Стежками пригод - Чуб Дмитро

Он минулого року абориґенську дівчинку схопив крокодил, коли вона, з братом їхала через річку, верхи на коні, повертаючи із школи. Хижак схопив спершу коня за ногу, але він вирвався і, підскочивши, став цапа. Але дівчинка в той момент не втрималась і впала в річку, крокодил схопив її. Добре, що на березі з другого боку чекав їх батько: він знав, як боротися з крокодилами, кинувся в воду і повидавлював хижакові очі. Тоді він пустив дівчинку і батько врятував її.

— Може, не вірите, — додав Василько, зідхнувши, ніби із співчуттям до дівчинки, — то запитайте Джека. Він вам багато про них розкаже, — так закінчив мій юний приятель своє оповідання, коли ми вже вийшли з лісу.

Перед нами простягався безкраїй водяний простір, що мерехтів під сонцем, котячи до берега білясті гребні хвиль, а позаду нас легенько шумів такий же безмежний, але не менш таємничий праліс північної Австралії, у якому нас із Васильком чекала ще не одна цікава несподіванка.

У ХАЩАХ АВСТРАЛІЙСЬКОГО ЛІСУ (На фармі у п. В. Завадського)

Я вже третій день живу на фармі п. Завадського за 106 кілометрів від Перту, головного міста Західньої Австралії. Навколо по узгір'ях і горах зеленіють ліси, ховаючи в собі таємниці свого тисячолітнього життя.

Сьогодні ми з господарем фарми вирушаємо на прогулянку чи в подорож до лісу. Поперед нас то збоку, то спереду, бавлячись, метушаться два веселі пси Юко та Мері. Мені давно хотілося побачити старий непрочище-ний австралійський ліс, що виглядав би, як праліс.

Поминувши отари овець та рогатої худоби, що паслися праворуч на рівній низині, яка простягалась аж до річки, ми помалу повертали ліворуч попід лісом. Де-не-де визирали з-за дерев брили голого каміння або височіли цілі скелясті пагорби.

— Ми зайдемо з правого боку, — сказав господар, — щоб пройти з кінця в кінець мого лісу, бо я сам уже 16 років чи й більше, як там був.

— А яка ж там є звірина у вашому лісі? — зацікавився я.

— Та багато немає, але дещо є, як кенґури, лисиці, зайці, та ще дещо.

— Що ж вони вам клопоту не роблять?

— Та бувало, особливо давніше. Мав я 17 індиків, то тільки двох мені лишили, а решту лисиці подушили. І то не з'їдять, а лише голови повідкушують і покинуть.

— А що їх так багато розплодилось? — питаю.

— Багато-небагато, але раз я йшов попід лісом, аж дивлюсь біжать аж одинадцять лисів. Я став під деревом і стою, щоб не злякати. А вони добігли аж до дерева й за п'ять кроків від мене чогось бігають навколо, нюхають землю, мов би й мене не бачать. А коли я махнув рукою, то, мов опритомніли, й кинулися геть назад до лісу.

— А дикі свині є?

— Тут ще не бачив, а там далі в лісах є досить. Один наш фармер, українець, мав їх із 300. Спершу кілька впіймав, а потім розплодились.

■— А як же він ловив.

— Він має собак. Собаки нападуть на вепра, оточать з усіх боків, а тоді фармер хапає за задню ногу, зв'яже і на авто.

Розмовляючи, ми вже заглибились у гущавину лісу. Якісь нові породи дерев, дивні кущі з колючим листям, що раз-у-раз щипали за руки, обгорілі пеньки, повалені трухляві стовбури дерев — все це було на нашому шляху. Мері все виривалась наперед, але господар стримував її, неголосно гукав і наказував іти позаду разом з Юком. Вона слухняно й винувато зиркала на господаря й поверталась, але за кілька хвилин знову забувала й вибігала вперед.

