Стежками пригод - Чуб Дмитро

Не бажаючи мати з ним ближчого знайомства, ми підтюпцем кинулися геть Але в той же самий момент і бугай, мукнувши басом, рвонувся навздогін за нами, а десятки ближчих корів, позадиравши хвости і з підскоком, мов хлопчаки на боязкого пса, кинулися слідом за своїм "отаманом".

Жахлива перспектива повиснути на коров'ячих рогах, бути розтоптаним цією дикою ордою, пронизала нашу свідомість. Напружуючи всі свої м'язи, ми, як чорти, летіли до огорожі, за якою був порятунок. А рогата стихія наближалась з кожним кроком. Бугай був занадто гладкий і, коли б не це, він уже б наздогнав нас. В одному місці Микола раптом спіткнувся і впав, але в ту ж мить схопився й летів за п'ять кроків позад мене. Не маючи вже надії на огорожу, я підбіг до дерева, що стояло на моєму шляху, та, кинувши течку, схопився за гілки, деручись догори.

— Миколо, лізь сюди! — крикнув я, не оглядаючись, і в цю ж мить почув позаду рвучкий собачий гавкіт: гав-гав-гав!... Я озирнувся й жахнувся: мій Микола, з розпатланим волоссям, стояв на четвереньках, повернувшись головою до отари, і завзято гавкав. Бугай і перша лава корів, що вже його настигли, рвучко зупинилися на три метри від нього, мов приголомшені цією несподіванкою. За ними зупинилися й інші. А коли Микола ще завзятіше загавкав і зробив крок уперед, бугай разом з коровами поточились назад, а ще за мить, обернувшись і так само позадиравши хвости, кинулися навтіки.

Я ще сидів на дереві, як Микола підвівся на ноги, приклав руку до серця і, заплющивши очі, блідий, мов крейда, прихилився до дерева, важко дихаючи. Вся череда тим часом зупинилася теж і, обернувшись, дивилася в наш бік.

— За нами гналася смерть... — вимовив тихо Микола, коли трохи опритомнів.

— І ти її героїчно прогнав, — закінчив я його думку. Взявши течку, ми з Миколою рушили до огорожі, але

тут же я помітив, що у нього в руках не було пакуночка. Ми скоро вернулися і знайшли його на траві.

— Ну, як ти, Миколо, додумався так зробити? —— запитав я, коли огорожа лишилась уже далеко за нами. — Адже ж іще одна мить, і вони рознесли б тебе на клаптики. Ти просто винахідник!

Микола й тепер промовчав і лише згодом відізвався:

— Питаєш? Та ти ж сам казав, що скотина ця най-

дужче боїться псів та людей на конях. — А за хвильку додав: — Ой, дорого міг коштувати мені й той мій винахід, і твоя екзотика...

НА ГАДЮЧОМУ ОСТРОВІ І. Випадкова зустріч

На місце нової праці я приїхав у п'ятницю ввечорі, а вранці, виспавшися у бляшаному бараці, я вже оглядав нову околицю. Вона мені, правду кажучи, більше сподобалася, ніж попередня. Мені давно хотілося помандрувати з рушницею по плавнях та по лісових хащах і горах, перемагаючи перешкоди й небезпеки. Але де ви тут, поблизу, знайдете ті небезпеки? Адже, тут немає навіть путящого звіра. В Австралії, правда, є давуни та крокодили, які часто бувають (небезпечними для людини, але вони десь далеко, аж у Квінсленді, на півночі, де не бракує лісових хащів. Проте, я таки був трохи вдоволений, що поблизу були хоч невисокі гори, вкриті рідкуватим лісом, а в долині, попід горою, ховаючись за очеретом та деревами, протікала річка, де, як я довідався, було чимало різної дичини й гаддя. Більше того, тут лсе поблизу частими гістьми були й кенґуру, в чому я скоро пересвідчився.

