Стежками пригод - Чуб Дмитро
Ця процедура тяглася невимовно повільно й довго, так, ніби він сам вагався, на кого винести вирок смерти. Я бачив і чув, як він сопнув кілька разів носом, майже торкаючись моєї сірої робочої сорочки, що прилипла до спітнілого тіла. За тим повернув голову в бік Петра, опустився головою аж до моїх ніг і, зрештою, так само повагом посунув до останньої скам'янілої жертви — до Петра.
Микола розповідав так яскраво, ніби все це сталося щойно годину тому, і його хвилювання мимоволі передавалося мені, а я слухав, сидячи поруч нього, мов казку якогось чарівника. А він, жестикулюючи руками, розповідав далі:
— Коли полоз відліз від мене, я трохи зідхнув, але тепер спільну увагу привернув наш спортовець Петро та невблаганний хижак, що вже підносив голову догори. Здавалося, що коли б усі разом кинулися на полоза, то він би вже не вирвався живим. Але тепер всі стояли мовчки без найменших рухів, ніби боялися сказати слово, ніби всіх скувала якась таємна сила. Зате всі своїми очима були прикуті до Петра та до рухів полоза-даву-на, знаючи, що тут треба діяти уміючи, спритно й розраховано, адже в хащах інших континентів давуни нападають навіть на тигрів і яґуарів, а шкіри давуна спроста не розрубає навіть шабля, чи ніж, а найменший рух чи крики роблять його лютим і аґресивним. Тому всі мовчки чекали якогось гасла, чи слушної хвилини.
— А хижак тим часом, обнюхавши Петра, почав так само повільно обвивати його своїм товстим тулубом, мов гігантською спіраллю, починаючи від колін. Я бачив, як Петро ще більше зблід, а гостряк ножа так само дрібно дрижав, ніби писав у повітрі якісь невидимі ієроґліфи. В противагу нам, він стояв осторонь і без сорочки, ніби дійсно приречений до загибелі. І коли полоз, обвиваючи Петра, сягнув уже вище пояса, у мені почав зростати якийсь жах. Здавалося, що ще хвильку, і давун стисне нашого спортовця в своїх смертельних обіймах, хруснуть кістки, і він упаде в конвульсіях смерти, втративши свідомість. Хвилюючись, я глянув на Джіма, але він не зводив очей з тієї драми, що відбувалася перед очима.
І якраз у той момент, як голова напасника ніби на мить зупинилася, досягши Петрових грудей, австралієць порушив мовчанку:
— Бий! — почувся тихий, але твердий голос, і в ту не хвилину гострий сікач разом з піднятою рукою блискавкою упав на голову давуна. Одна мить — і брунатно-сірі мережані візерунками кола смертоносної спіралі безвільно посунулися донизу, а я, ойкнувши, мов підрізаний, упав на купу трощі. Це давун у мить удару сікача так мотнув хвостом і немов Гумовою палицею ударив мене по ногах. Роман і Джім з криком радости кинулися до Петра, підхопили його, коли він поточився, і вихопили з опалих, але ще живих кілець давуна.
— Обмацавши ноги, я спробував встати й пошкандибав до Петра, якого, одвівши вбік, посадили на купу трощі. На його грудях червоніла кров'яна квітка — то бризнула кров з розсіченої голови полоза.
За кілька хвилин на місці події була вже вся наша бриґада. Давуна ще ворушили конвульсії, але хлопці вже вимірювали довжину. — В ньому було 24 фути.
— Ну, заробив Петро кілька фунтів за шкуру! — сміялись вони, а Петро не міг іще цілком опритомніти від усього, що так нагло сталося. Навколо ж чувся чималий галас. Хлопці розпитували, як це сталося, я показував синяки, що з'явилися на ногах від удару полоза, а Джім розповідав, що подібна історія трапилася була на трощі, але років з десять тому, і що тепер полоз був або дуже голодний, але стомлений спекою, або мандрував до річки, бо всі потічки в лісі повисихали...
