Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

Та й вечір, хоч він тут, на містечку, довший, як там десь по селу, на горі ж; і вата у рамах зробилася рожева — чи то од сонця червоного зимового, чи од калини, на дві купки покладеної.

Ярина хутенько пробралася в сінці й налапала в темному куточку піджака чоловікового, внесла з холоду в хату, й тако, як живий, заворушився в теплі.

"А, все 'ідно він його не носить".

— Йван. Нате-но поміряйте. Це Грицьків.

— Чо це я буду міряти, Яринко! Хай носить чоловік У мене два пінжаки є вдома.

— А проте не такі ж. Поносите ще.

— То син.

— Вони вже малі на сина.— Ярина згорнула піджачка й розгладила складочки. — Осьо я кладу.

— Та нехай.— Кухта одсунувсь на стільчику від стола, нагнувсь до колін, взяв закурив.— А Грицьо що пише?

— Казав, що буде. Я до нього їздила в Житомир. Оно які рамочки привезла, це в них таке роблять.

— То не мона ж, їр.

— Я боялася, а він мені впхнув. Там його хтось знає, то не дивилися.

Кухта згадав за своє; там їм до колгоспу ближче, бачать же.

— Іду поночі, а вони дзернята грузять на машину. І що — думаєте, не давали гроші, щоб мовчав? Дуже я їх боюся. Вони й товар виганяли на машини. Я до Люльчихи, завфермою; нічого колись тако — й зара ще дернув би, не смійтесь, Яринко,— а тепер боюся її. Якось люди міняються і чужі робляться. Як вони в Болгарію з Т£)ембачем їздили, й вона хвалилася нарядами всякими. Таке дурне зробилося. Товарові на корма виписують, а вони на машини — і в Черкаси. А то й пологами не вкрили — такий поспіх. Дивіться-но цюди; міліція у Двірці хап їх. Парторга підпис був підробляний.

— Чого ж ви мовчите?

— Хай спитаються. Чо я піду до них?

Кухта біля дверей напився ще води — палило чи так йому буцім закортіло,— втерся здоровішою рукою і на стіл

КИНуВ:

— Це вам трошки роботи буде.

— Та осьо зітру, й по роботі,— Ярина аж рушничком замірилася,— якби ж ви хоч їли.

— Кухта чогось монявся в дверях,— піджачика то він дістав з лавки,— й щоб п'яний, то ні,

— Це б ліг тако й не вставав, якесь воно мені все... Ярина склала руки попід грудьми й дивилась на Кухту од

грубки.

— То ляжете. Я осьо вас до хвіртки виведу, щоб ви в сінях не впали.

— Нічого, нічого, я самий.— Він у сінях налапував і Яринчині пальці на клямці, й аж кров йому бухнула до очей...

— Десь Люба мала вже бути,— згадувала Ярина,— та й чось такі довгі уроки поробилися, що не доберу до тями.

— А ви тамо вкрийте діжечку,— Кухта хрипкуватим і тверезішим голосом вказував хазяйці.— Вкрийте-вкрийте, не дивіться. Бо курям робота знайдеться. Я вам кажу, Іра.

З вікна їй не видно було Кухти — десь, може, до буфету звернув, жде ж Павло.

"Куми",— аж у сміх зайшла: Грицько хіба оно не докуму-вався.

"Чи не зварити юшки якої дитині,— надумала, тулячи змерзлого бока до теплішого,— але як ці руки вже не стоять". . Там на столі щось було, може, й так підвечеряє.

Проте встала зібрати, де брудніше, й чогось така ложка тверда в руці була...

Що вони типіро посварені були, то Богинька передумала йти проз Арсеня.

"Еге, це що роса,— бачила вона по вуличці,— та й кізяки свіжіші".

Хоч сьогодні б не забути,— назначила баба собі.

Комина то вона вкутала, уже дим горою йде. А стінам раду дати: тирси в хлопців на емтеесі напитала, з возик можна привезти, а кізяків осьдо сама поназбирує.

Ще з тим паливом. Теперечки вона дивилася з-під руки на Дерев'яні стовпи похилені; декотрі й так лежали, повивертува-ні, й думала за свого стовпчика на городі. Але нехай, якби тільки одписали. Оно біля Міцеїхи скільки поскладуваних "залізних" стовпів,— мінятимуть цей рік.