Вийшовши цього ранку за ворота, я побачив, що по другий бік дороги, під гіллястим евкаліптом, на дротяній огорожі, висіли чотири забитих гадюки. Я підійшов ближче й почав роздивлятися. Одна з гадюк чорна, метрів на два завдовжки, а решта всі менші, піскуватого кольору — що звуться тут "тайґерснайкс", тобто тигрові гадюки, що є майже найнебезпечнішими для людини.

Доки я роздивлявся, прилетіли на дерево дві кукаба-ри й підняли такий галас, ніби там знеслось і кудкудах-кало з десяток курок заразом. Кукабари ніби гнівалися, що я підійшов до їхньої здобичі. За їхнім криком я не зчувся, як до мене ззаду наблизився якийсь хлопчина й запитав:

— Що, дивитеся на моїх гадюк?

Я оглянувся й побачив смуглявого хлопця років тринадцяти. Мені здалося, що я його десь бачив, але не встиг пригадати, як він вигукнув:

— Та це ви в Баньйолі були, все з дівчинкою ходили?!

І я в цю ж мить пригадав Італію, табір ІРО і хлопчика Василька.

Боже мій! Та це ж той самий симпатичний Василько, що переживав велику трагедію через свого біленького песика, властиво щеня, яке він привіз із собою з Німеччини. Пригадую — ніби це трапилося вчора — як він з братом, вийшовши в таборі Баньйолі від австралійського консула, стояв коло бльоку "Р" із слізьми на очах і тримав на руках свого песика Найду, якого консул не дозволив брати до Австралії.

— Забороняє австралійський закон, — казав він Василькові.

Я пробував тоді потішити засмученого хлопця, але ситуація погіршувалась тим, що в хаті його штурмував другий "консул" в особі матері, яка домагалася, щоб він лишив, нарешті, своє щеня.

Я тоді виїхав за кілька день з табору й не знав кінця цієї історії. Тим то я мимоволі одразу запитав:

— А як же, Васильку, з Найдою? Покинув в Італії?

Василько якось гордовито глянув на мене, ніби дивуючись, що я й досі не знаю таких загальновідомих речей, і сказав, посміхаючись:

— Еге ж! Глядіть, бува, так би я й покинув свого Найду. — І відразу додав:

— Він тут, зі мною!

— Як, з тобою? — майже вигукнув я з несподіванки. — А консул же заборонив?

І Василько розповів мені цікаву історію про те, як він проніс песика на пароплав у скринці, так що ніхто й не помітив.

— Але тут прийшла нова біда, — продовжував він розповідати, — хтось, мабуть, побачив, як я годував Найду, або як я купав його, і доніс капітанові, бо одного дня, як уже переїхали Суезький канал, по радіо оголосили, що на пароплаві хтось незаконно перетримує щеня а тому то власник його мусить негайно зголоситись до капітана. А через пів години почали шукати в нашому кінці по каютах. Посадивши Найду в відро і накривши рушником, я ледве встиг пронести його до пароплавного кухаря-індуса, з яким ми добре заприятелювали ще з перших днів, і дав до схову. За те платив йому цигарками, які давав брат.

—• Та найбільше, мабуть, хвилювалась моя мама, — казав далі Василько, — вона все мені дорікала: — Тут хоч би душі свої, врятовані від большевиків, довезти цілими, а ти ще собак возиш, — казала вона. — Та через тебе й нас усіх повернуть назад до Німеччини.

— А я таки довіз свого Найду до Австралії і щасливо проніс на берег, хоч і була сувора контроля, — так закінчив Василько свою розповідь.

Ця історія мене таки немало здивувала, тим більше, що я знав кілька подібних випадків з псами, але нікому не пощастило перевезти їх до Австралії. Тим то Василько, хоч і зле зробив, що порушив державний закон, видавався мені щирим до Найди і спритним.

А Василько знову, безтурботно посміхаючись і ляскаючи по землі якоюсь хмизиною, розповідав про свої пригоди, про гадюк і кенґуру.