За два дні Петро знову вийшов на працю.
— "Розумієте, — казав він, — був я в житті в різних обставинах, сталінські давуни ставили мене під дерево на розстріл, але я наче й тоді так не злякався, як тепер..."
— Після того випадку, — розповідав далі Микола, — довго ще говорили про цю подію, про Петра, про гурти мисливців, що полюють у Квінсленді на гадюк та да-вунів. А Петро вже говорив жартома: — Я, власне, сам винен, що давун якраз напав на мене, бо я обмився саме й був чистий, а вас, брудних і спітнілих, він погидував займати.
— А ми й самі часто думали, — казав Микола, — чи не через те він. справді, нас минув, а його вибрав...
Повечерявши, ми ще довго розмовляли. Наостанку Микола знову вернувся до теми про своє Запоріжжя, про Хортицю, на якій, як він запевняв, ще й донедавна траплялися невеликі давуни-пітони.
Було вже по одинадцятій, як ми полягали спати. Надворі знову розгомонівся австралійський вітер, кропив дрібний дощ, але в моїй уяві довго ворушилися смертельні звої давуна.
ПРИГОДА З КРОКОДИЛЕНЯМ
Це трапилося на узліссі біля піскуватого берега. Василько тоді, з худорлявим Джеком ловили неводом рибу. Заїхавши на човнах далеченько в море, вони помалу тягли невід, посуваючись до берега. Крила невода були зачеплені за гачки човнів, а Джек і Василько наполегливо працювали веслами.
Пес Найда в цей час бігав по березі і, поглядаючи на Василька, хвилюючись, гавкав, йому теж хотілось поїхати на човні разом з своїм приятелем Васильком, але його чомусь на цей раз не взяли до човна, і це його дратувало.
Коли човни врізались носами в піскуватий берег, рибалки вискочили на пісок і почали витягати невід. Де-не-де, зачепившись ясабрами за сіть, поблискувала риба. Поволі витягли на берег і гузир невода.
— Ого, — гукнув Василько до Джека, — цього разу буде з мішок риби!
Джек почав витрушувати рибу, а хлопець допомагав. Передчуваючи поживу, з лісу, що підступав аж до берега, почали злітатися птахи.
— І звідки вони всі знають, що ми саме витягли на берег рибу, що стільки почало злітатися? — запитав Василько Джека. — Адже вони не могли всі бачити, що ми робимо?
— А хіба ти не знаєш, що птахи мають свою мову, — відповідав Джек, — одна побачила, крикнула умовний знак іншим, і всі полетіли до моря.
Найда тим часом, ніби радіючи, махав хвостом і крутився поблизу. Він був голодний, але без дозволу боявся взяти рибину. А риба підскакувала на піску переверталась, тріпотіла хвостиками, поблискуючи срібною та золотавою лускою, ніби дратуючи голодного пса.
І раптом Найда підскочив, як опарений, і кинувся вбік від невода: здавалося, що з сріблястої купи риби вихопилися дві рибини і швидко подалися до лісу. Не минуло й хвилини, як пес, опритомнівши від несподіванки, кинувся навздогін за втікачами, які вже шурхнули в хащі. Василько теж був вражений несподіванкою не менше, від Найди: він аж випустив з рук край невода й гукнув до Джека:
— Дивіться, дві рибини побігло!
Джек голосно засміявся і, не поспішаючи, мов би нічого не сталося, сказав:
— Та то крокодиленята, хіба ж ти не знаєш?
Не гаючи часу, Василько й собі, надівши Гумові чоботи, подався слідом за Найдою. Його зацікавили крокодиленята. Він уже бачив живих і забитих крокодилів, але таких малих не доводилося, до того ж не сподівався, що вони можуть так швидко бігати. Він знав також, що крокодили в морі можуть плавати із швидкістю до 40 миль на годину, а по землі — майже як людина.
