Стежками пригод - Чуб Дмитро

Напроти нього в такій же позі сидів найкращий друг Кароля, молодий хлопець Кіро, що, як видно, виконував ролю медіюма. Як виявилося, Кіро мусів два дні не їсти й не пити й тому, мабуть, мав зму-

%) Доктор нумер один.

чений вигляд. До того ж вічер діяв на нього, мов гіпнозом. Чарівник вигукував раз-у-раз "Кароль, Кароль", брав шматочки жару з вогню й кидав на всі боки, а Кіро, сидячи, поступово засинав. Нарешті, вічер запитує в Кіро: "Ти спиш?" — і це повторює шість разів і, не діставши відповіді, запитує знову:

— Чи твій дух, Каролю, є вже між нами?

— Так, — сонно і мляво починає відповідати Кіро, в якого ніби втілився в цей час дух Кароля, — мій дух між вами, а тіло ще мучиться в череві акули.

Люлювай, що стояв поруч лікаря, схилився до його вуха й зауважив, що голос Кіро зовсім змінився, що він говорить тепер цілком голосом Кароля. Лікар, вислухавши це, пошепки передав медичній сестрі, яка хитнула головою й хотіла щось сказати зі свого боку, але в цей час, стара чорна жінка, що стояла за спиною торкнула її в плече, показавши очима, що тут не можна говорити.

Дійсно, навколо була мертва тиша. Всі мовчки стояли колом і напружено слухали й стежили за тим, що відбувалося. Язики вогню, що спиналися поверх купи жару, освітлювали напружені й суворі обличчя тубільців, роблячи їх мосянжовими. Впадали в очі кремезні постаті чоловіків, випнуті вилиці, татуйовані спини, груди, діряві вуха, часом блиск білих зубів та високі купи буйного кучерявого волосся, що струнко стояло на головах. Тільки з нетрів тропічного й такого ж мовчазного лісу зрідка долітав якийсь тріск хмизу, крик папуги або "лісних дітей" — чорно-синіх птахів, крик яких, нагадує радісний крик дітей.

А вічер продовжував далі:

■— Що ж ти злого зробив, що тебе схопив злий дух?

Кіро якийсь час мовчить, сидячи нерухомо, з заплющеними очима, а потім починає плакати. Сльози рясно течуть з очей... Не розкриваючи їх, Кіро витирає обличчя й ніс рукою, а вічер. підносячи трохи голос, уже настирливіше запитує знову:

—Що ти, Каролю, зробив злого?

Нарешті, дух Кароля, затинаючись, починає відповідати далі голосом Кіро:

— Я рік тому вкрав ровера в чорного поліцая в селі

Мокорейн, і за це мене злий дух схопив...

На обличчях тубільців тим часом пробігає вираз здивування — адже ніхто досі про це не знав й не сподівався. Дехто навіть ворухнувся, глянувши в лице своєму сусідові на знак подиву, а сила вічера ще більше зростала в їх уяві.

Далі дух Кароля просить повернути того ровера назад власникові, щоб його дух міг спокійно існувати. І вічер обіцяв вранці відіслати ровера до села Мокорейн.

— Чи ти вже зустрів духа когось Ч померлих із нашого села? — питає далі вічер.

— Ні, я ще блуджу, — чути той же сонний голос, — і мені дуже тяжко, — закінчує дух Кароля, і Кіро починає знову плакати і, пробуджуючись, розкриває очі, мов після важкого ону.

В цей час з кола тубільців проштовхується наперед молода і вродлива жінка Кароля з дворічною дитиною на руках і підносить до Кіро в черепку кулав, сік з неспілого кокосового горіха. Кіро бере обома руками й жадібно п'є.

Десь по другій годині ночі люди починають розходитися, а люлювай тим часом повідомляє, що самий похорон відбудеться вранці.