— О, тут як попрацюєте, то побачите їх часто, — казав хлопець. — Он там, за тією горою, є ціла гадюча фарма, розплідник такий, — і він показав рукою в той напрямок. А коли ми вже повернулися до своїх бараків, Василько сказав:

— Коли хочете, сьогодні по обіді підемо до річки, поблукаємо.

До обіду я впорядкував своє нове мешкання, а пізніше, коли сонце зменшило свій шал, до кімнати постукав мій знайомий Василько.

— Ну що, підемо? — запитав він якось переможно, відчинивши двері і ставши у всеозброєнні. Через плече у нього висів бінокль на ремінці, а на ногах були ґумові чоботи.

— Та ти, я бачу, готовий до наступу? — сказав я, усміхаючись і недовго думаючи, зібрався піти, сподіваючись, що Василько покаже мені добрі місця, де можна буде вудити рибу.

Вийшовши з кімнати, я побачив коло бараку дебе-ленького песика. Василько відразу ж прикликав і сказав:

— Найда! Дай панові лапку! — і підвів його до мене, щоб познайомити.

Це вже не було те одномісячне щенятко, що я бачив у Баяьйолі. За рік воно виросло й виглядало вже величеньким псом.

— Розумний песик, — ствердив я, і ми рушили в дорогу. По дорозі Василько зайшов до свого бараку й виніс для мене теж пару Гумових чобіт. Я, правда, вирішив не обувати їх, але Василько доводив:

— Без цього небезпечно коло річки; десь на гадюку наступите або ще яка халепа. Ми ж підемо на Гадючий острів.

Потім витяг з-під барака дві міцні залізні дротини по метрові завдовжки:

— А це буде наша зброя, —— сказав він.

За якісь десять хвилин ми вже наближалися до річки, що ховалася за високою густою травою, очеретом і деревами.

II. Несподіваний напад

Коли ми звернули з греблі, ліворуч, Василько гукнув свого песика Найду й наказав йому йти позаду й не метушитися.

Ми пішли, обережно ступаючи у високій траві, що сягала до пояса, обминаючи ями з водою, переступали через дерева, що лежали на дорозі. Крізь чагарник та очерет я бачив, як була захаращена річка гілками та цілими деревами, що стирчали з води, а з високої трави визирали то тут,то там.мов чорти, чорні обгорілі пеньки, що свідчили про колишні пожежі на цих просторах.

Василько йшов попереду, за ним я, а за мною тримаючи хвіст бубликом, біг Найда.

— Добре, що сьогодні соняшний день, — почав я говорити, але в цей момент Василько підняв догори вказівний палець лівої руки й зупинився:

— Дивіться, — сказав він якось таємничо й, показавши вбік на траву, додав:

— Тут уранці пролізла гадюка, бачите?

Дійсно, трава була ніби розділена надвоє, а на самім низу в'юнчастою стрічкою прослався слід.

— В Австралії, — сказав Василько, коли ми рушили далі, —— є до 120 порід гадюк. Найнебезпечніша тут — це тайґерснайк, але у Квінслянді та на півночі Австралії є ще страшніша, що зветься тайпан. Вона сама нападає на людину й навіть давунів перемагає.

— А ти звідки знаєш, Васильку? — запитав я.

— Я читав про це в австралійських книгах.

— А ти хіба по-англійському вже тямиш добре?

— О-о-о — протяг він багатозначно, — перфект. Я ж ходжу до гайскул і маю найкращі оцінки в клясі.

— То добре. — А як у тебе з українською?

— Української мене вчить брат. Він же вчився в інституті, а тут працює в їдальні. Я маю всі підручники й дістаю "Євшан-Зілля" з Канади, а, крім того, пишу щоденник про всі мої пригоди й випадки.

Відокремившись трохи від Василька, я наблизився до річки і в ту ж мить побачив гадюку піскуватого кольору; вона лежала на купці хмизу, що під деревом нанесла вода.