Хлопець уже зник у хащах лісу, прислухуючись, звідки долітало гавкання пса. Та що це? Гавкання пса раптом змінилося на якесь уривчасте скавуління. Василько захвилювався. Він боявся, щоб не схопив Найди часом великий крокодил, бо крокодили тут у лісі кладуть яйця, тут виплоджуються малі й біжать відразу до моря. А потім часто й малі й дорослі відвідують ліс, шукають якоїсь поживи чи відпочинку. Джек розповідав навіть, що одного разу він з десятьма чоловіками з їхнього селища заскочили в лісі здоровенного крокодила, що дрімав на галявині, гріючись на сонці. Вони виламали добрі кілки й з усіх боків підпалили траву. На жаль, рушниці на той час ні в кого не було. Крокодил заметушився, почав кидатися з одного кінця в другий, але скрізь кільцем горіла трава, звужуючи коло, а де не було вогню, там стояли з кілками люди й зарахувалися на нього, а часом і били. Та він був міцний, і удар кілка не завжди йому дошкуляв. Тоді крокодил розігнався й шугнув просто крізь вогонь і швидко зник у гущавині. Мабуть, втік до води і так швидко, що його більше й не бачили.
Василько тим часом, прислухаючись, думав: може, Найда поранив ногу, може, його вкусила гадюка, яких тут безліч, а, може, застряв десь у звалищах дерев чи чагарнику. Та, почувши знову Найдин зойк, Василько ще швидше подався в той бік. Він перескакував трухляві пеньки, стовбури дерев, які повалила буря. Чіпкі гол^-часті кущі часто хапали його за одежу, дряпали руки й обличчя, затримували біг. Нарешті, перемігши ще одну перешкоду, Василько побачив свого Найду, який, ніби щось тримаючи в зубах, то задкував, то кидався вперед, жалібно поскиглюючи. Тільки зблизька в сутінках лісу хлопець побачив, що не пес тримав у зубах когось, а крокодиленя, вчепившись своїми гострими, мов голки зубами, за нижню губу Найди, бовталось, торкаючись хвостом до землі. Василько зрозумів, у яку халепу вскочив Найда: собаці ніяк було відірвати цю причепу, бо кожен рух і всі спроби відірвати, мов ножами, різали і рвали йому губу, з якої крапала вже кров.
Василько хотів ногою придавити спершу малого хижака, але відразу передумав і, схопивши шмат міцної гілляки, що лежала поруч, міцно притис до землі хвіст зубастого крокодиленяти. Справді, воно, почувши біль, пустило Найду, але, обернувшись бубликом, вчепилось за палицю, що його притисла.
Розгніваний за Найду, хлопець одним ударом зім'яв його, притиснувши чоботом. Найда й собі кинувся й схопив крокодиленя за шию й тягав його по землі. Ворог був подоланий, і Василько з Найдою повертались до берега. Лише тепер хлопчина зміркував, як то воно сталося з Найдою. Видно, пес, догнавши крокодиленя, схопив його за хвіст, а воно обернулося і схопило пса за губу. Після колишньої невдалої боротьби з кенґуру для Найди це була друга болюча поразка.
*
Цю історію розповів мені Василько рівно через рік після того, як це трапилось. Коли я приїхав до нього, він повів мене на всі ті місця, де вони витрушували вловлену рибу і де він рятував Найду від крокодиленяти.
— Ну, ти ж і жорстокий, Василю, — сказав я, коли він закінчив свою розповідь. Адже крокодиленя було маленьке, воно оборонялось, а ти його забив? Василь подивився на мене, ніби вивіряв, чи я жартую, чи серйозно, і наче з жалем сказав:
— І мені шкода було..., але ж подумайте, скільки щороку в Австралії та Новій Гвінеї крокодили хапають і дітей, і дорослих, і навіть свійських тварин.
