Стежками пригод - Чуб Дмитро

Я замахнувся своєю залізною дротиною, але гадюка так швидко шмигнула у воду під берег, що мій удар опізнився.

— Вони дуже меткі, — гукнув до мене Василько й підійшов ближче. Ми пішли знову разом, а він розповідав притишеним голосом далі:

— Мені трапився був один випадок, коли ми ще робили на фармі у Мільдурі. Там гадюк було ще більше. Та ще коло нас був ліс. Іду я раз увечорі. Місяць уже зійшов, і добре видно. Дорога йшла попід лісом. Зліва ліс, справа зруб і дрова, поскладані в штабелі. І раптом, вийшовши на закрут дороги, я побачив, що на дорозі щось ворушиться й гойдається. Я зупинився і, приглянувшись, побачив виразніше, що то позлазились гадюки і, поскручувавшись по дві-три докупи, попіднімалися на фут або й вище й хилитаються, ніби танцюють. Я спершу злякався, а потім узяв грудку й кинув. Вона упала, розбившися, але гадюки гойдалися далі. Тоді я взяв більше грудок та почав кидати одну за другою. Гадюки враз опустилися, і я помітив, як кілька з них, піднісши голови, кинулися до мене. Я швидше тікати й за кілька хвилин був уже в хаті. Тоді господар посадив мене на авто, і за пів години ми рушили вдвох. Наблизившись, ми побачили, що гадюки знову гойдаються на дорозі, ніби якесь бадилля від вітру. Тоді господар пустив швидко авто просто на них. Під колесами якось аж залопотіло, коли ми переїздили, а потім, повернувшися, ми знайшли десятків півтора забитих та придавлених гадюк, що не могли рушити з місця, тільки мотали хвостами та головами.

— То влітку, в місячні ночі, вони влаштовують такі тут забави, — сказав господар. — Я уже не один раз давив їх тут автом. Особливо їх багато під штабелями дров. Теж гадюки часто живуть у кролячих норах, особливо там під горою.

Раптом Василько зупинився та, піднявши знову палець догори на знак небезпеки, зняв бінокль і сказав:

— Подивіться, он там гріються дві гадюки.

Я взяв бінокль і скоро побачив їх, що, скрутившися, лежали під деревом на пеньку. Висока трава заслоняла їх трохи, а невелика долина, в якій стояла вода, перетинала нам шлях. Ми попростували до того дерева, обходячи боком. Та коли ми наблизилися з піднятими дротами, від гадюк уже не було й сліду. Почувши, певно, розмови або тріск під ногами, вони своєчасно втекли в нору під деревом.

— Я вже їх двічі тут бачив здалеку й ніяк не можу підійти ближче. Отакі чуткі, — казав розчаровано хлочи-на.

В цю ж хвилину позаду нас, але трохи збоку, раптом загавкав Найда. Ми обернулися і швидко поспішили до песика, що ледве визирав із-за трави. А за хвильку ми вже були свідками сутички пса з гадюкою. Найда завзято гавкав, а за два метри перед ним, поблизу обгорілого пенька, піднісши на цілий фут голову догори між травою, мов патик, стояла чорна гадюка. Вона так само повернулась до пса головою і зловісно сичала, ^навіть і тоді, коли ми наблизились і стали позаду Найди. Найда теж боявся піти в наступ, ніби чекав наказу свого господаря.

— Постійте тут!— сказав мені рішуче Василько, мов командир до рядового солдата, а сам, як досвідчений вояк, метнувся геть. Він обійшов і наближався з того боку, де стояв пеньок. Пригинаючись і ховаючись, щоб не помітила гадюка, він підкрався досить близько і спритно, в одну мить вдарив її своєю залізною дротиною. Гадюка, мов перерубана, звиваючись кільцями, закрутилась на місці. Наступні удари цілком добили її. Розправивши забиту гадюку, Василько поміряв ЇЇ своєю палицею і упевнено, ніби вирок, сказав:

■— Блекснайк, шість з половиною футів. А за тим зачепив ЇЇ кінцем своєї зброї і поклав на пеньку.

— Вона, видно, грілася тут, а Найда її й застукав, — сказав хлопчина, коли ми верталися на попереднє місце.

Далі ми звернули вбік і пішли до стовбура гігантського дерева, що лежало на землі. Товщина його удвічі перевищувала мій ріст, а в дуплявину середини можна було скраю зайти і стати.

— Не заходьте туди, — казав мені Василько, коли я наблизився, — бо там повно буває всякої нечистії: і павуків, і ящірок, і гадюк.

Але Василькові хотілося вилізти на це товстелезне дерево, і ми вирішили зайти з тоншого кінця. Вздовж дерева ішла невеличка стежка, на яку схилилася, ніби покосом, висока трава. Василько, що йшов попереду, раптом став і знову підняв палець. Я глянув униз, куди він показував поглядом, і ми разом підняли дротини. З-під густої трави, що, схилилася на стежку, видно було міцний гадючий хвіст. І в той же момент, як ми підняли догори свої озброєні руки, той хвіст ворухнувся і зник під травою. Вслід за тим ми разом ударили по траві, де сподівалися влучити гадюку. Але, що це? В одну мить грива поляглої густої трави, здригнувшись, підлітає догори, і назустріч нам, з роззявленою пащею, в якій блиснули рідкі зуби, рвонулась до нас здоровенна ґуана —

Поява цієї дивної тварини була цілковитою несподіванкою. Тим то Василько аж скрикнув, і ми, не зстигли підняти своїх дротів, враз відскочили в різні боки. Та мого супутника спіткала нова перешкода: ґуана кинулася до нього, він зачепився ногами за суху гілку, що лежала позаду, і раптом упав на траву. Ґуана в ту ж мить схопила Василька за носок гумового чобота.

