Стежками пригод - Чуб Дмитро

За кілька хвилин газети вже були в руках господаря.

— От бачите, я ж казав, що мій листоноша зараз принесе, — сказав він, посміхаючись, з задоволенням і гордістю за свого вихованця.

СВІЙСЬКИЙ КЕНҐУРУ гоп-гоп

(На фармі в Ю. Добровольського)

Довідавшись, що фармери брати Добровольські мають свійського кенґуру, що живе у них на фармі біля хати, я їхав до них, щоб подивитися зблизька й більше розпитати про цю дивовижну цікаву тварину. Авто несло мене поміж більших і менших горбів, вкритих лісом, по хвилястій дорозі, на далекій провінції, за 100 кілометрів від Перту, столичного міста Західньої Австралії. Ліси завжди притягали мою цікавість овоєю таємничістю, прихованою від людського ока, і я все поглядав на зелені стіни узлісся, що часом підступали до дороги.

Нарешті, авто повернуло ліворуч і, трохи проїхавши, зупинилося на подвір'ї моїх знайомих фармерів. Не хрюкали тут свині, як то бувало у нас по селах, не куд-кудахкали кури, але нас зустрів великий суворий на вигляд пес, чорний, кудлатий, як вівця. Він гавкнув кілька разів, але, побачивши, що разом приїхав і господар, замовк. Його звали Бубі.

Біля невеликої простенької хати ззаду ріс великий евкаліпт, що стояв, ніби вартовий, на цьому подвір'ї. В один бік простягалось пасовисько, а далі по узгір'ю розкинулись ліси. Під евкаліптом лежав великий кенґуру. Пан Добровольський виніс із хати кілька шматків білого хліба, і ми наблизились до тварини, яку вони назвали Гол-Гоп.

— Ви дали йому влучне ім'я, — кажу я господареві, а він дає мені шматок хліба, щоб я, підійшовши повільно, дав кенґуру.

— Він любить білий хліб, — сказав господар, а потім звернувся до 14-річного фотографа, свого онука Степана:

— А ти, Степанку, спробуй зробити гарну світлину, як Гоп-Гопа вгощатимуть хлібом.

Я помаленьку наблизився до тварини, яка підвелася, побачивши, що я йду з хлібом у руках. Однією рукою я почав гладити по спині, а лівою давав хліб. Гоп-Гоп обережно одкушував малі шматочки й жував, а Степан-ко тим часом уже клацав своїм апаратом. Кенґуру кілька разів міняв місце, відскакував далі, але я знову помалу підсувався до нього й давав хліб. Тварина, видно, боялася мене, незнайомої людини, бо коли я гладив по спині, то помітно було, що її шкіра дрібно тремтіла. Потім, наївшися, чи може йому набридла моя присутність, він раптом пострибав набік і, легко перемахнувши через дротяну огорожу, присів на траву далі від усіх нас. Тим часом підбіг Бубі, і, пролізши крізь дріт огорожі, підійшов до Гоп-Гопа і, як давній приятель, торкнувся носом до його носа, лизнув кілька разів на знак старої приязні й ліг біля нього.

Коли ми зайшли до хати, я запитав:

— Деж ви дістали собі цього Гоп-Гопа?

— А це було так, — почав фармер, — ми посіяли отут поблизу під лісом кілька акрів вівса. Виріс гарний овес, але щовечора, як тільки сонце починало сідати за гору, з лісу виходили кенґуру, перескакували через дріт і паслися, а ще більше тільки товклися на тому вівсі. Багато витовкли мені, і я вирішив стріляти, щоб віднадити їх від мого посіву.

— А хіба дозволено стріляти кенґуру? — запитав я.

— Загалом заборонено, але я запитав у поліції, і мені сказали, що, коли роблять шкоду, можна стріляти. А їх же іноді збиралося більше десятка і великих, і малих. Тож я сідав перед вечором за кущами і, як вони приходили й починали грища на моєму вівсі, стріляв.