Ще за її пам'яті стовпи так закопували, тільки дьогтем обвезювали і толюю обмотували, щоб не гнило. А тамечки до кам'яних стовпчиків прив'язували; вже менш дерева йшло. А це одні кам'яні стовпи повхромлюють, та й.

Як оно Яринці зо три чи з штири таких у картоплиння вкинули, і бабі аж пекло вступитися за вдову, а потім узнала, яка Яринці вигода. їй хлопці трактористи, що з аптекою через стіну жили, влітку поперепилювали на дрова,— диво, Що вони й підобідували в Яринки.

Тепер бабі за свого стовпа страх; якраз на межі з Арсенем,

зле більше на її город нахилений.

"Мій же, мій",— тішила себе баба, й хотілося їй швидше йти. •

Ще з того року стовпи ці ставлять; та й хоч дрібна пожива є: тріска якась, дроту на огорожу.

Й на емтеесі,— ще людям рано було на роботу,— вона згадала за кізяки. Бувало й тут раніше де взяти, але як тепер ці машини, то дулі. Мазути хіба понашкрібуєш.

Богинька ще з осені забачила, де Скрипниченків човен у зіллі захований,— аби оно тільки горбом злізти до річки, там якось дасть раду. Біля Міцеїхи вона підібрала шматочок цегли (не так же тяжко нести, як камінчика), і це думала одбити замочка. Скрипниченко на день замикав човна од дітей, бо тут їх повно за коровами на випасах — через емтеес не пускають, то вони іншим боком, городами.

Тільки слідів наробила на замочкові; цегла кришиться, буде видко шкоду Вона попробувала паличкою підважити, і дужко тріснуло — тонюнє й іржаве.

"Тако паличкою й погребу, бо веслом не подужаю",— сміливіша думка найшла.

— А-гий,— махнула на качок, що цьопали ряску аж біля човна, так їм цікаво було, куди це баба гребе.

— Як вам так хочеться бабу перекинути,— сварилася вона добрішим голосом на качок, бо вже човен у зілля в'їхав, і їй стало видко сушу.

їм там на містечку де качок тримати; хіба хто гусей заводить,— бійся в траву ступнути, бо од "патронів" аж грузько. А цим закусилівським добре: раз, та й вода.

Вона собі три курки має, й то клопіт який. Глядися цього Арсена вскаженілого.

Нема відома, хто це отруту понакидав у бур'яни. Оно Вера Бойчучка носилася по містечку з тарілочкою,— якогось мелясу гарно наллято, не дзьобне гуска, то язиком лизне: на шкло затверділо.

"Це тільки Микола хадзяйства не держить.— Богинька одшукувала межу в картоплинні, кудою б ступити, проте лихого на сина в серці не мала; хай живе, як хоче.— Як ти мене слухать не хтів". "Стій-но, я йому зара слоняха об'яжу",— аж наче зраділа баба роботі.

Вона й тої хустини не пошкодувала, що рукою на паличці тримала, коли — то й чоло втре.

"Бо геть горобці склюють".

Не бачила вона Миколи, як не виглядала; хоч би собака гавкнув. Але ж та хазяйка усе живе з двору позводила.

— Цінь добрий, Миколо,— потарабаніла паличкою об перелаз,— вбізвись-но, де ти?

"Не буду в хату заходити, хай з вулиці бачать, що мати стоїть". Микола матір ззаду налякав — ішов з рибою; ще й гавкнув.

— Ти думаєш одпасати чи скільки вони вже до мене ходитимуть?

— То є розум — тримати ще цю корову?

— Поля казала, прийде подоїть.

— ІЬре мені, це та Полька шкандибатиме аж сюди. Твоя гучителька вже тобі напорала.

— Вона мене рятує од моєї хвороби, ви не кажіть так Ну да, всеньке село сміється, якого Богинька сина має.