Найда, як з-під землі, з'явився позаду ящірки і, загавкавши, куснув її за товстого, майже чорного хвоста, схожого на гадючий. Я теж підбіг у той момент, як ґуана, кинувши Василька, обернулась до Найди і вдарив кінцем дротини по боку. Дріт гупнув, мов у подушку, але спільний протинаступ, видно, її злякав, і вона миттю шугнула у високу траву, лк у воду. Пес кинувся навздогін, але Василько, схопившися на ноги, гукнув Найду до себе.

Це сталося так швидко, що ми тільки й дивилися один на одного, посміхаючися, ніби не знали, де лихо взялося й де поділося.

— Та то, Василю, цілий крокодил! — сказав я, — і де воно тут таке виросло?

Але хлопець стривожено оглянув спершу уважно пса, що, переможно помахуючи хвостом, підбіг до свого господаря, а тоді вже сказав:

■— Чи не вкусила ще Найди, а то цілий місяць не заживає рана після її укусу, а як і загоїться, то щороку в той самий місяць і день знову відновляється й ятриться й опухає, — а за хвилину, вернувшися думками до нашої пригоди, додав:

— Ми її, мабуть, по хвості смальнули, що так кинулася на нас, бо коли б по спині або по голові, то вже б не нападала так.

Після цього випадку хлопчина не поліз уже на товстелезне дерево, що лежало на землі, а ми пішли до лівого рукава річки, що оперізувала і з цього боку цей клапоть землі. Знайшсзши деревину, що лежала впоперек річки, мов кладка, ми перейшли на другий бік. Кілька сполоханих чапель та диких качок знялися й полетіли геть на другий бік, де були плавні. На цьому боці річки, попід горою й на горі було царство кролів.

Вони раз-у-раз зривалися мало не з-під ніг, ховалися в нори попід камінням або бігли стрімголов геть від нас. Тут не було такої високої трави, бо паслися іноді вівці.

— Не повезло нам сьогодні, — сказав Василько, коли ми посідали на пласкому сірому камені спочити, — то було за пару годин сам заб'ю п'ять-шість гадюк, а сьогодні трохи мене самого та поганюча ґуана не з'їла.

-— А чим вона харчується? — запитав я.

-— Чим живе, питаєте? Та їсть і кроленят, і пташенят, і яйця, де знайде. Невеликі ґуани так лазять і в кролячі, нори, і в дупла, шукаючи поживи. Але отакої, як нам попалася, я ще не бачив ні разу, — сказав хлопчина і, помацавши кінець свого Гумового чобота, чи не прокусила наскрізь, погладив по голові Найду, що терся коло ніг, зауваживши:

— Ні, я таки не даром привіз тебе до Австралії...

Слухаючи розмову Василька, я дивився, як далеченько вгорі на крутому схилові то зникала, то з'являлась біла пляма.

— Він щодня там полює на кролів, — пояснив мені мій супутник, коли побачив, куди я дивлюсь. — То кіт з наших бараків, але додому вертається тільки надвечір.

А кіт дійсно полював. Він то завмирав на однім місці, то непомітно пригинався під камінням, очікуючи жертви.

III. Пригода з кенґуру

Відпочинувши трохи на цьому місці, я вже сподівався, що нарешті наша мандрівка закінчиться, але мій молодий мисливець сказав, що підемо ще праворуч попід горою:

— Там є печера, а коло неї папороть, що росте, як дерево. Я вже й лазив на неї, — сказав Василько.

Ідучи попід горою, ми бачили цілі купи вже сухого, поламаного колись бурею дерева, знову обгорілі пеньки, кістяки з рогатої худоби або купки білої вовни з овець, що давно колись подохли й зогнили.

Коли ми наблизилися до молодого, десять років тому насадженого соснового лісу, побачили кількох австралійців, що підчухрували гілля. Вони вже, видно, добре знали Василя, бо відразу привіталися з ним і почали жартувати, а далі один з них сказав:

— Васильку, нацькуй свого пса на кенгуру, вже там он плигають, — і він показав рукою.

Вони знали, що цей хлопчина любив ганятись разом з Найдою за кенґуру. Василько, дійсно, зрадів і, розпитавши, де бачили, хутко рушив туди. Йому хотілося, видно, показати мені цих дивних тварин, а також завзятість Найди. З нами пішов і один з австралійців, що звався Джек.

Справді, метрів за двісті, за чагарником, що відокремлював насаджений ліс від пасовиська й від річки, паслися або бавилися чотири кенґуру. Ми причаїлися за кущами і спостерігали. Одна з них у своєму мішку поперед себе мала невеличке кенґуренятко. Воно іноді теж вилазило, щипало траву і знову верталося на своє місце, і тільки голівка виглядала звідти. Дві інших билися між собою. Це був справжній бокс. Стоячи на двох лапах і притиснувши одну лапу до грудей, кожна намагалася другою лапою дати стусана іншій. До того вони так спритно відскакували, ухилялися від ударів і знову нападали, завзято й міцно б'ючи своїми лапами.

Дивлячись на цей двобій, мені пригадалися оповідання інженера Сувчинського, що працював у фармера в далекій околиці Вікторії та часто полював на кенґуру, які нищили посіви й городину.

— Сідає було розгніваний фармер у авто за кермо, — розповідав інженер, — і я з ним з рушницею, і їдемо, щоб помститися за вчинену шкоду. Побачивши десь кенґуру, ми гналися й нещадно стріляли їх, лишаючи серед степу, і навіть шкур не знімали. Але деякі з них тікали із швидкістю п'ятидесяти миль на годину, що ледве можна було нагнати. Але не і хитрі вони, — сміявся інженер. — іщщі бачить, що не втече, то вона забіжить в отару овець і сяде.