В одному місці фармер зупинився. Перед ним, не тікаючи, лежала величенька ящірка. Вона підвела голову, розкрила свого рота й погрозливо сичала. Але господар спритно схопив її за товсту шию й підняв. Ця порода ящірок неповоротка, лазить повільно. Вона була з пів метра завдовжки.

— Оця куцохвоста зветься тут "бобтайл", —• сказав мій супутник, — але вона теж має отруту, як і ті великі ґоени: як укусить, то з рік не гоїтиметься рана.

Він поклав її на землю, і ми, перелазячи через стовбури, що лежали на землі, продираючись через чагарники, рухались вперед. Щоразу натрапляли на кролячі та лисячі нори, сліди кенґуру, бачили старі пташині гнізда в кущах.

Аж ось з-під куща приснула лисиця й подалась геть. Собаки кинулись за нею. Але далі попереду лежало товсте дупласте дерево, в якому вигнила вся середина. Воно було метрів сім завдовжки і, коли присісти й заглянути всередину, то видно було наскрізь чималу діру чи порожнину. Лисиця, не довго думаючи, шурхнула в ту відтулину. Юко почав лізти за нею всередину, а Мері, гавкаючи, метушилась ззаду нього. Ми теж кинулися до другого кінця дерева, щоб перегородити їй дорогу. Присівши, ми заглядали в дупло, але хитра лисиця обдурила нас усіх: вона вискочила через бокове дупло по середині дерева, і ми побачили її, коли вже була далеченько. Пси кинулися наздоганяти, але скоро повернулися назад.

По дорозі раз-у-раз ми зустрічали більші й менші чепурненькі горбки, круглі, мов шапки, біля півметра заввишки, а часом і вищі.

— Що це, такі мурашники? — запитав я. — А де ж мурашки ?

— Та це ж терміти, — сказав фармер. — Вони не мають тут відтулини, а попід землею мають хід до найближчого дерева й виїдають його зсередини, поки всохне і впаде само додолу.

Потім він вдарив носком черевика об стінку цього горбика. Відлупився шматок оболонки, і ми побачили там якихось дрібних комашок. Я згадав, що їх на світі с аж 2600 різних порід. Деякі дуже великі, досягають навіть 140 міліметрів і часом мають свої житла на 15 метрів заввишки.

Ледве ми пройшли ще з десяток-'два метрів, як господар гукнув:

— Дивіться, дві кенґуру побігли!

Я глянув у той бік, куди показував рукою мій добродій, і, справді, побачив двох середнього росту кенґуру. Вони швидко зникли за гущавиною лісу.

— Вони сюди щоночі приходять пастися, виходять аж на узлісся. А вдень відпочивають попід деревами.

Справді, скоро ми побачили цілі лігва під евкаліптами, де був піскуватий жовтий ґрунт з дрібненькими білими камінчиками. А коли ми дійшли до подовжньої огорожі, фармер зупинився і сказав:

— Он там росте отруйна трава. Мої вівці, колись зайшли самі аж сюди, і частина їх перескочила через огорожу, чи може огорожа була попсута, наїлися і раз померло 130, а вдруге 60.

— А скільки ж ви маєте всіх? — запитав я.

— Овець тепер маю 500, а рогатої худоби 120.

— А чого ви кажете, що вони померли, а не поздихали?

— А чим ця тварина гірша за людей? —— запитав він, з свого боку, й відповів: — Вони мені не роблять ніякого лиха, слухають, як і оці песики, допомагають мені пасти вівці та скотину й дають прибуток. Ось поживете, то побачите, як ці собаки мені служать.

Дійшовши до одного товстого дерева, яке звалила колись буря, ми посідали спочити.

— Я ж вам казав, щоб дійти до кінця мого лісу, то треба брати торбу харчів, і він вийняв з вузлика кілька яблук та печиво, і ми тут трохи поїли. Але до кінця ми не дійшли, а повернули знову ліворуч, щоб вийти просто з гори до хати, бо вже була обідня пора.