— І вам не шкода було стріляти таку гарну тварину?

— Мені теж шкода, — сказав фармер, — але ж нема ради: я сіяв овес для овець та корів, щоб підгодовувати, бо свіжа трава набридає, а вони, ці кенґури, знищували.

— І скільки ж ви їх забили?

— 12 штук застрелив, у чотирьох з них були маленькі в мішках, але з них тільки оце одно вижило.

— Чим же ви його годували?

— Спершу молоком, але їхні шлунки не сприймають коров'ячого молока, тому троє й загинуло. То я поїхав до Перту та в зоопарку дістав крапель, які додавав до молока, і це допомогло врятувати малого.

— А де ж ви його тримали змалечку?

— Спершу спало в хаті, в коробці, де ми намостили теплої підстилки на спід. Спало воно завжди догори ногами, так, як вони сплять у матері в мішку. А воно любить тепло, — казав господар, — моя дружина часто брала його на руки, то воно відразу лізе під светер і там гріється. Так жило в хаті з пів року. Але щоночі прокидається й бігає по хаті, понагаджує й нас побудить. А потім взяли його надвір, почепили на паркані торбинку з діркою збоку. І воно туди само влазило, спало там і вилазило та бігало з нами скрізь. Одного разу влітку було тепло, ми відчинили вікно на ніч, і воно стрибнуло через вікно просто до дружини на ліжко й налякало її. Уранці часом підійде до вікна, стане на задні лапи й заглядає або й постукає. То означало, що хоче їсти. А бувало, що і вночі щось йому заманеться й починає стукати в шибку.

— А як вони потоваришували з Бубі?

— З псом вони давно вже великі друзі: разом бавляться, лижуться, бігають, перекидаються і сплять. А як Степан уранці йде до школи, то завжди проводять його до автобуса, який тут проходить.

— Ну, а надворі Гоп-Гоп шкоди не робить?

— Та де не робить! Особливо давніше, як тільки дружина повісить надворі на шнурах білизну, так наш Гоп-Гоп і починає бавитись: постягає додолу, побруднить. Дружина вже й лупцьовки давала, навіть хотіла щоб я його забив. Але я стримався, вже звик до нього, та й Степан любить його, і я не забив таки. Все ж таки воно цікаве створіння, — хвалив господар. — Бачите, і воно так звикло до нас, що хоч і живемо серед лісів, де є багато кенґур, не тікає до них. Колись було зникло, два дні не було, думали, що пішло до своїх родичів, але вернулося і вже більше не тікало. Видно, там його вже не прийняли до свого гурту.

— І що ж він щодня отут сидить під евкаліптом?

— Ні, казав господар — як ми йдемо на поле чи до лісу щось робити, то він і Бубі вирушають з нами. Ми розпалимо в лісі чи під лісом вогонь, щось робимо, і він ляже біля вогню. Але коли приходить чужий пес, то гнівається, невдоволено видає звук "гу-гу".

— Чим ви його годуєте? — продовжую я розпитувати пана Добровольського.

— Любить хліб, садовину, виноград. Як голодний, то стукає іноді і в двері, або сам заходить до хати, коли двері відчинені. Любить, коли чухати його попід шиєю. Іноді для розваги починає сам робити спортові вправи: крутиться, підскакує, схопиться за гілку евкаліпта й гойдається, як на гойдалці. Але часом його розваги нам не подобаються. Якось покосили ми сіно, спресували в балі, поскладали по п'ять в одну купу, щоб сохло, то він підійде і, підскочивши, так штовхне ті балі, що всю купку розкидає. Раз дружина хотіла заперти його в хлів, щоб білизни не чіпав, але уперся, крутить головою на знак протесту й не пішов. Але от пса можна навчити чистоти, — підкреслював оповідач, — але кенґуру не піддається: напаскудить у сінях чи в хаті і хоч побий — не помагає. Правда, білизни вже не зачіпає, порозумнішав.

