Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав
Беру скількись там папірців, і вже на душі одлягло. Тулить мені й ще — що це так догодила; а я б уже рада бігти од цієї хвіртки,— не треба мені, аби думали. Хай оно інші беруть; не хочу я про них згадувати й слова. Цим чуткам впину немає: десь щось — вже біжать. "Нащо це ви, Іра, наговорюєте на нас?" А мені чого тепер боятися, вже ж з трусом не прийдуть, як колись. То ще заздрили на якесь добро,— горе мені: де те добро в нас? Бач, на молочарні робив, а як залишилася з цею хатою старою та батьком хворим, то ще щось до мене мати? Люди. Але й недовга ця радість була з тими папірцями в руках,— та собі думає, може, не догодила якимсь карбованцем, то вона щось скаже. Ну й сказала. Вуха б мої не чули. "Бачили вашого чоловіка з кимсь". Мовчіть. Я нічого не хочу знати. Хай що хоче робить. Бо сил моїх не було вже. А то я не розуміла, що одна надія на свої руки; двох дочок уже в люди вивела, хоч як важко й було, а ще ж вас двоє біля мене,— було мені за кого думати й заради кого день і ніч не розгинатися над цею машинкою.
Дивилася тепер на ці порваті зароблені гроші, й чогось здушило за горло; ай-бо, стало шкода. Дурна ти голово, чи в тобі вже й зовсім тями немає. Осьдо й Антося сліпає стежечкою проз аптеку до нашої хати, але поки вона дійде, то ще вдурію. "Антосю, чо це ви так давно не були?" Сама налапає, бідна, стільчика, паличку поки примостить з якогось боку, й тоді ще не жди од неї слова: а ці зборки як почне рівняти на фартусі та на летніку, попробує, чи хустка ніде не злізла,— й щось тоді, може, скаже. "Мені тепер тяжко ходити". Й ця мова така — що то, як набралася страху з-після війни, і це сидить якось тако, аж ну не знаю. "Наставили цих тинів; їй-бо, я блуджу. Забуваюся до вас дорогу. Я вже геть сліпа зробилася, Яринко". Стало мені страшно,— ще й ця Антося перестане навідувати. Одні ці закажчики. їм давай роботу. "Я порвала гроші, Антосю,— з якогось переляку признаюся, — повірите?" — "Чом ні? Я котрий раз надумаюся вам занести пиріжка, мені люди дають. А то до церкви коли виберуся; до церкви мені легше дорогу знайти". Вона якось непомітно й до столу присунеться; і вже тими пальцями по цераті шкряб, шкряб, надзьобає цілу купку кришок, що самому годі й помітити, й аж пестить з усіх боків кожну крихточку, наче не дає їм втекти ні котрій на свої старі місця. Вона там ще знала одне місце, прорізано було, й звідти вискубе, що там є. Бач, ти й це пам'ятаєш, сину. Подивлюся на таку господарку, й шкода стане Антосі. "Це я типіро од Гані Киселихи; вона каже, Ярина збирається хату мастити, я беру йду взнати, чи ви думаєте до свята що робити. Питаюся в Гані, чи Ярина не думає до свят города садити, я помогла б. Ганя свого города чось запустила, а я її ще питаюся. Кажу, я прийшла б Ярині помогти города садити. Носила б тамо кошелі, бо ямку викопати я вже не попаду. Вам треба до свята впоратися,— у вас така гарна хата, Яринко". Схилилася до тарілки з борщем, шматочок хліба обмацує, чи він нікуди од неї не дівся. Це гарно так треба вміти їсти — от не забуду; найде ротом цю ложку, а хлібові не дає посунутися, щоб не бачили, як вона вслабла на очі. Дякує мовчки Богові за такий обід, бо вдома собі вже не зварить, а до людей не дуже й находишся,— не було хіба, що двері перед носом зачинять. Всі Антосині думки над цею тарілочкою з борщем: вже як по дну ложкою шкрябне, то тоді