— Добре, що ще холодно, — сказав фармер, а як пригріє, то повилазять з нір та криївок різні гадюки, то тоді треба обережніше ходити.

Місцевість далі пішла нерівна: то рівчаки, що розмила вода, то горби вкриті густими кущами. Мері знову побігла вперед і, коли ми наблизились до густого чагарнику, звідки просто повз нас вискочила кенґуру й подалась, перескакуючи через пеньки, стовбури дерев, кущі. Ми подивились їй услід й поплескали в долоні.

Потім вийшли на найвищий горб, на схилах якого видно було кам'янисті брили. За ним починався схил гори, і поміж дерев видно було далеку дорогу, невеличку річку, що сховалась за рядками густої рослинности й дерев. Далі трохи праворуч видно було й невелику просту цементшитову хату мого добродія-фармера.

Дивлячись на цей широкий краєвид, він розповів:

— Колись я пішов до лісу попрацювати, вирубати трохи чагарнику, дерев і забув узяти сірники. Я тоді взяв папірець, написав на ньому, щоб моя дружина дала сірники, і дав цю записку Юкові в зуби, сказавши:

— Неси до Тетяни і принеси сірники. Він уже знав, що таке сірники, і я показав в бік моєї хати. І що ж ви думаєте, за п'ять-десять хвилин мій Юко приніс мені сірники, загорнуті в хусточку.

Спускаючись з гори, я поглядав на свого супутника. Він був високий, кругловидий, трохи сивуватий. Йому ВЯІЄ пішов 71 рік. Скільки він праці вклав у цю фарму, скільки сам побудував шоп, загород, приміщень, скільки витратив енерґії. 22 роки тому він приїхав сюди й купив ці 700 акрів землі, взявши половину грошей у банку. Це місце було заросле, завалене хмизом, гіллям, поваленими деревами, камінням, а він усе це власними руками очистив, звільнив унизу місце для пасовиська. Спершу придбав 80 овець та десяток рогатої худоби, а тепер має цілі отари овець, скотини, два коні, трактор, сівалки, побудував хліви й загороди. Але не завжди йому так легко йшло: навіть минулої зими вночі від холоду й дощів загинуло 35 щойно народжених ягняток, а прибутки тепер невеликі.

Деякий час ми йшли мовчки. А коли порівнялися з загородою та хлівом, він зупинився, згадавши ще одну цікаву історію:

— Якось я одного холодного ранку йшов доїти корову. Тоді був зимовий період, і вода в калюжках бралась льодом. Якраз отут хотів я повертати до воріт загороди, аж чую щось не то пищить, не то плаче тоненько. Чи не дитина.думаю. Глянув в один бік, в другий — нікого немає. Аж чую знову збоку пищить. Глянув униз — а то жаба. Видно дуже змерзла: підніме одну лапу і одночасно "Пі-і-і". Підніме потім другу і знову "Пі-і-і". А сама надулась, як бараболя. Я взяв її, посадив на долоню, а другою накрив, і вона замовкла. Приніс її до хати, намочив ганчірку в теплій воді й обгорнув її, щоб трохи зігрілась. А як надворі пригріло сонце, я виніс її надвір і пустив на траву в садок.

За кілька хвилин ми вже наближались до хати. Поперед нас і тут весело бігли Юко та Мері. Ця коротка історія з жабою ще раз підкреслює вдачу й добре серце людини, яка любить кожне створіння, яке не робить їй зла.

МУДРИП ПЕС юко

(На фармі серед австралійських лісів)

Після чотиригодинної мандрівки по лісі ми були трохи стомлені. А увечорі, коли вся робота була зроблена і двоє ягнят-сиріт напоєні теплим молоком, ми з господарем, паном В. Завадським, читали газети та розмовляли. Хатні двері не цілком були причинені, і до хати з сіней зайшов пес Юко або, як його частіше називали, Юкуньо.