Жар, що лишився від великої купи багаття, вже почав пригасати. Місяць саме зайшов за невеличку хмарку, і навколо зробилося темно. Ідучи дорогою, можна було бачити на низці дерев якісь дивні вогники. Зблизька стало видно, що то рухливі й досить великі світляні комахи, що купчаться на гіллі, роблячи чарівне враження.

Вранці церемонія похорону продовжувалась. Рано-вранці, за наказом люлювая, кілька молодих негрів поїхало човном за сорок миль до села Мокорейн і віддали украдену колись річ, а від власника того ровера привезли новий жовтий ляп-ляп, на ознаку того, що він простив Каролеві цей гріх. А за цей час тубільці вже зробили з пальмового та бананового листя дуже красиву домовину, викопали яму і приготували до похорону.

О дев'ятій годині ранку почався похорон фактично самих Каролевих ніг. Вічер знову керує цією церемонією, тільки сьогодні він стоїть попереду коло ями з якимсь "жезлом" у руках. Це понад два метри чорна палиця, вгорі має вирізьблену форму крокодила, що пожирає до половини фігуру людини, а верх цієї палиці має вигляд тризуба, зубці якого зроблені з плескуватих кісток риби. Він її тримає у лівій руці. Коли домовину спустили в яму, він бере жмут довгої трави, що зветься кума-кума і, щось промовляючи, починає розмахувати нею, часом б'ючи аж об труну. Навколо ж, як і вчора, колом стоїть все чоловіче населення селища та кілька найстарших жінок.

Потім ставлять драбину до ями, і по ній першим входить Кіро і, розгорнувши, кладе на домовину жовтий ляп-ляп. За ним, за чергою сходять ще шість приятелів Кароля і роблять те саме. Після них з гурту виходить смутна й пригноблена дружина небіжчика. Сьогодні вона вже не має на голові кучерявого високого волосся — вона остригла й себе, й дитину й волосся тримає в хусточці. Зійшовши, плачучи, по драбині, вона кладе зверху Каролів ляп-ляп і розсипає частину свого й дитячого волосся. За цим кладе на домовину всі речі Кароля, як губну гармонійку, ложку, миску, горня, мило. Вийшовши наверх, дружина з-за пояса виймає замотане в шматок паперу лезо бритви й далі гірко, але стримано плачучи, ріже собі лезом обличчя та скроні, на знак того, що вона щиро любила свого Кароля. Очі людей приковані до її лиця. В багатьох на очах сльози, люди теж починають оплакувати, розтягаючи якусь сумну мелодію. А кілька хлопців уже закидають могилу.

Коли зверху вже вивершили горбок, дружина Кароля розсипає решту волосся. Частина людей іде до хат і приносить різну поживу: смажені поросята, банани, рибу, горіхи, кладучи зверху на простелене пальмове листя.

Коли вже все скінчилося і люди розходилися, помічниця лікаря запитала люлювая, що йшов поруч:

— Навіщо ото кладуть у могилу нові ляп-ляпи?

— Бачите, — відповів люлювай, — Кароль відходить до Божого порога і, як буде мати розмову з Богом, то мусить бути чистим і міняти те вбрання, щоб бути чистим завжди.

— А навіщо ви кладете на гріб їжу?

— То для духів.

— Але ж тут уночі ходять дикі свині, вони ж поїдять їжу? — запитала знову медична сестра.

— Нічого, сказав люлювай, — в кожній свині е злий дух або добрий дух. Як з'їсть їжу добрий дух, то це вже є добрий знак для Кароля, а як з'їсть злий, то це добре для нас, бо ті злі духи будуть ситі й на якийсь час дадуть нам спокій.

За годину двоє людей лишали цей екзотичний куточок, де жили справжні діти природи.