взнає, що виїла. Нахилить тарілочку до себе, щоб останню юшку вибрати,— от вона й пообідала. А трохи хлібця залишиться, то вона його або й так доїсть, або в фартушок сховає; то якої ти ще мови ждатимеш од неї. Якось сама за цю хату подумала. Е-ге, гарна хата. Колись то вона була гарна на все містечко, але тепер подивися: сусіди собі попереробляли або нові позводили, а наша стоїть, довга, по один бік толлю вкрита, по другий — ще бляха відтоді. Якби до цеї хати хазяїна, то ще можна було б щось. А так. Як такі часи були, що люди на сироватку жадні робилися. Стали ми працювати на молочарні, й прибилася до нас ця Антося. "Що скажете, буду робити, а ви мені вже давайте щось". Робить там чи ні, вальків два кине,— ми цю халабуду трохи до пуття доводили, колись на тому місці, розказують, корчма стояла, — й заглядає всередину. Увіллють їй сироватки — нап'ється й знов ліпить. Оглянуся: стоїть Антося на дверях. "Що вам, Антосю?" — "Влий ще щось". Далі якось легше ставало, вже більше було молока, люди потроху вибивалися з нестатків. Ну то й заготівля пішла вгору. Перепадало тоді Антосі й сиру коли там, замість сироватки молока давали. "Якби, Ярино, не ви тоді, чи вижила б я. Правду вам кажу".
Чуй, Грицю, що ж це робити? Застає мене в обід цей Кухта; я чогось його духу боялася, не те що. "Чому це ви не хочете платити?" Як його, мовляв, треба, то бігом найдуть, а це вже який раз заходить і вдома не застає. За той місяць не заплачено, й цього скільки вже пройшло; корівку відлучить та й. Його що, так собі старшим пастухом призначили? Якось він хворів з місяць, то без нього молодші пастухи пересварилися. Там такі розумні, що захотіли іншого. Але він їм дасть. Побачать вони. А щоб це корову за "так" пасти, то він цього не бажає. То я й завтра оддам; якраз не було зі мною. Брешу вже щось з переляку,— от думала, що чоловік оддав, а сама чуманію: яка корова? О, від її чоловіка діждешся! Десь тільки голос чутно з сіней: "Да-но там води кварту". Що йому ця кварта, ще раз вертається з вулиці: давай! Бере сам собі вже набирає; ти ж ту лавку пам'ятаєш у сінях; ставав на неї, щоб банячка з полички дістати з батьковими інструментами, й раз тобі по носі попало,— чо ти смієшся, згадав? Там відро в мене з водою стояло, та й тоді так "Набери-но ще в пляшку з собою". Виношу йому в сіни, а його десь нема.
То ті перші, можна сказати, квартиранти були путніші, агроном емтеесу з жінкою. Коли батька забрали на рік у Троянів до армії, він щось почав писати,— еге, зірвуся та й полечу,— що й там роботу можна знайти. А я сиджу у цій хаті, ради не дам собі: ну, й агроном каже: "Як ви думаєте переїжджати, то й я б купив хату". Але ставлять нового агронома, Дідовського, знаю. Цей зразу: "Что, я главный агроном района". Як їм дали тимчасово пожити з половини у нашій хаті, їм щось здалося мало. Коли взнаю, що переселяються,— ну да, через стежку, в цю хату, як і наша; хто там не жив тільки — й Киселі, і Бойчуки, а Січкар з Німим займали з того, до емтеесу, кутка. Ти ще ж буфета пам'ятаєш, як був, де Оліма, твоєї тітки Гані кума зі станції, робила та й. Киселі потім сіли з половини зі Стройвансами в ту, що над річкою, за Порохнюками; а Бойчуки — то ти знаєш, в нову перейшли, біля Ніни Коло-ДЮчки. Але ж бачу, не думають перебиратися ці мої буцім квартиранти, й що я роблю? Мені якось вдалося влізти через Двері на ту полови ну хати, внесла щось трохи з одягу. Й