Подякувавши за розповідь та знайомство з кенґуру, ми вирушили назад. Знову пролітали повз нас з обох боків ліси, отари овець та рогатої худоби, і де-не-де самотньо стояли будівлі срарм. Біля хати срармера пана Завадського, де я замешкав, • нас зустріли два пси, Юко й Мері, що як вірні вартові, сиділи на дорозі біля шопи й виглядали господаря.

Увечорі господар знову погодував теплим молоком двох ягняток-сиріт, яких не признали рідні мами, коли ще вони народилися. Вони тричі на день самі приходили до хати й меканням сповіщали про себе. Десь уже перед 11-ою годиною ночі ми лаштувалися спати, як від лісу долинуло якесь не то гавкання, не то скигління. За цим враз загавкали наші собаки.

— Чуєте, — сказав господар, — то лисиці озиваються на узліссі. Але я вже не маю для них індиків: досить, що задушили 15 штук, а двох ми самі зарізали.

Фармер п. Ю. Добровольський біля своєї худоби. Поруч нього пес Бубі. Фото Степан Сітко, 14 років.

ПОЛЮВАННЯ НА КЕНГУРУ

Увечорі, коли закінчили працю біля будови басейну та спорудження нових приміщень, зайшов сусідній фармер, австралієць Рон. Йому часом скучно на своїй фар-мі, і він приходить на пластову площу побалакати, пожартувати. Часом принесе нам яблук, груш або й картоплі чи молока. Ми вже звикли до нього, а він до нас.

—■ Ходімте до мене, — сказав він цього разу, — подивимось на телевізійну програму.

Трохи побалакавши, Михайло з Юрком пішли до Ропа. Після телебачення його дружина запросила до чаю, а потім знову розмовляли про різні справи, про роботу на пластовій площі, про ціни на ділянки в цій місцевості й наостанку про кенґуру, що часто завдають шкоди Ронові, а іноді відвідують і пластову площу, де зеленіє трава.

— Тепер, — сказав австралієць, — є багато молодих кенґур, з них добре м'ясо...

-— Але ж шкода їх, — відповів на його слова Юрко, — гарна й мирна тварина, шкода стріляти.

— Та вони гарні для вас, а нам роблять шкоду: то городину витовчують та поїдять, то заберуться в садок по яблука.

— Що, люблять яблука? — запитав Михайло.

— Та якби тільки їли, а то, бісові душі, не стільки з'їдять, як попсують, позривають зеленими, — розповідав Рон. — Якось надвечір я ліг у садку спочити на сіні. Аж дивлюсь через дротяну огорожу легенько перемахнули дві. А яблука вже поспівали. От вони й пострибали до яблунь. Яблуні, правда, у мене височенькі, думаю собі, може не дістануть. Так ні, їм, видно, подобається така робота: підскочить футів на вісім догори, зірве й кине додолу. І то по черзі, то одна, то друга.

Пластуни з зацікавленням слухали Ронову розповідь, а він повідав далі:

— Стрибати вони майстрі! Часом їдеш через ліс ав-том, то вона, мов умисно, як плигне просто через авто з одного боку дороги на другий. І то ніби спеціяльно чекає, поки проїжджатимеш. Добре, що тепер не приходять до нас дикі свині, бо від тих, було б ще більше шкоди.

— А хіба тут є в лісах і дикі свині? — запитав Михайло.

— Та тут близько немає, а далі, миль за ЗО то ходять табунами. Правда, вони не справжні дикі, а свійські, але такі, що здивачіли, виплодившись у лісі й не маючи господаря.

Пізно увечорі Михайло з Юрком поверталися до своєї хати. Навколо широкої площі розляглися густі ліси. Михайло вирішив таки піти пополювати на кенґуру. Взявши фльоберта та набої з розривними кулями, він пішов через долину, побіля будованого басейну, де ще лежали купи викопаної землі, він наблизився до лісу, що ліворуч підіймався на гору, починаючи від самого потічка.