

— Тра йти додом. В мене ще коза недояна. ІЬть тамо стіни пообгризує.

— Чого це тебе знов приперло? — бубонить на лаві навпроти замерзлого вікна, обіпершись однією рукою, а другу поклавши біля живота — пальці на ній мов повідрубувані й знов пришиті. І вже мовби до когось ще, не тільки:— Наркомани бісові.

— Ти диви, я до вас і боком, і скоком...— для першого разу жартує Танька.

Та байдуже їй, живи собі. Коли батько почав пити й битися, мати сама його покинула. Переїхав у це село до сина й хвалиться усім: "Тут мій пуп закопаний".

— О, знов командує,— гукає старий з лави, хоч Танька й слова не каже.— Маку скільки не вродить, то повивозить все до мачини.

— А тут пуп мій закопаний,— перекривляє тако. Щоб знав, як чіплятися.

За що вже за інше то й змовчала б — от вже ж з таким батьком. Але як цим гноєм чути — що ти йому скажеш. І від куфайки, і від тих пальців неживих, хоч ними цигарку скрутити й подужає. їздовим не робить скільки оно, а все одно. Кухта дивиться тако якось по-півнячому, балакає й не затулиться.

З рота того — ну не здихнеш.

Та хай вони собі наговоряться; сьогодні неділя, і він добре знає, що вини на йому аніякої Зайде невістка в хату, а він аж засовається на лаві, "м'яку" руку встромляє під коліно — насидів за ранок тепла, хай гріється. Вона ж у нього бідненька, глядіти тра, а хіба цим туркам докажеш, їм одна дай, та й годі

В нього аж сльоза десь візьметься углибині, але до ока не докочується, він її не пускає. Тільки зиркне ображено на всіх — тиняються по хаті, скільки той обід збирати,— і знов розговіється. Невістка в комору, і він півнячим оком за нею, тихенько з усієї сили втягне того далекого п'янкого духу, аж у горлі заболить, і вже як і не чути нічого, все одно принюхується. А так то він добре знає, що то за капки капають в лійочку, його туди не пускають, та й взагалі ніхто ані слова,— ну то й хороба з вами.

Чи він звечора сам не бачив, як вони там біля мисника перешіптувалися (це така потороч, від батька ховаються), щось вносили, крекчучи, і в комору пхали

Він то й не виглянув, де спав, бо й так чутно було, як запахло в кислими буряками.

Однаково ж уночі їх обдурив, хоч вони довго й не лягали і мусив перетерпіти,— прокрався в одних кальсонах до комори, зачерпнув алюмінієвою квартою з дна, вдушуючи буряки, і, зітхнувши полегшено та уважно вдивляючись в маленьке віконечко під самою стелею, мовби що крізь нього видко, вперше, мабуть, пошкодував, що нема дверей у комору з сіней.

♦Вигадав на свою голову",— думав Кухта і ждав тієї хвилини, коли відригнеться, щоб послям вертатися в хату.

♦Кричить ґвалт, ну",— подумав і за дочку Таньку, але більшого в душі не знайшлося, як це, бо саме відригнулося, і Кухта здоровішою рукою підсмикнув кальсони, щоб, бува, не спали посеред хати — йти ж через невістчину кімнату...

Танька внесла ще брикету й накидала в грубку.