— Дивні й цікаві ці люди, — казав лікар до своєї супутниці, — нічого не мають і не мріють про якесь багатство в нашому розумінні — а за багатство їм правлять собачі зуби, що бовтаються в них на шиях, замість намиста. Багато з них мають по кілька жінок, яких купують, платячи від п'яти до двадцяти фунтів, за одну, а проте живуть дружно, а харчуються тим, що дає майже в готовому вигляді ліс, земля, море. Навіть їхній хліб росте на дереві. А запитайте, який сьогодні день, рік, година, або скільки якому з них років — ніхто не знає, навіть люлювай.

— Ні, — заперечила медична сестра, — мені казали, що є в них один такий, що навіть газети читає. До того ж може на інших островах с й письменниці.

— Але зате, яка своєрідна в них мова, — зауважила після павзи супутниця, — майже шістдесят відсотків слів складаються з одного складу, що повторюється, як наприклад: квіти — иур-пур, трішки — лік-лік, торг — бум-бум, їсти — кай-кай, бараболя — кав-кав, крокодил — пукчіук, і таких безліч.

Лікар знову розповідав медичній сестрі окремі сторінки з минулого цих людей, і перед нею встають страшні картини. Ще сорок літ тому село Папіталяй воювало з селом Лоніо. Головна мета — забити ватажка, і село підкорене. І дійсно, село Папіталяй перемагає. Забитого ватажка з ворожого села варять на березі моря вночі, бо вночі в них відбуваються ще й досі всі урочистості і свята. Зваривши, ріжуть на шматки й їдять, а дітям своїм дають шматочки вух та носа, щоб і вони були такі мужні, як той ватажок.

Проминувши останні хатки, коло яких на галявині, бігаючи з паличками, бавилися чорні діти, вони вийшли на стежку, що скоро сховалася в гущавину тропічного лісу. Незабаром перед ними блиснуло хвилясте море. Чорношкірий Буно вже був напоготові, чекаючи на човні. За хвильку острів Пак, віддаляючись, лишився позаду. Хвилі знову билися об човен, бризкали й пінились, але молодий тубілець вів його спритно вперед. Але перед очима огрядного й поважного лікаря, що бачив на своєму віці не мало дива ще на шляхах рідної України, ще довго стояло кістляве лице чарівника ві-чера, хлопець Кіро і дружина Кароля із скривавленим лицем.

Це оповідання писане 25 років тому. Тепер як на Новій Гвінеї, так і на Мікронезійських островах цілком змінилися умови й культурне життя. Нова Гвінея цього року стане цілкОхМ самостійною державою, вже має середні школи та університет, забуваючи про недавнє людожерство. Такий самий процес в культурному й національному відношенні проходить і по інших островах Мікронезії, де живе чорношкіре населення.

РОЗМОВА З ПАПУАСОМ (З оповідань лікаря С.)

За вікнами невеличкої лікарні острова Самарай шуміли високі пальми. Прудкий вітер, лишивши далеко позаду Нову Гвінею, з розгону налітав на острівні ліси, гойдав верховіття дерев і шарпав благенькі курені папуасів. Проганяючи тропічну спеку, він приносив дух океанських просторів, гомін хвиль і мчав далі.

Лікар саме стояв коло відчиненого вікна і прислухався до шуму розгойданого лісу, як у двері лікарні хтось постукав. Чорношкірий санітар відчинив двері, і до приміщення лікарні внесли в кошику, сплетеному з кокосового листя, старого кремезного папуаса. Шкіра на лиці хворого була поморщена, як печене яблуко, волосся місцями повилазило, мов мох, лишаючи плями лисин. А глибокі запалі очі, великі й гострі, мов голки, разом були повні жаху й життя.

Лікар оглянув хворого. Виявилося, що старий, якого звали Абума-Беніяра-Чіджі-Джаорі-Ліма був хворий на двостороннє запалення легенів. Було вжито всіх заходів, щоб урятувати старого від смерти, але надій було мало.

Священик-місіонер, що провадив духовну опіку над хворими лікарні, завітав чергової неділі й почав готувати хворого в далеку дорогу...