ще одна кімнатчина, так, як наша кухня, брати, забита. Чую, Дідов-ський погрожує "Що, барахла накидала та й думає, це їй так собі. Та я два трактори зачеплю — й сліду не стане". Батько якось у сільраді був, там з нього сміються: що ти, дурний, терпиш, їм же дали по сусідству. Ну, вже й цей не витримав. Приходить, як смикне ті маленькі двері, що в їхню кухоньку, з завісами позлітало. Біжить Дідовська на емтеес що робити? А той що: "Значит, нада атступать". Рано стукає: корову доїти. Батько вирячився до мене: що це таке? А я хіба знаю? З горем перебралися у ту відремонтовану хату, а корову й кабана не думає забирати. Переказую через когось: бач, за квартиру не платить, зачиню кабана, хай знає. Еге, вона тоді біжком забирати. Та й це тобі така череда. Корова стоїть у нашому хліві, то й платіть, дурні. Кажу батькові, щоб і не здумав. А йому що, добренький такий: "Вона ж у нас стояла",— каже. То що ж це, на глум узяли, думаю, не буду навертаться до цеї хати. А раз мусіла замикатися: чорт цього Кухту під вікнами носить. У нас вікна низькі, широкі — все в хату видно. Якби під машинку не присіла, то побачив би. Але застає у вихідний нас усіх чотирьох, ну ми з батьком і вас двоє з Любою. Ми з тобою вареники стаємо ліпити на скрині, — ти дуже охочий був тоді помагати матері, їй-бо; бачимо, ввалюється цей Кухта. Я щось устигла батькові переказати, але поможе хіба. "Не здумай сідати з ним, Грицю". А татуньові клопіт дуже великий, зким; аби тільки на столі щось було.
"Не пийте ви з ними по сто грамів". Це зайде сестра Ганя, тітка моя, й не так батькові, як мені слухати. Бо він піде, а чоловіки балакають, що от дай Грицькові сто грамів, то в зарплату усім буде по двісті. Ще в Гані цеї розтрати не було, то так, сказати, й непогано виходило. Якось уміла побалакати, а на кого й гримнути. Відбула вона скільки років за буфет, і я наче зразу не впізнавала своєї сестрички,— й сама не знала, чого. Вона й малою, бувало, щось вчворить; а Жені від неї то перепаде не раз. А це не така балакуча зробилася, а скаже що — то ти ще й винуватий. Ну, раз то смішно було мені,— стала тако на порозі й наче з них обох, з Гані й батька, сміюся; бо й смішно: веде батька моя менша сестра, й обоє п'я-аиі. "То ти ще й смієшся, — розсердилася Ганя,— а не-е-ех воно де". Потім то не до сміху бувало. Ніколи от не забуду, а найперше Порох-нюкові не пробачу. їздили вони по селах заготовляти молоко, ну той же як голова сільради. Порохнюк то знав, де можна; а Грицько, дурний,— плати. Але я не вірила, що може таке щось бути. Невідомо б мені було, які вони вечоринки влаштовували у Гані Німенької. Мені переказували, буцім вона у Гриць-ка на колінах сиділа. А помовчте-но тамо; от за що, за що, а за цс я була спокійна тоді, бо знала: нічого в нього з Ганею не було. Але ж в очі то зо мною усі добрі; й набор йому наллють, а самі — Іра, Іра. То якась відьма була, а не Ганя. Возив їх шофер з Вертикиївки, чоловік,— та й що ж, і його взяли раз. А він, видно, не дуже вабився на це зілля; вибіг, бідний, на город, й там з нього вирвало все. Думали, що сконає до ранку, землю під себе гріб. Отаке ІЬня мала. А чого їй не мати. Хлопці молочного занесуть, закуска є. Тоді в нашій молочарні вже й сир твердий почали виготовляти, то Грицько головку сиру загорне, під руку — і вйо. Хіба ж я не бачила? Десь упав у калюжу й так до ранку пролежав, — тоді в мене серця не було до Порохнюка.