Посадовили їх вряд у клубі на сцені — вирішуйте, люди, бо далі терпіти не мона. Микола її в костюмі; вона тоді й думки не мала, що це так Поля вже пристаралася. Доходить до нього черга; він у крик "Лю-юди! Я вже не п'ю, спитайтеся меї жінки. На роботу ходжу, людиною зробився". Усі падають од реготу. Але, думаєш, не так само,— еге.

Боялася й обізватися десь: скажуть, ти ж мати, де ти раніше була. А вона вже добре розгледіла, яка це хвороба; так то збоку не дуже що й розбереш. Ха-но вечір, і тако голову закидає вгору, й позіхає довго й голосно, буцім не виспався. А раз увійшла в хату — й не глянув; руки зіклав на грудях, нижче тако розганяна книжка "Старосвітські батюшки й матушки". Що, — дивиться в стелю та й. Прочумався трохи, веде її в берег, каже: "Баште отого камінчика біля кладки? Я його не здужаю підняти".

— То їхав би в Житомир, може, там яка робота. Подивився, наче не взнає цю стару містечкову бабу.

— їдьте, як вам треба, мені в селі добре.

Це зачепи, то буде. І що колгосп йому города прирізає, і що новий голова десь на кращу роботу бере. Бо таких людей тра.

Чом ні,— розтратяться, то буде на кого знов списати. Яке це воно в чорта вже хазяйнування, як людей до безуму призводить.

Тутечки курку підіб'ють грудкою, то душа заходиться, а там хіба одна тисяча перейде з рук в руки,— й байдуже. Це тільки син її одбуватиме в світі, бо тим що: зо два, зо три роки одсидять, та й на інші села, де їх не знають.

— Це мені казав Петро Клікмаїршин, як ми з автобуса верталися; його десь у нас не хтіли приймати. То він до сестри поїхав. Та вивчився, та й назад, додому ж думає. Еге. А в Києві чорта встроїся. То він десь в селі, і їздив уже на тому поїзді, але з жінкою жив на квартирі. А то такий закон: як у селі живеш, то тобі й платять менше. Буцімто хадзяйство держиш А в них яке хадзяйство,— якась тітка вступила півхати.

— Одколи це Петро на колії робить, чуйте? Петро в моїй бригаді трактористом був.

Богиньці тра була клямка на сінешні двері, а в кузню боялася йти до Німого, й Петра спиталася. То він поміг. Але наскакав цей новий бригадир тракторної: "Ти чого став, зайчики ловиш?"— "А, так, то робіть самі!" Бере в Німого цю клямку й дає їй. Вона ще й досі борг має.

Чогось не можуть люди по-доброму — чи це світ такий настав. Клямку бабі зробив, а сам роботи позбувся. Живу-уть люди.

— Але як матері добре було, що принесе талона, і вже тобі й вугля, й брикету випишуть. А так — хороби дадуть.

— Треба вам, то йдіть у сільраду, хай випишуть,— знов под и ви вся.

— Ну да, він як вернувся од сестри з грамотою за навчання, то вже й у Києві робота знайшлася. Але питає, чи дадуть квартиру, то тоді хіба.

— Тако зразу й дадуть.

— Тепер жінка під Києвом, а він їздить в депо та живе днями в гуртожитку. Жде, поки по радіо скажуть рушати.

— Така в них робота, як служба.

— Еге? А брат каже, на заводі зміну одстояв і більш має. А тутечки жди — покличуть.

— І в них по змінах; хто це вам таке казав?

— Таке начальство, що воду варить. Може, чимсь не вгодив?

— Я знаю, що хлопці йдуть туди робити. І дисципліна, і платять добре.

— Як надриваєшся, то скрізь платять. Хіба я що кажу.

— Петро дисципліну знає, ми з ним разом на тракторах робили.

їй відомо самій: Петро чо не вгодить. Як перейняв раз ту Зосю на містечку — вона тлінна зробилася. Каже: "Я комсомолець, й розпусти не допущу". Але в Клікмаїра той сказ не минав, перебирається до Зосі. Та й, думаєш, не перепрошував

Сяньку? Ну да, Зосю скрутило, а він у ґвалт: "Що, вона подушку спереду, подушку ззаду, а мені в монастир?" Петро з кулаками ліз, але гріх,— батько.

— Клікмаїрші щоб знав, яке добро було.